У 2014 році в українській армії нараховувалось майже 50 тис. жінок, військовослужбовицями із них були 16,5 тис. Та лише у 2018 році після трирічної адвокаційної кампанії «Невидимий батальйон» в українському законодавстві відбулися зміни, що дозволили жінкам офіційно займати бойові посади. Тобто штурмовички і снайперки, які раніше за документами були швачками чи операторками лазні, отримали рівні з чоловіками права в армії.
Вже у 2023 році в ЗСУ було понад 62 тис. жінок, із яких 43 тис. – військовослужбовиці. Жінки приходять і будуть приходити в армію, тож не помічати їх – неможливо.
ZAXID.NET поспілкувався із ветеранками Жіночого ветеранського руху Veteranka про те, з якими проблемами зіштовхуються жінки в ЗСУ і як вони можуть зробити армійську систему кращою для всіх.
«Це неправильно, коли жінка мусить вимолювати роботу в ЗСУ»
У 2014 і в 2022 роках багато жінок пішли в армію доброволицями. Вони, як громадянки, зробили свій вибір. Але досі багатьом жінкам, які мають бажання воювати, система не дозволяє зробити цей вибір, говорить співзасновниця і голова Жіночого ветеранського руху Катерина Приймак. Це проявляється на різних рівнях – від сприйняття жінки, яка прийшла у ТЦК, як матері, яка має сидіти вдома і виховувати дітей, до харасменту.
Проблема, на думку Катерини Приймак, у тому, що в Україні досі пострадянська армія, а суспільство підтримує застарілі стереотипи про роль жінки у ньому.
«Я писала наукову роботу про бар’єри у кар’єрному зростанні жінок в армії і дійшла висновку, що проблема не в гендері, а у несприйнятті системою прав людини загалом», – говорить Катерина Приймак.
Колишня снайперка Валентина Цимбарович, яка зараз працює у швейному цеху Veteranka ЖВР, пригадує, як на початку своєї служби влітку 2022 року мала доводити побратимам, що вона може на рівні з ними виконувати бойові завдання.
«З мене сміялися, мені не довіряли. Тож, окрім того, щоб зосередитися на бойовій роботі, мені ще доводилося витримувати психологічний тиск і постійно доводити чоловікам, що я така ж військова», – розповідає Валентина Цимбарович.
Часто позбавлення жінок вибору, каже Катерина Приймак, маскується під соусом турботи про них: «ти жінка, тебе шкода, у тебе ж є діти» тощо.
«Але це питання особистого вибору – як помирати. Якщо жінка хоче зробити це зі зброєю в руках, тут не має бути маніпуляцій. Найкраще служать жінки, в яких повірили і яким дали можливість», – пояснює голова ЖВР.
Вона наводить такий приклад нелогічності системи: колись жінкам було заборонено працювати машиністками у метро, бо, мовляв, це небезпечна робота під землею. Водночас жінки могли працювати в метро касирками – так само в небезпечних умовах під землею.
«Звісно, усі жінки не можуть піти в ЗСУ – ми не залишимо країну на дітей. Але тим, хто зробив такий вибір, потрібно дати змогу гідно його реалізувати», – додає Катерина Приймак.
Система замкненого кола
Усі співрозмовниці ZAXID.NET зазначили, що основна проблема української армії – її «совкова» замкнена система замість принципу меритократії, згідно з яким керівні посади мають обіймати професіонали, незалежно від тривалості служби, соціального походження та економічного стану.
«У нашій армії досі дурнувата система кар’єрного зростання – за вислугою років. Тобто людина могла просидіти в кабінеті ледь не з радянського часу, не висовуватись, і отримати високе звання, купити або отримати через знайомства відповідну йому посаду, що дозволяє їй бездумно керувати іншими», – говорить Катерина Приймак.
Як це відображається на жінках в армії? У ЗСУ трапляється багато випадків харасменту й домагань до жінок, каже голова ЖВР. Система побудована так, що у випадку домагань командира до підлеглої, його неможливо звільнити чи перевести на нижчу посаду, бо він за вислугою років має високе звання. Тож замість покарання він отримує підвищення і переходить в інший підрозділ.
Окрім того, якщо є факт домагання, але зґвалтування не було, заяву військової в поліції не приймуть. У кращому випадку – передадуть справу до командування підрозділу, тобто до того ж командира, який це зробив.
«Якщо ідеться про рівних за званням чоловіка і жінку, то так, тут є протокол, винні можуть бути покарані. Хоча я про таке не чула, як і про покарання бодай одного командира», – говорить Катерина Приймак.
Ще одна проблема української армії – гасіння точкових пожеж замість комплексної стратегії з орієнтацією на права людини.
«Замість розроблення логістики евакуації, якісного навчання бойових медиків на місцях, затвердження міжнародних протоколів, як-от MARCH, система видумує КОЛЕСО. У той час, як алгоритми розробляються на місцях, а навчання відбуваються з доброї волі і у вільний час самих військових, система зосереджена на зовнішньому. Це як тішитися новим трусам і не помічати, що гниє нога», – пояснює Катерина Приймак.
«Шукаю іншу роботу, бо не хочу служити під командуванням самодура»
Ірина «Командор» Голосна народилася і жила на сході України, після навчання переїхала в Крим, який змушена була залишити після його окупації Росією у 2014 році. Жінка приїхала до Львова, звідки родом її мама, та пішла доброволицею у ЗСУ. Тоді їй було 40 років.
«Я була медикинею. Жодних проблем із чоловіками на службі у мене не виникало. По-перше, тоді були важкі бої і було не до того, по-друге, я була старша, а хлопцям було переважно по 25-35 років. А, по-третє, я єдина могла надати їм медичну допомогу», – розповідає військова.
