Від російської агресії Олені довелось втікати двічі. У 2014 році – з Криму, у 2022 – з рідних Сум. Повномасштабна війна застала сім'ю жінки, як і тисячі українців, зненацька. Рішення про те, куди їхати, схвалювали вже в дорозі. Зрештою, потрапили у Чернівці.
24 канал у проекті «Свої» розповідає історії тих, хто поїхав, аби повернутись.
Олена та її чоловік народились та виросли у Сумах. Однак в 2009 році переїхали до Севастополя. Там купили житло, думали залишатись, – все було добре, поки не прийшла Росія. У 2022 році все повторилось. Свою історію Олена розповіла 24 каналу в межах проекту СВОЇ.
ZAXID.NET з дозволу редакції робить передрук цієї історії.
Олена згадує, що до 24 лютого вони жили звичайним життям у Сумах. Донька вчилась у першому класі, чоловік знайшов роботу. Сім'я тільки переїхала з одного району в інший. Прожили в новій квартирі лише 20 днів, як довелось знову рятуватись від окупантів.
Все було добре, поки не прийшла Росія. Двічі.
Ви все життя жили в Сумах?
Це наш рідний регіон, там живуть наші батьки та родичі, друзі, знайомі. Мій чоловік працював у будівельній фірмі. Замовлення були по всій Україні. До речі, в Чернівцях теж, вони тут будували якісь об'єкти. І одне замовлення було у Севастополі у 2009 році – будували банківську академію. Тому ми потім переїхали до Криму.
До 2014 року ми були там. Понад 10 років прожили в Криму. Там народилась дочка, ми з чоловіком працювали. Було все добре, поки знову не прийшла Росія.
Олена з теплотою згадує про Крим. Зізнається, що там їй дуже подобалось. По-перше, неймовірна природа. По-друге, хороші й привітні люди. Вона наголошує, «там завжди були наші люди» – саме наші. Однак все змінилось після російської окупації.
До 2014 року ви планували лишатись в Криму, якби його не окупувала Росія?
Так, ми придбали там житло нарешті, тому що раніше були орендовані квартири. Планували залишатись, бо Крим – наш.
Мене звільняли з роботи 2 рази. Перший раз – у 2014 році, і цього року також звільнили через війну.
Що вам подобалось в Криму?
Взагалі все подобалось. І природа, і люди. Там наші люди були…
Виїхали, а за кілька годин вулицями їхали російські танки
В останні тижні лютого чи були у вас якісь передчуття щодо загрози війни, плани виїжджати?
Місто Суми розташоване за 40 кілометрів від кордону. Всі говорили, але ніхто не міг повірити, що може бути таке.
Спочатку у жінки з'явився шок так паніка. Однак вибір був невеликий. Оскільки планів щодо виїзду не було, довелось взяти себе в руки. Страшно уявити, яку картину побачила б сім'я Олени в іншому випадку – російська техніка зайшла в місто дуже швидко.
Тим паче ми виїхали 24 лютого, а через 3 години буквально по центральній вулиці їхали танки.
Виїхали десь о 13 годині. Далі нам вже телефонували знайомі й казали, що бачать танки.
До 24 лютого не планували виїзд з міста? Можливо, мали квитки?
Ні, взагалі нічого. Ми не купували квитків, не заправляли машину, не знімали гроші з банкоматів. Я 23 лютого мала простий робочий день. Закінчилась зміна, і пішла додому на відпочинок – 2 через 2 працювала.
Зранку 24-го почалась паніка. Чоловік поїхав на заправку, а там вже черга по 3 – 4 години. Я в цей час вже збирала сумки.
Дитині сказали, що вибухи – це звуки вантажівок
А як ви дізнались, що почалась повномасштабна війна? Почули вибухи?
Ми ж переїхали в новий район, а школа дитини залишилась в попередньому. Тому ми її відвозили туди й будили рано, близько 06:00. А я ще раніше вставала. Тому десь о 5:30 рука потягнулась до телефону. Там пішли повідомлення, що почалась війна. Вже потім почала мама писати, вчителька.
Хоч минуло вже кілька місяців, Олена ледве стримує емоції. Зізнається, що була шокована. Ще ввечері вона мала звичні плани: думала про роботу, облаштування нового житла, збирала доньку до школи. Зранку життя поділилось на «до» та «після». Усвідомлення цього «після» прийшло не одразу. Навіть зараз жінка не може до кінця повірити, що все, що відбувається, – реальність.
Які у вас були перші відчуття?
Шок.... Я збиралась піднімати дитину і жити спокійним життям... Не планували такого...
А як ви дитині пояснили, що війна почалась?
Ой, ніяк, не говорили цього. Вона прокинулась і їй сказали, що будемо збиратись у маленьку пригоду.
О 6 ранку ми вийшли на балкон. Здалеку було чутно звуки вибухів – такі ледве-ледве. Ми сказали, що це вантажівка проїхала. Дитина взагалі нічого не зрозуміла. Чекала, поки тато приїде на машині, поки я зберу речі.
Однак розуміли, що це не просто вантажівка: у нас спальний район, там великі фури не їздять.
Дві доби в дорозі, аби вивезти єдину дитину
Ви одразу знали, що їдете до Чернівців?
Ні, планували виїжджати десь в сторону заходу України. Думали, що по дорозі вирішимо, куди саме. Родичів чи друзів у нас тут майже не було. Але чоловік згадав, що працював з людьми по роботі, все ж таки знайомі. Зателефонував і вони погодились нас прийняти. Ми вирішили їхати до них.
Так і потрапили в Чернівці.
Страшно було в дорозі?
