В українському прокаті зараз можна подивитись відразу два фільми, до яких має пряме відношення знаний актор та режисер Ахтем Сеітаблаєв.
Фільм «Захар Беркут», де Сеітаблаєв виступив одним із режисерів (другий – Джон Він) вийшов у прокат ще 10 жовтня та продовжує збирати глядачів. Після останнього вікенду його касові збори перевищили 34 млн грн.
«Захара Беркута» знімали з голлівудським розмахом та голлівудськими фахівцями, намагаючись зробити українську історію універсальною. А 7 листопада у прокат вийшов фільм Нарімана Алієва «Додому», де Ахтем Сеітаблаєв зіграв головну роль.
Світова прем’єра фільму «Додому» (на головному фото) відбулась у програмі «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. Згодом картина перемогла на кінофестивалях в Одесі та Стамбулі, а також здобула ще чимало нагород. Українські кінокритики вручили премію «Кіноколо» картині, назвавши її найкращим фільмом року. Наріман Алієв був відзначений як найкращий режисер року. Нагороду за найкращу чоловічу роль отримав Ахтем Сеітаблаєв. Також картина є кандидатом від України на такі великі премії як «Золотий глобус» та «Оскар».
За формою «Додому» – роуд-муві. Сюжет доволі простий: Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) живе в окупованому Криму. Обидва його сини виїхали до Києва. Старший гине на російсько-українській війні, у Пісках. Разом із молодшим сином Алімом (Ремзі Білялов) батько їде поховати тіло на батьківщині, у Криму. Перед нами – не просто жалобна подорож, сповнена проблем, а історія батька та сина, їх стосунків, розбіжностей та безмежної любові. За приватною історією родини постає увесь трагізм загальної ситуації, історія численних втрат.
Для батька є справою честі повернути тіло сина додому. Ця ідея виглядає божевільною для усіх, зокрема і для молодшого сина. Проте для Мустафи повернення сина у Крим, на батьківщину, є не лише справою честі, але і вищою справедливістю. Те, що комусь може видатися примхою, для героя є справою, за яку він готовий навіть померти, справою утвердження власної ідентичності.
За перший тиждень кінопрокату, з 7 листопада 2019 року, драму «Додому» («Evge») подивилися понад 14 тис. глядачів. Касові збори стрічки перевищили 1,3 млн грн. Проте картина залишається у прокаті, тож є нагода подивитись чи не найкращий український фільм року, що минає, лауреат численних фестивалів та оскарівський вибір України.
«Додому» є дуже чесним кіно, знятим не лише завдяки таланту та вмінню (хоча цього всього у картині не бракує). Його знято власними емоціями, а такого кіно останнім часом дуже бракує.
А тим часом ми зібрали найцікавіші фрагменти із розмов з Ахтемом Сеітаблаєвим під час фестивалів у різних містах. Ось що говорить він про кіно та власний шлях додому.
Ахтем Сеітаблаєв (фото Катерини Сліпченко)
Ахтем Сеітаблаєв розповів ZAXID.NET про своє дитинство, творчість та плани про зйомки нових фільмів.
***
Про повернення у Крим
Я народився у місті Інгюль під Ташкентом, адже у 1944-му році мої батьки разом із усім кримськотатарським народом були депортовані з Криму.
Я повернувся до Криму у 1989 році. Я чув про нього постійно, ціле своє своє дитинство. Я чув від своїх батьків, що це земля обітована. Я уявляв, що скрізь ростуть пальми, що люди ходять в білому одязі, що скрізь є море, скрізь дуже гарно.
Я вилетів з Ташкенту, де був великий міжнародний аеропорт та приземлився о 4 ранку у Сімферополі, у маленькому аеропорту. Вийшов: пальм немає, людей у білому одязі немає, моря немає, і взагалі нічого з того, про що розповідали мені мої батьки, немає. Я дуже засмутився.
Але через три дні мій двоюрідний брат повіз мене до Бахчисараю. Дорогою до міста є величезні лавандові поля. І з того часу цей аромат лаванди у мене асоціюється з запахом моєї Батьківщини.
Це був мій перший візит до Криму.
А потім, коли я закінчив школу, я не вступив до вишу (у творі на тему «Роль комуністичної партії у житті кожної людини» я написав про її роль в житті кожного кримського татарина).
Тоді моя мама зізналася, що потайки від мене подала мої документи в тодішнє культурно- просвітницьке училище у Сімферополі, де набирали перший кримськотатарський акторський курс для відродження кримськотатарського театру. Після закінчення ми звісно всі відразу потрапили до складу кримськотатарського театру, я там пропрацював майже три роки.
Потім мій дядько, відомий серед кримських татар композитор Еден Налбантов, прийшов на репетицію у наш театр і сказав, що я завтра їду до Києва вступати на факультет режисури драми. З ним у нас в родині не прийнято було сперечатись.
Так що за освітою я також театральний режисер. Ну а потім в моє життя увійшло кіно.
Зараз я, мабуть, в’їзний до Криму. Але не виїзний. Мені повідомили, що я зможу приїхати, а от виїхати – навряд. Але я вірю, що згодом ми всі повернемось додому. Як казала Голда Меєр, у нас немає альтернативи, бо повертаємось на свою батьківщину.
