У 1948 році Вайґль був номінований на Нобелівську премію. Присудження йому цієї премії не відбулося. Якісь інстанції комуністичної Польщі надіслали до Нобелівського комітету свої заперечення, звинувативши науковця у колабораціонізмі.
Текст цієї статті про відомого мікробіолога Рудольфа Вайґля, котрий більшу частину житя провів у Львові, перекладено на кілька мов. Тож ми подумали, що у перекладі українською він буде цілком доречним на сайті ZAXID.NET.
23 липня 2003 р. у Вроцлавській синагозі «Під білим лелекою» (так звучить її назва в перекладі з івриту) радник посольства держави Ізраїль в Польщі нагороджував медалями «Праведник народів світу». Одна з них була вручена внучці Рудольфа Вайґля Христині Вайґль -Альберт. Це звання було присвоєно професорові Вайґлю через неповних півстоліття після його смерті.
* * *
Так вже сталося, що Рудольф Вайґль майже все життя був "persona nоn grata".
У міжвоєнній Польщі йому, професору Львівського університету, дорікали, що він, будучи німцем за національністю, обладнання для своєї лабораторії замовляв тільки на батьківщині предків. Мова йшла ще про догітлерівську Німеччину, а якість німецької продукції ніколи не викликала нарікань.
Наприкінці тридцятих років, коли в Польщі для прийому до ВНЗ євреїв були введені обмеження, так званий "Numerus сlausus", Вайґль назвав це "середньовічним варварством" і його звинуватили у браку патріотизму.
Під час окупації німці ставили йому в провину той самий польський патріотизм, а в післявоєнній комуністичній Польщі його звинуватили в співпраці з окупантами.
* * *
Майже все життя професора Вайґля пов'язане зі Львовом.
Ще в 1940-і роки, відразу після війни, Львів зберігав залишки флеру Австро-Угорської імперії часів Франца-Йосипа, в складі якої перебував до 1918 року. Середньовічні затишні вулиці освітлювали газовими ліхтарями. Їх вечорами запалювали ліхтарники, переходячи від одного стовпа до іншого. Під цокання копит котили фаетони на пружних ресорах і карети візників. Помітним було змішання різних культур, мов і архітектурних стилів. Львівські бабульки доношували ще польські капелюшки з пір'ям, а грубуваті "гендлярі" на Краківському базарі вигукували надламаним басом щось про неймовірні переваги бібулок для куріння, засобів від клопів і порошку від пітливості ніг. Багато що тоді, за нашим радянським поняттями, видавалося незвичним. Незвично було звернення "пан і пані", яке звучало на вулицях, у магазинах і аудиторіях; штани-гольф, приватні невеликі кафе і багато іншого. Корінні львів'яни теж здавалися людьми з іншого світу.
Багато років в тутешньому Інституті епідеміології науковим керівником і незаперечним авторитетом був Генріх Мосінг, якому СРСР в післявоєнні роки багато в чому був зобов'язаний у перемозі над висипним тифом. Нам, студентам медінституту, було відомо, що це один з небагатьох видатних львівських учених поляків, що не виїхав після війни до Польщі. Він відрізнявся респектабельною зовнішністю, вишуканою ввічливістю, "метеликом" і незнищенних польським акцентом.
Ми знали, що в недавньому минулому Мосінг був учнем і найближчим співробітником професора Рудольфа Вайґля, про якого в інституті відгукувалися з величезною повагою. Вайґль був творцем першої в світі ефективної вакцини проти висипного тифу, яка врятувала життя безлічі людей на всіх континентах.
Доля була не дуже милостивою до цього видатного вченого зі світовим ім'ям.
Коли в післявоєнній Польщі його звинувачували в колабораціонізмі, багатьом здавалося, що для цього були якісь підстави. Тут виникає складне питання: як розцінювати діяльність медика, якщо вона спрямована на порятунок життя солдатів ворожої армії? Хірург, який врятував полоненого пораненого, зробив гуманний вчинок. У цьому випадку сумнівів не виникає. А як розцінювати постачання ворожої армії вакциною, медикаментами, медичним обладнанням?