Їхали 2 доби та без зупинок. Було дуже багато машин, йшов величезний потік. У мирний час ми б рушили дорогою через Київ, але тоді вже не можна було, бо столицю накривали ракетами. Ми їхали через Кременчук. Далекувато, в чоловіка був перший досвід такого керування автомобілем – 2 доби без зупинок.
Однак Олена наголошує, що ніхто не зважав на труднощі. Сім'ї необхідно було вивезти доньку у безпечне місце, аби вона не чула вибухів та не бачила страшної картини війни. Тоді ще було незрозуміло, що буде з Сумами, оскільки загарбники вже захопили низку населених пунктів в області. Охтирка, Тростянець, тощо, – росіяни спустошили ці міста, а місцеві жителі пережили пекло.
Дорога ще була тиха. Щоправда, дуже багато машин: все червоне від фар. Особливо після Кременчука – там йшов потік харківських машин.
Нашою метою було вивезти дитину. Вона в нас єдина, довгоочікувана. Треба було їхати, ніхто не думав про якісь труднощі.
Що відчули, коли приїхали в Чернівці? Чи було відчуття полегшення?
Ми заморились після дороги. Доїхали, і нарешті можна було прийняти якесь горизонтальне положення. Полегшення не було, бо не розуміли, що буде далі.
Також була паніка, тоді всі сиділи в телефонах, у новинах. Ми чекали, що, може, тиждень, може, 2 минуть, і ми поїдемо назад додому. Я не думала, що це буде пів року… У валізах в мене зимові речі – на холодну пору. Літніх не було взагалі. Я не розраховувала так надовго.
«Чоловіка забрали у ЗСУ, а я залишилася одна з дитиною»
А як вас прийняли в Чернівцях?
Чернівці – неймовірне місто. Люди – теж супер. Прийняли – шикарно, нагодували, спати поклали. Дали кімнату одразу.
Ті люди, до яких ми потрапили, дуже хороші. Зараз із ними теж спілкуємось. Дитина потім вже пішла на заняття, досі ходить. Мені все дуже подобається.
Про Чернівці Олена говорить з радістю. Жінка вперше потрапила на Захід України, але одразу зазначає, що жодних нарікань на те, як їх прийняли тут, – немає. Люди трапились дуже гостинні. Сім'я прожила в них кілька місяців, за які вони вже встигли стати добрими друзями. Олена переконана, що ці зв'язки точно надовго.
Ви ще живете в тих людей чи переїхали?
Ми жили в них всю весну. На початку червня переїхали на орендоване житло. Приїхали родичі, то не було можливості залишитись.
Якими були для вас перші тижні в Чернівцях? Коли прийшло усвідомлення, що війна – не на 2 тижні?
Розуміння прийшло через 3 тижні. Чоловік пішов у ТРО, у військкомат. У кінці березня його забрали у ЗСУ, а я залишилась, виходить, одна.
Тоді потрохи почало приходити розуміння, що це так швидко не закінчиться.
Після цього усвідомлення Олена потрохи почала будувати плани в новому місті, в новому домі. Довелось зібратись із силами заради доньки, дитина вже пішла на заняття. Попри маленький вік, дівчинка також почала звикати до нового життя.
Олена показує щасливі фото доньки. Очевидно, що в Чернівцях дитині також подобається.
Чернівці стали другим домом
Як вам зараз життя в Чернівцях?
Подобається, що тут займаються з дітьми. Ми були в двох таборах, тут дуже добре ставляться люди і до дитини, і до мене. Знайомі з'явились і друзі, вони нам також допомагають. Всі намагаються допомогти.
Живемо, все добре, але додому все одно хочеться. Дитина вже скучила за сестрою, братом, бабусею з дідусем. Доньці буде 8 років, вона боїться залишатись вдома сама. Тим більше коли тривога починається. Я не можу її залишити, не можу вийти на роботу.
Звісно, ви сумуєте за Сумами, але чи можете сказати, що Чернівці, певною мірою, стали для вас другим домом, а люди, які здавались чужими, – рідними?
Я дуже рада, що познайомилась з цими людьми. Сподіваюсь, це на все життя. Тішусь, що потрапила до них, тому що я вперше на заході України. Мені тут все дуже сподобалось.
Так, зараз Чернівці – другий дім.
Попри хороший прийом на Буковині, Олена сумує за домівкою та рідними. Зізнається, що має наміри поїхати до них в гості, але поки боїться. Є страхи, що все може повторитись. Все-таки Суми – дуже близько біля кордону з Росією.
Чоловік зараз служить в ЗСУ, відповідальність за доньку – повністю на Олені. Тож поки жінка залишається в Чернівцях та чекає моменту, коли стане спокійніше.
А ваші рідні чи друзі, які залишились в Сумах, не думали виїжджати?
Батьки не залишать свої будинки, бо вік. У мами проблеми зі здоров'ям, з ногами. Їй лише в грудні зробили операцію, у лютому вона почала відходити. Батьки чоловіка просто не захотіли. Вони теж не залишать дім.
Що можете порадити людям, які не наважуються евакуюватись з небезпечних місць?
З однієї сторони, для наших хлопців із ЗСУ буде краще, якщо люди евакуюються, а з іншої – це справа кожного. У нас дуже багато людей було, які не виїхали з міста або вже повернулись. У кожного своя ситуація.
Після закінчення війни повернетесь до Сум?
Звичайно, будемо їхати. Я сподіваюсь, що все закінчиться скоріше. Чоловік повернеться, і ми поїдемо. Дочка зможе нарешті піти нормально до школи офлайн.
Олена зізнається, що першою справою після перемоги буде саме повернення до Сум. Зустріне чоловіка, обійме рідних, навідається до друзів. Далі вже можна буде святкувати. Жінка додає, що зараз хоче лише одного – аби момент перемоги настав чимшвидше.