У 2022 році жінка знову повернулася у стрій доброволицею. Вона вже була готова до підписання контракту, але тоді її командир, якому вона довіряла і якого поважала, перейшов в інший підрозділ, забравши із собою кількох хороших побратимів.
«Тоді я вирішила піти з армії, бо не хотіла служити під керівництвом якогось самодура. Окрім булінгу, тобі можуть дати задачу, яку неможливо виконати, або просто відправити на заміноване поле, бо командир не захотів дивитися дані від розвідників. Влітку 2023 року я повернулася і зараз проходжу співбесіду в іншу частину», – розповідає Ірина Голосна.
Найперше, що вона хотіла би змінити в системі української армії – це позбавити її спадку «совковості», коли командири старої закалки не лише руйнують психіку молодих військових, а й намагаються позбутись їх, відправляючи за незгоду на «нуль».
«Ми сміємося з кацапів, але самі багато в чому такі ж. Мій син закінчує військовий ліцей, і він та половина його однокурсників відмовляються іти далі у військовий виш. Не тому, що війна і страшно, а тому, що до них немає жодної поваги, їх булять, принижують, ламають, знущаються з них. Саме тому у військових навчальних закладах є випадки самогубств. А хто витримує, той часто стає таким же і ламає вже інших», – ділиться Ірина Голосна.
«Жінкам потрібні прокладки»
Досі в ЗСУ є проблеми із матеріальним забезпеченням, хоча, вважає голова ЖВР Катерина Приймак, це те, що можна вирішити найшвидше. Лише нещодавно жінки отримали анатомічну форму (хоча й не надто якісну і тільки літню), на яку чекали два роки.
«Наш командир дозволяв нам самим купувати собі одяг і взуття. Я це робила у секонд-хенді неподалік Сєвєродонецька, тому що форма була чоловіча і велика, навіть труси були чоловічі, а берці хоч і були якісні, та мені доводилося підгинати у них пальці. Ми там ходили, як французи у 1812 році, лише на шикування вдягалися за стандартами», – пригадує ветеранка Ірина «Командор» Голосна.
Зараз вона вже має анатомічні плити для броні, але більшість жінок в ЗСУ мають турбуватися про це самостійно. Валентина Цимбарович, яка працює в цеху з пошиття жіночої форми, розповідає, що Veteranka шиє літню і зимову форму, штани з високою талією, бушлати з подовженою спинкою, з регулюванням рукавів, талії, капюшону. Ромірна сітка – від 42 до 60-го розміру на зріст від 153 до 180 см.
Армійська система не знає не лише те, що у жінок є груди, талія і широкі стегна, а й те, що жінкам потрібні гігієнічні прокладки, адже вони їх не отримують. Якщо до магазину пару кілометрів – це не проблема, говорить Катерина Приймак. А якщо 45 км? Так само в медичній армійській системі, додає вона, є проблеми з гінекологами. Щоб військовий лікар отримав спеціалізацію хірурга-гінеколога, він має витратити на це до трьох років.
«Якщо йому в принципі наплювати на жінок, то, звісно, він не буде витрачати на це свій час. Я за те, щоб терапевтична медицина в армії була контрактована. У нас багато білих халатів з погонами, після яких доводиться доліковувати військових», – говорить Катерина Приймак.
«Щоб в армії було добре всім, потрібно зважати на права людини»
Поява в армії більшої кількості жінок, каже голова ЖВР, починає змінювати усталені підходи загалом – у ЗСУ нарешті починають говорити про гідність і права людини. Застосування принципу меритократії в армії здатне знівелювати всі гендерні маніпуляції, вважає Катерина Приймак. Від нерозумних наказів страждають і жінки, і чоловіки.
Зараз начальника бойових медиків за наказом командування можуть перевести у ракетний підрозділ, а так бути не повинно, говорить Катерина Приймак. Якщо ти зв’язківець, то маєш рухатися в цьому напрямку, якщо медик, так само – з низу до верху.
«Не всі розуміють, що питання не в жінках, що гендерна рівність – це лакмусовий папірець для системи на визначення її ставлення до прав людини, починаючи від системи рекрутингу, інтеграції нових людей, їх зростання відповідно до талантів і можливостей. Не треба дивитися на людину, як на шматок м’яса», – говорить Катерина Приймак.
Зараз Жіночий ветеранський рух працює у кількох напрямках із Міністерством оборони, Міністерством соціальної політики та Міністерством ветеранів. Ідеться не лише про «жіночі питання», а й про зміну ветеранських політик, що є наскрізною темою.
«У нас абсолютно інші погляди на це питання, і сподіваюсь, що нам вдасться налагодити діалог з урядом. Потрібно говорити не про пільги – хто їх оплачуватиме?, – а про інтеграцію людей в суспільство, надання їм можливостей в освіті і працевлаштуванні, щоб вони не чекали на щомісячну виплату, а самі могли будувати своє життя», – говорить Катерина Приймак.
Окрім адвокації, консультацій та напрацювання спільно з юристами змін до законодавства, Жіночий ветеранський рух продовжує надавати волонтерську допомогу посестрам та, звісно, воювати проти російських окупантів зі зброєю в руках.
Тільки за 2 роки повномасштабного вторгнення організація власними силами зібрала та передала на фронт допомоги на 85 млн грн – це більше 5 тис. закритих колективних та індивідуальних заявок від захисниць та їх підрозділів (107 військових підрозділів НГУ та ЗСУ від рівня бригади і нижче).
*фото надані ЖВР Veteranka