Ті, хто звинувачував Вайґля, вважали: від чого загине ворожий солдат - від кулі або від тифу - байдуже. Важливо, щоб він загинув.
Вакцина професора Вайґля справді врятувала від тифу багато солдатів і офіцерів Вермахту. У випадку з професором Вайґлем питання виявляється ще більш заплутаним, оскільки він за національністю німець. Крім того, його вакцина рятувала на фронті від тифу також солдатів Червоної Армії, і не тільки їх.
* * *
Рудольф Вайґль народився 1883 року в Чехії. Його батьки – чеські німці.
У п'ятирічному віці він втратив батька. Ним опікувався вітчим, поляк за національністю, який значною мірою замінив йому батька, виховавши при цьому в дусі польського патріотизму. Вітчим був учителем гімназії в Стрию - це неподалік від Львова. Тут закінчив гімназію і Рудольф. Подальше його життя пов'язане з Львівським університетом. Він вступив на біологічний факультет і вже в студентські роки став працювати на кафедрі зоології, де і був після закінчення навчання асистентом. Під керівництвом знаменитого зоолога професора Нусбаума-Хилькевича Вайґль поглибив знаня з морфології і фізіології живої клітини, займався і порівняльною анатомією.
Рудольф (ліворуч) з братом Фрідріхом, сестрою Лілі та псом Роландом
У 1914 році, з початком Першої світової війни, відбувся крутий поворот в його науковій кар'єрі. Його мобілізували в австрійську армію і відрядили до мікробіологічної лабораторії, керівником якої був відомий вчений-мікробіолог Пилип (Пінкус) Айзенберг. Лабораторія включилася в боротьбу з епідемією висипного тифу серед солдатів австрійської армії і російських полонених. Боротьба з цією хворобою і стала справою всього подальшого життя Рудольфа Вайґля.
Історія цієї боротьби досить драматична. Висипний тиф, як відомо, незмінно супроводжує людство під час воєн, революцій, голоду та інших негараздів. Під час відступу Наполеона з Москви французька армія зазнала значно більші втрат від тифу, ніж від російських загонів і морозів разом узятих. На самому початку Першої світової війни в австрійській армії захворіло на висипний тиф 120 тисяч солдатів і офіцерів. Половина з них померли. З 1914 по 1922 рік в Росії на висипний тиф перехворіло близько 25 мільйонів осіб. Смертність від висипного тифу ще в зовсім недавні часи була надзвичайно високою, і за різних його спалахів коливалася від 20 до 80%.
У 1909 році французький дослідник Шарль Ніколь довів, що тиф переноситься вошами. Цей факт, що на перший погляд лежить на поверхні , виявився настільки істотним, що згодом відкриття його було відзначено Нобелівською премією.
Збудник висипного тифу був відкритий 1916 року. Надійних методів лікування тоді не існувало, не було і вакцини для профілактики цього захворювання.
Складність полягала в тому, що збудник висипного тифу не зростав на звичайних середовищах для вирощування мікробів, що використовувалися тоді мікробіологами, і не накопичувався в організмах лабораторних тварин в кількостях, достатніх для виготовлення вакцини. Вайґль створив методику і винайшов низку пристроїв, які давали можливість вирощувати збудника в організмі його природного переносника - платтяної воші. Естетики в цьому мало. Взагалі, здається, що безапеляційно естетичною в медицині можна назвати лише усмішку хворого, який одужує.
Вже 1918 року Вайґль виготовив вакцину, яка врятувала життя багатьох людей. У процесі роботи він сам двічі заразився і перехворів на висипний тиф. Виготовлену вакцину вперше випробував на собі. Всі подальші дослідження проводилися на базі його лабораторії у Львівському університеті. Вперше в масовому порядку вакцинація була проведена в 1920-х роках під час епідемії висипного тифу в передгір'ях Карпат. Тоді й була доведена її ефективність.
