Культовий український гурт «Бумбокс» у 2017 році об’їхав із туром на підтримку нового альбому «Голий король» 16 українських міст, а також США, Канаду та інші країни. Дісталися музиканти і Львова. До альбому увійшло шість пісень.
Проте ZAXID.NET поговорив із лідером гурту Андрієм Хливнюком не лише про нові композиції. Зрештою, і не лише про музику. Але почали таки з «Голого короля»…
Що для вас нового та особливого є в альбомі «Голий король»?
Цей альбом є більш соціальним. Я б хотів з двох останніх платівок зробити одну, але так сталося що ми видаємо їх з різницею майже в півтора року. Якщо коротко, то «Голий король» - це ми та мої хлопці зразка 2017 року.
Голий король це хтось конкретний?
Це збірна солянка з псевдомесій. У певний час й ми можемо бути такими для когось. Головне, і я закликаю до цього і сам себе, і слухача, не шукати месію, а робити щось самому. Від нас самих часом залежить більше, ніж від когось. Звичайно, роль особистості в історії важко переоцінити, але одна людина не вирішує долі всіх. Якщо говорити про теперішній час, то та боротьба, яка зараз триває, зокрема й на фронті, є боротьбою республіки проти королівства. Тому давайте не призначати королів. Король завжди голий. Ось у чому сенс цієї платівки. Це рефлексії нашого часу. Ми маємо розуміти, що ми всі королі, і ми всі голі.
У вас аудиторія різного віку, зокрема вас слухає дуже багато зовсім молодих людей. Такі образи як Плохіш чи Мальчіш-Кібальчіш щось їм говорять?
Можливо, це когось змусить поцікавитись, що нам намагалися втовкмачити у макітру. Я не тягну за собою своїх скелетів, але і зараз Плохіші продаються за бочку варення, а Кібальчіші кричать «Ізмєна».
Для пам’ятників існують музеї. Це частина нашого минулого, яке має бути у музеях і на якому можна навіть заробляти гроші.
Мені навпаки дивно, що ми лише зараз усього цього позбуваємося. То варто було би зробити ще в 1991 році. Зрештою, багато з того, що ми робимо зараз, ми мали би зробити ще тоді. Хоча з музичної точки зору я не вважаю ті роки втраченими. Як музиканту мені байдуже до декомунізації. Як громадянину, мені хотілося б якнайшвидше позбутися образів минулого.
Якщо говорити про початок 90-х, в країні був справжній музичний бум. Хто досі залишився актуальним? Хто досі є у вашому плей-листі?
Можу сміливо говорити про «Братів Гадюкіних», тим більше вони зараз є дуже актуальними. Пригадуєте «Червону фіру», наприклад? «Потім вибирали народних депутатів/Потім вивчали пісні батьків-дідів/Потім з голодухи почали їсти коней/А хто шмат не вирвав – лаяв москалів». Чим не сучасний текст?
Ви рідко використовуєте чужі тексти, але у новому альбомі є текст Артема Полежаки. Як працюється з чужими текстами?
Я просто уявляю його своїм і тоді все відразу стає легким.
У приспіві, який ви дописали до вірша Полежаки, фігурує Львів. То для рими чи маєте особливі стосунки з цим містом?
Це одне із трьох міст, які зробили Бумбокс популярними. Львів, Одеса та Донецьк. А ще це гра з галицькою серйозністю. Галичани дуже поважно тримаються, то чого б із цим не побавитись, тим більше, що це жартівлива пісня, пісня-підкол.
У ваших піснях не тексти, а дуже добра поезія. Чи є через це проблеми із концертами закордоном?
Я не вважаю себе поетом. Думаю, я поет-пісняр. Але тексти, звичайно, є дуже важливими. Наші альбоми це реальні історії, реальні люди, реальні події, реальний досвід.
А мовний бар'єр?
Якщо грати актуальну музику, то в інших країнах тексти грають допоміжну роль. Якщо зачіпає музика, то тоді слухач намагається дізнатись, про що ж йдеться. Але мушу сказати, що велику частину публіки складають українці, які живуть за кордоном. Вони нас сприймають, як родичів, яких вони давно не бачили.
Якщо говорити про мову, то рік тому було багато суперечок щодо мовних квот. Як ви оцінюєте їх введення рік потому?
Я й тоді оцінював введення квот позитивно. Мені б лише хотілося більше ясності у нюансах. Я вважаю доцільним використати досвід наших сусідів, близьких та далеких, зробити з нього висновки. А щодо результатів, то їх ми побачимо років за десять. Я вважаю, що не так потрібно заборонити, як допомоги своїм.
Мені здається, що ми здатні боротися якістю, а не лише заборонами. І це вкрай важливо не лише в музиці. Для мене особисто мова є фарбою, я обираю між мовами, яких, на жаль, знаю небагато. Я обираю ті морфеми чи фонеми, які пасують до тих емоцій, які я переживаю та хочу передати в певний момент.
Мова важлива для держави, дуже важлива. Держава має нею опікуватись, щоб музикантам не довелося ставати політиками.
