В український прокат вийшов новий фільм Володимира Тихого «Брама». Це історія про сім’ю, що мешкає у Чорнобильській зоні відчуження. Головує у ній Баба Пріся, яка категорично відмовилась виїздити зі свого хутора після аварії на ЧАЕС. З нею живуть онук Вовчик та донька Слава, яку свого часу покинув чоловік, прихопивши усе цінне, що було у хаті. Баба Пріся отримує містичне попередження про катастрофу, яка станеться найближчим часом.
Режисер та продюсер Володимир Тихий, відомий завдяки альманахам «Мудаки. Арабески», «Україно, Good bay», проекту «Вавилон’13», а також фільмам «Зелена кофта» та «Бранці» тощо, узявся за екранізацію п’єси Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів».
Ця п’єса з успіхом йшла у театрах, виконавці головних ролей своїх героїв грали й у виставах. Так, Ірма Вітовська (баба Пріся) та Віталіна Біблів (Слава) зіграли у виставі «Сталкери» київського Молодого театру, а Ярослав Федорчук (Вовчик) – у «Бабі Прісі» львівського театру ім. Лесі Українки. Йде ця п’єса й у театрі Романа Віктюка.
Тож важко повністю абстрагуватись і змусити себе не порівнювати театр та кіно. Тим більше, що, коли йдеться про українських акторів, то їх «театральність» часто ставиться їм за головний недолік. Проте Тихому вдається створити абсолютно самостійний кінематографічний твір, а акторам – зіграти, відкидаючи театральну умовність.
Ірма Вітовська - баба Пріся
Звичайно, головний «тягар» лягає на плечі Ірми Вітовської, адже красуня-актриса грає бабу, якій понад 80-ть. Її баба Пріся вбила самотужки цілий загін німців, прожила багато років на самоті у Чорнобильській зоні та добре знається на чарах та помсті. Вона виглядає не просто природно. Вона є центром не лише сюжету, а й зони відчуження, виживання та вимирання.
Дія відбувається у Чорнобильській зоні в наші дні. До речі, великою перевагою кіно перед театром є локації: руїни Прип’яті, чортове колесо, радіолокаційна станція тощо. Проте не важко собі уявити таки закинуті хутори і на інших, аж ніяк не заражених територіях (на одному із них і знімали фільм).
Львівській актор Ярослав Федорчук у ролі Вовчика
У картині зоною відчуження стає світ героїв, не потрібних нікому. Та й, загалом, один одному і самим собі. Визначений у синопсисі жанр містичного трилеру виправдовується помірними спецефектами, не надто складними, проте доречними. Але без них, як і без містики загалом, легко можна було би обійтись. Важливішими є внутрішня зона, у якій опиняються герої, у якій живуть та помирають.
Хіт «Мертвого півня» «Ми помрем не в Парижі», що є частиною саундтреку, звучить своєрідним гімном нереалізованих можливостей та численних втрат, смерті у зоні відчуження та пропажі безвісті. І причиною є не вибух у Чорнобилі.
На зйомках фільму
Це – розповідь про історичні травми, невилікувані досі, про рани, які не гояться, про напрочуд тонкий цивілізаційний шар. Звичайно, у фільмі не все складається ідеально. Місцями дія провисає, місцями намагання пригадати про заданий жанр містичного трилера заважає важливішому жанру – трагедії.
Проте це важлива робота для українського кіно, яка опрацьовує глобальні драми нашої історії без пафосу та надриву. Це своєрідна прочинена брама у страхи та травми.
А ще це подолання «непозбувної бентеги» театральщини на екранах попри те, що акторам, здавалося б, найлегше влізти у свої звичні сценічні образи.
Перетворення Вітовської на бабу Прісю виглядає переконливим
До слова, Ірма Вітовська за бабу Прісю отримала «Київську Пектораль» і «Мельпомену Таврії» за кращу жіночу роль. Попереду «Золота Дзиґа»? Цілком можливо. Як і її колеги по фільму, вона, скоріше за все, претендуватиме на неї. І, звичайно, на кінопремію має з абсолютним правом претендувати гример Ірина Бєліна, адже перетворення Вітовської на бабу Прісю не лише виглядає переконливим, а й не шкодить актрисі користуватись усіма своїми акторськими можливостями.
Автори картини уже заявили, що подаватимуть фільм на розгляд українського оскарівського комітету.
Проте і національна кінопремія, і оскарівські перегони – у майбутньому. А наразі найважливішим є прокат та глядацька підтримка нового та вдалого українського фільму.