Пізніше вакцинацію проводили бельгійські місіонери у Монголії та Китаї. Там вдалося зупинити епідемію серед місцевого населення, перестали вмирати від тифу і самі місіонери. Вайґля нагородили орденом бельгійським Короля Леопольда та орденом Святого Георгія від Папи Римського Пія XI. Він був обраний почесним членом Нью-Йоркської і Бельгійської Академій Наук. Вакцина Вайґля знайшла собі успішне застосування в багатьох країнах Африки. Учений побував у Абіссінії (сучасній Ефіопії), де йшла війна і лютував тиф. І тут його вакцина довела свою рятівну дію. Вайґль доповідає про своє відкриття в комітеті Ліги Націй у Женеві, в Шведської Академії наук, у багатьох столицях Європи. Його лабораторія при Львівському університеті стає місцем паломництва для вчених із багатьох країн.
Але немає пророка у своїй вітчизні. Його не висунули навіть у члени Польської Академії Наук. У передвоєнні роки він удостоївся тільки премії, заснованої президентом міста Львова. Щоправда, ця премія виявилася досить вагомою: 10 тисяч злотих. Левову частку грошей вчений витратив на оновлення обладнання в своїй лабораторії. Дружина встигла "вихопити" собі якусь частину на пристойну шубу, а Вайґлю, затятому рибалці, дістався спінінг, привезений із Стокгольма.
До речі, до своїх хобі - рибалки та стрільби з лука - він ставився, як і личить вченому, з усією серйозністю. Перед тим, як закинути вудки, визначав напрямок вітру, вивчав флору і фауну, що на поверхні водойми, експериментував з наживкою, використовував приманку, пофарбовану в різні кольори. Чи приносило це удачу - невідомо. Злі язики запевняли, що в наукових дослідженнях вона його супроводжувала частіше. Для стрільби з лука він сам нарізав стріли з хитромудрим пір'ям, займався питаннями балістики.
Говорили, що в нього "золоті руки": він особисто виготовляв безліч лабораторних пристосувань, вніс суттєве удосконалення в будову мікроскопа. Це удосконалення з успіхом використовувала відома фірма "Цайс".
Завжди врівноважений у поводженні з підлеглими, навіть сором'язливий у повсякденному житті, Вайґль був дуже наполегливим, коли справа стосувалася інтересів його лабораторії. Збереглося його листування з ректором університету Кшеменевськім і міністром освіти Польщі Хилинським, що стосується асигнувань на дослідження. Фінансування наукових досліджень - одвічний камінь спотикання у відносинах вченого з адміністрацією. Обидва високопоставлених діяча не завжди йшли йому назустріч і навіть висловлювали невдоволення його наполегливістю. Так розпорядилася доля, що сам професор Кшеменевській і вдова міністра Хілінського під час окупації знайшли притулок і захист в інституті Вайґля.
У 1939 році Львів, як і вся Західна Україна, опинилися в складі СРСР. У Радянському Союзі епідемії висипного тифу були частими і роботи професора Вайґля зацікавили радянське керівництво. На базі львівської лабораторії був створений інститут з вивчення цього захворювання, було налагоджено серійне виробництво вакцини. Нею забезпечувалася Червона Армія. У 1940 році інститут удостоїв своїми відвідинами сам Хрущов. Микита Сергійович запропонував професору Вайґлю переїхати до Москви, обіцяв звання академіка. Вайґль, не бажаючи розлучатися зі Львовом, під якимось пристойним приводом відмовився від цих пропозицій, але брав активну участь у науковому житті радянської країни і виступав з численними науковими доповідями в Києві, Харкові, Ленінграді і Москві.
29 червня 1941 до Львова вступили частини вермахту. До робіт Вайґля німецьке командування, як і радянське, виявило значний інтерес. Випадки висипного тифу бували в німецькій армії і раніше, а в міру просування її на схід ця небезпека стрімко зростала.