То може плануєте, як деякі ваші колеги, йти у політику?
Я планував просто тихо деградувати, от чесно. Ніколи не мав і не маю жодних політичних амбіцій. Тим більше, що кожен українець є вже партизанським загоном. А двоє - відразу загін та зрадник.
Ви займалися продюсуванням О.Torvald та Pianoboy. То, власне, від бажання допомогти?
Так. Це зовсім різні артисти, зовсім різні команди, і я пишаюся тим, що долучився до їх більшої популярності. І так само пишаюся, що вчасно їх відпустив. Бо це дуже важливо, не робити клонів, а дати можливість людям працювати так, як вони хочуть.
Також не варто забувати, що головним є їх власний талант. Настає час, коли стає зрозумілим, що проект є самодостатнім й може рухатись без допомоги того, хто просто має більший досвід.
Чи є хтось зараз хтось з молодих команд, хто став для вас відкриттям?
Великими зірками, за умови сумлінної праці, стануть «Без обмежень», ADAM… Загалом багато є. Україна завжди славилася тим, що в нас є багато амбітних та талановитих музикантів, аранжувальників тощо. Не знаю, чому. Можливо і через тиск, і через проблеми, які постійно нас спіткають, є бажання піднятись над буденністю, зробити щось важливе, те, що зачепить нас із вами.
Повернімося до вашого альбому. Його оформив досить відомий у Contemporary art художник Олексій Кондаков. Для вас це був важливий момент?
Якось так вийшло, що ми концептуально перетнулись. Можливо, на перший погляд, між нашою музикою та його творчістю немає аналогії. Але для мене вона пряма.
Ви продовжуєте випускати альбоми на касетах. Це ностальгія?
Ну ми ж «Бумбокс», ми не можемо без касет. Я слухаю вдома музику на касетах. Для музиканта це важливо. Адже іTunes крутий, але його неможливо помацати. А касета є фізичним носієм, є частиною команди.
Ми на вінілах теж випускаємо альбоми. Але це не намагання вхопити щось модне, це наша потреба.
У великому турі чи є у вас можливість відчути особливості кожного міста? Чи відрізняються слухачі географічно, чи змінюється цей слухач з часом?
Кожне місто має свою душу, щоразу вона відкривається трохи по-різному. Слухач міняється також разом з нами. Можна дивуватись тим метаморфозам, які відбуваються зі слухачем, але ми ж самі міняємось. Якісь пісні втрачають актуальність, якісь, навпаки, набувають її зовсім по новому.
Зараз час радикалізації слухача, особливо за кордоном, коли слухач хоче якихось гучних заяв, упередженості. А завдання мистецтва не міняється: виховувати себе та, можливо, звернути увагу слухача на якісь речі, які знаходяться над сьогоденням. Від себе все одно не втечеш, і те, що тобі болить просочиться навіть в любовну лірику.
Але головне, щоразу виходити на сцену із захопленням. Я дуже радий, що ми є однією із найвідоміших в Україні команд. І я дуже радий, що я можу собі дозволити так довго спостерігати за собою та за слухачем протягом тривалого часу.
Виходить фантастичний калейдоскоп. Спочатку здавалося, що це просто гучна вечірка і швидко настане похмілля. Потім виявилось, що це досвід, коли маєш змогу дивитись на себе та на свої домашні проблеми здалеку і бачити, що є попелом, а що вогнем.
Розкажіть, будь ласка, про співпрацю з білоруським «Вільним театром» у проектах на підтримку політв’язнів.
Ми двічі долучились до акцій «Вільного театру». Перший раз це було в Лондоні, ми взяли участь в акції I'm with the Banned. У назві акції є гра слів: «Я з командою» та «Я з забороненими». Я гордий, що ми потрапили до такої компанії, адже взяли учать у цій акції всесвітні відомі музиканти та актори.
Ми проектували фотографію Сенцова та фрагменти його листа на знамениті лондонські будівлі. Через це інформація про те, що відбувається з ним та з Кримом потрапила на перші шпальти британських газет. Ця акція є безстроковою, вона триває і досі.
Також ми брали участь у виставі Burning Doors, яка присвячена політичним бранцям Кремля, а навіть більше - стосункам художника та тоталітарної держави. Я мрію привезти цю виставу в Україну.
Театр і далі продовжує про це говорити, ця вистава стала однією із найбільших подій року, що минає. Вона має численні нагороди та номінації. І в ній лунає пісня «Наодинці».
Ця пісня лунатиме тепер на кожному концерті, таким чином ми привертатимемо увагу до наших політбранців до того часу, поки вони не вийдуть на свободу. Хотілося б, щоб це відбулося скоріше. Я переконаний, що якби і ми, і наші колеги по той бік фронту взялися б за правду разом (я навіть не говорю про активні протести) , ігноруючи агресивну політику, це відбулося би швидше. Але сталося як сталося.
Працюємо далі. Бажано з холодною головою та без криків «Ізмєна».
Фото: «Бумбокс»