Інституту був наданий ще один великий корпус - приміщення колишньої жіночої гімназії. (Нинішній Інститут патології крові АМН України на вул. Ген. Чупринки, 45 - Манкурт) Виробництво вакцини було поставлено на потік.
В інституті працювало понад тисячу співробітників. Вайґлю, як німцеві за народженням, заступник Гіммлера, есесівський генерал Катцман запропонував заповнити документи для набуття статусу "райхсдойче". У цьому випадку вчений зміг би офіційно очолити інститут. Вайґль відмовився, і інститут номінально очолив присланий з Берліна військовий "оберарцт", який виявився, втім, дуже поступливою людиною.
На ділі інститутом продовжував керувати Вайґль. Він зберіг статус наукового керівника, і навіть найнезначніші кадрові питання вирішував тільки він. Той же Катцман пропонував Вайґлю переїхати до Берліна і створити там аналогічний інститут. І на цю пропозицію надійшла відмова вченого, хоча пропозиція була висловлена у вельми категоричному тоні, а після відмови послідували загрози, яких Вайґль не злякався.
Коробочка для вошей
В інституті було кілька відділів. Технологія виробництва вакцини вимагала розведення у великих кількостях переносників збудника, тобто просто вошей. Їх потрібно було годувати до зараження і після нього. Годуватися іншим способом вони "не хотіли", тільки на людях. Для цієї мети були сконструйовані спеціальні пристосування (порожнисті герметичні браслети з мембраною) і існував величезний штат щеплених "донорів", які й годували цих малоприємних комах, надягаючи "браслети", наповнені ними, на руки або ноги. До речі, зараження вошей на тиф проводилося під мікроскопом, при 30-кратному збільшенні, шляхом постановки їм клізми. Для цього Вайґль власноруч створив найтонші інструменти. Якщо спроба підкувати блоху - це гарний міф, то постановка клізми вошам в інституті Вайґля була повсякденною реальністю.
У сьогоднішній Польщі опубліковано низку спогадів про так зване "донорство" в інституті Вайґля.
клізма для вошей
На початку своєї роботи такими "донорами" були сам Вайґль і його дружина. У дні німецької окупації Львова в численних рядах "донорів" значилося багато видатних особистостей, таких як математик зі світовим ім'ям професор Львівського політехнічного інституту Стефан Банах, професор-психолог Ян Кройц, професор-географ Євген Ромер, диригент Станіслав Строкачевскій, поет Збігнев Герберт. Таке рідкісне сузір'я видатних особистостей, об'єднаних настільки малоприємних заняттям, пояснюється тим, що польські інтелектуали не відчували себе в окупованому Львові захищеними. Всім був пам'ятний розстріл 28 польських професорів у перші дні після вступу нацистів у місто. Інститут Вайґля надавав їм захист, та й винагорода, яку вони за своє "донорство" отримували, була не зайвою, адже роботи не було. Більшість вишів у місті були закриті.
Сеанс годування тривав півгодини. "Донори" розсідалися в сусідніх кабінах і мали можливість поспілкуватися. За цю "роботу" отримували, окрім грошової винагороди, невеликий додаток до пайку, і найголовніше - посвідчення співробітника інституту.
Посвідчення це володіло величезною рятівною силою при всіляких вуличних акціях гестапо і місцевої поліції. Надто вже грізно виглядали його сторінки. Там можна було прочитати: "Institut fur Fleckfieber und Virusforschung der Oberkomando des Heeres" або в перекладі "Інститут висипного тифу та вірусних досліджень верховного командування армії". Вагомо, чи неправда?
Завдяки документам з цим штампом тисячі справжніх і уявних співробітників уникли примусової відправки до Німеччини. Документ з таким штампом вберіг від арешту багатьох підпільників, членів "Армії Крайової". За багатьма свідченнями, інститут перетворився на своєрідну підпільну явку для цієї організації. Вакциною Вайґля забезпечувалися і партизанські загони, що діяли навколо Львова.
Мірою просування німецької армії на схід вакцини було потрібно щораз більше. У Львові було відкрито другий інститут з її виробництва під егідою фармацевтичної фірми "Байєр". Він містився в будівлі по вулиці Зеленій, 12. Там, де в наші дні діє Львівський інститут епідеміології.
Науковим керівником цього другого інституту був призначений за сумісництвом професор Вайґль. Відкриття нового інституту окупаційна влада обставила дуже урочисто, перерізати стрічку повинен був сам генерал-губернатор Ганс Франк.
Вайґль, природно, був запрошений на відкриття, але прийти під слушним приводом відмовився. Він не бажав подавати руки катові Франку.
* * *
Підстави, за яких відбулося - правда, запізніле - включення Вайґля до списку Праведників народів світу, досить ґрунтовні.
Допомогу, надану професором Вайґлем своїм співгромадянам єврейського походження в дні окупації, переоцінити важко. Види цієї допомоги були різноманітними.
Висипний тиф у Варшавському гетто був повсякденним явищем. Відомо, що кілька разів сюди зі Львова приїжджав співробітник інституту Вайґля, вже згадуваний Генріх Мосінг. Приїжджав він зовсім офіційно, начебто для забору проб крові у хворих. Насправді він доставляв в гетто вакцину. Це вже після війни колишній в'язень гетто, відомий імунолог професор Людвіґ Гіршфельд підтвердив, що цю вакцину у Варшавському гетто від Мосінга отримував.
Відомо, що один з транспортів вакцини містив аж 30 тисяч доз. Неврахована німцями вакцина збереглася у Львові у Вайґля ще з радянських часів. Маркування на ампулах виявилося російською мовою. Цим "неврахованим" товаром забезпечували і Львівське гетто.
Тут в бактеріологічної лабораторії Єврейської Лікарні працював мікробіолог Людвіг Флек, в минулому учень Вайґля, в майбутньому - професор Люблінського та Варшавського університетів, автор багатьох відкриттів в мікробіології та унікальної роботи з філософії науки, який співпрацював з професором Вайглем і своїм порятунком зобов'язаний йому.
Подружня пара Майзель своїм порятунком теж зобов'язана Вайґлю. Він зумів переконати керівництво, що без професора Генріха Майзеля виробництво вакцини може зупинитися. Подружжя Майзель, як виняток, проживало у своїй старій квартирі поза гетто. Генріх із зіркою Давида на нарукавній пов'язці щоденно йшов пішки на роботу і з роботи. Поруч крокував озброєний німецький солдат, приставлений до нього для охорони про всяк випадок. Сусіди дивувалися: "Що це за єврей, якого щодня заарештовують, а він все на волі?" В інституті у Вайґля працювала і дружина Майзеля. Їхню доньку Феліцію Вайґль влаштував на роботу в університетський ботанічний сад, і вона там пережила роки окупації. Феліція після війни стала відомим вченим-мікробіологом.
У колі співробітників
Вайґль намагався врятувати і свого колишнього вчителя, професора-мікробіолога Філіпа Айзенберга. У роки окупації той жив і працював у Кракові. Вайґль запропонував йому роботу і безпеку в стінах свого інституту у Львові. Айзенберг відмовився, вважаючи, що йому вдасться сховатися в рідному Кракові. Ці його надії не виправдалися. Його вистежили, відправили до табору знищення Белжець. Там він загинув.
Ініціатором зарахування Рудольфа Вайґля до розряду Праведників народів світу 2003 року стала літня єврейка, яка в роки окупації, будучи ще юною, працювала в інституті Вайґля, і життя якої він тим самим врятував. Скільки ще євреїв він врятував, точно невідомо. Багато хто запевняє, що це були не одиниці.
Хтось назвав Вайґля "львівським Шиндлером". Наскільки це справедливо – сказати важко. За радянської влади ніхто не прагнув виявляти подібних фактів, не дуже шукали їх і в повоєнній Польщі. Втім, достатньо і названих врятованих ним євреїв, щоб виправдати присвоєне йому звання.
Відразу після війни Вайґль завідував кафедрою біології спочатку у Краківському університеті, потім у Познані. У 1951 році пішов на пенсію. Помер 1957 р. у місті Закопане. Підраховано, що тільки у вишах повоєнної Польщі працювало 74 професори і доценти, що були колишніми учнями Рудольфа Вайґля. Багато хто з його учнів очолював кафедри в інших країнах.
У 1948 році Вайґль був номінований на Нобелівську премію. Присудження йому цієї премії не відбулося. Якісь інстанції комуністичної Польщі надіслали до Нобелівського комітету свої заперечення, звинувативши його в колабораціонізмі. До них, на жаль, прислухалися.
Нещодавно одна з вулиць у Вроцлаві названа ім'ям Вайґля. Виявилося, що в післявоєнні роки три поспіль ректори Вроцлавського університету були його учнями.
Залишається сподіватися на те, що ім'я Вайґля не буде забуто в Ізраїлі, де багато вулиць названі іменами Праведників світу. Їй Б-гу, "незручний" професор цього заслужив.
Марк Шейнбаум, Берлін
Тижневик "Секрет"
Післямова від Манкурта
Звісна річ, нам залишається сподіватися, що Рудольфа Вайґля не забудуть в Ізраїлі чи Польщі. З'ясувати, чи незабутий він у Львові, мені нескладно - вулиця Генерала Чупринки моя рідна, біля колишнього Інституту сипного тифу ходжу щодня. Піднявся сходами на другий поверх, зайшов до приймальні директора нинішнього Інституту патології крові пана Василя Новака, бездоганно ввічлива секретарка попросила трохи зачекати - нарада. Доповіла шефу і за кілька хвилин запросила.
Візит з мого боку був суто ритуальним: якщо у нашому Університеті ніхто не знає імен Р.Лємкіна та Б.Сона, а в Опері А.Родзінського та М.Сембріх-Коханської, то звідки в Інституті патології крові можуть знати про Вайґля? Тим більше, що директор нещодавно призначений. На початку розмови чесно попередив, що не маю наміру зненацька заскочити, задати ідіотське питання про якогось Вайґля і зловтішно втекти, щоби написати - не знають! За кілька хвилин з'ясували, про якого Вайґля мова, безумовно, жодних планів щодо вивішення якоїсь пам'ятної таблички на облупленому фасаді поки не існує. Поволі людей в кабінеті ставало щораз більше, але за винятком самого Василя Леонідовича, якого я мимоволі поставив у незручне становище і який все ж таки пригадав ім'я вченого, всі інші - "ні сном, ні духом". Честь інституції врятувала симпатична пані Вікторія, яка була повністю в курсі справ і навіть пригадала телепередачу про Вайґля «за участі чи то Ярослава Грицюка, чи Грицяка». Сподіваюся, шановний професор не буде мати за зле цю дрібну помилку.
Директор Інституту патології крові, помовчавши, сумно мені пояснив, що наразі не про то йому голова болить - п'ять років війна йде - забирають приміщення під черговий готель до Євро, а він сам карними справами через це обвішаний, як донор Вайґля вошами. Місто Львів просто завалене чудовими ідеями - то в концтаборі збудувати готель, то в Інституті сипного тифу Рудольфа Вайґля. І тоді вже повісити прикольну табличку, що в номерах люкс-класу видатний математик Стефан Банах колись годував вошів. Фішка!
Запитувати за таких умов, чи ми ведемо розмову у колишньому кабінеті Рудольфа Вайґля, було явно зайвим, я подякував, розпрощався, ми вийшли з пані Вікторією, дружньо обмінялися імейлами і вона висловила сподівання розмістити підходящий український текст про Вайґля на інститутському сайті, тільки не знає, де його взяти.
Манкурт скромно відповів:
- Я знаю. На ZAXID.NET. У п'ятницю буде.