Про фільм «Хайтарма»
Кадр з фільму «Хайтарма»
Фільм «Хайтарма» став для мене дуже важливим етапом у житті та в професії, бо це перший фільм про депортацію кримських татар. Так сталося, ще моїй команді випала честь та відповідальність його зняти. Для мене декілька фундаментальних речей, пов'язані з ним. По-перше, в масових сценах, а часом на майданчику було півтори тисячі людей, були задіяні ті, хто був дійсно депортований у 1944 році. Тоді вони були дітьми, як мої мати та батько. Зараз це вже дуже дорослі люди. Вони приїжджали з усього Криму, привозили з собою речі, які у них залишилися. Хтось привозив якусь хустку. Хтось якийсь пояс. Хтось швейну машинку. Через те, наскільки вони намагалися нам допомогти зняти цей фільм, ми відчували велику відповідальність.
Я, як, можливо, кожна творча людина, трохи забобонний. Тож звертаю уваги на деякі знаки. Коли ми знімали перший кадр фільму, на плато у Бахчисараї, над знімальним майданчиком кружляв орел. Орел був тотемом, знаком Амет-хана Султана, пілота, через долю якого ми розповіли історію депортації.
Вся історія Кримського півострова свідчить про те, що все, що нам розповідали в радянські часи, є великою брехнею. Ми хотіли підкреслити, що у Криму відбуваються такі трагічні події, сам Крим як був, так і залишиться землею обітованою. Для кожного, хто приходить до нього з відкритим серцем.
Дім для мене це мої діти, мої батьки, моє море, мої гори та мій запах лаванди.
Про актороство та режисуру
Якщо говорити саме про комфорт, то мені комфортніше бути актором. Але загалом я дуже щаслива людина. Мені щастить на зустріч із талановитими людьми. Із режисерами зокрема. А це велике щастя для актора. Коли ти потрапляєш в руки режисера, який точно знає, чого він хоче, який ставить перед тобою надзвичайно складні творчі завдання. Коли ти потрапляєш до класної акторської команди й відповідаєш тільки за свій шматок праці, то це дуже комфортно.
Але якщо говорити про драйв та про зону відповідальності, то тоді варто говорити про режисуру. Це саме те, що додає адреналіну. Коли ти бачиш, як народжується той світ, про який ти мріяв, відчуваєш себе деміургом.
Про «Захара Беркута»
Після «Кіборгів» я казав, що не буду знімати кіно про війну. Але «Захар Беркут» для мене певною мірою є фільмом на військову тематику, хоч це і є легендою. Але ця легенда, можливо, допоможе нам зрозуміти себе сьогодні. Для мене це історія не стільки про військову перемогу невеличкою громади над величезним корпусом кращої на той час монгольської армії. Для мене це насамперед історія зіткнення двох світів, конфлікт двох світоглядів. Конфлікт між громадою Тухлі в особі Захара Беркута та боярина Тугар-Вовка, який свого часу потрапив у полон до монголів. Він вивчив там їх систему координат, систему військової автократії.
Я, розповідаючи легенду, підкреслюю саме той момент, коли Захар Беркут йому сказав: «Ми згодні бути з тобою пліч-о-пліч, ми згодні, що ти наш боярин, але не сприймав нас як рабів. Ми вільні люди, ми тут жили сторіччями. Найважливіші рішення ми маємо приймати разом».
Власне, я задля цього знімав цей фільм.
Захар Беркут для мене – такий біблійний персонаж Авраам, тому що він свідомо, заради життя своєї громади, заради життя дітей, заради життя цих людей, за яких він взяв відповідальність, жертвує найціннішим, що у нього є – своєю сім’єю, своїми дітьми.
Саме про це ми зняли кіно, хоча в нашому фільмі є і військове зіткнення, і військова перемога.
Мене часто запитують, чому в картині «Захар Беркут» стільки англомовних акторів. Я думаю, що участь таких зірок як Роберт Патрик, якого всі знають, як Том Фланаган, і ще багато-багато інших, є також промоцією України. Це дуже міцна промоція України за кордоном. Саме їх імена, сподіваюсь, приведуть до кінотеатрів глядачів з усього світу.
Цікаво, що спочатку їх агенти вимагали по кілька охоронців для кожного, бо в Україні небезпечно. Через тиждень усі наші актори відмовились від охорони. Вони побували у Львові, у Закарпатті, на Синевирі та в Києві. Я маю надію, майже переконаний, що повернувшись до себе, вони будуть розповідати, що в Україні добре та безпечно. Що тут знімімають якісне кіно.
Про фільм «Додому»
Першого вересня минулого року ми закінчили зйомки «Захара Беркута», а вже третього вересня я вже поїхав на майданчик фільму «Додому» режисера Нарімана Алієва.
Спочатку я мав грати брата головного героя, проте сценарій видався мені настільки особистим, історія частково нагадала мені мою історію, що я сам попросився на проби на роль Мустафи. Я ходив на проби три рази, вперше в житті.
Мій колега, молодий кримськотатарський режисер Наріман Алієва, який разом із режисеркою та сценаристкою Марисею Нікітюк, написали фантастичний сценарій. Це сучасна історія про те як батько, кримський татарин, приїхав з Криму забрати свого загиблого сина додому в Крим, разом із молодшим сином. Це таке одвічне повернення людини додому.
Мені дуже подобається цей сценарій, дуже подобається підхід, який використав Наріман. Дуже подобається, як він підходить до роботи режисера, мене це надихає.
Він опікується такими непростими темами, дуже прискіпливо до них підходить. Йому не байдуже, що відбувається навколо.
Загалом минулий рік пройшов у мене під знаком приборкання гордині. Адже я став співрежисером, актором у свого молодшого колеги, а також знімав фільм «Номери» за п’єсою Олега Сенцова. Я розумів, що маю знімати, залишаючи за ним останнє слово.
Про мрії
Що далі? Мрій багато. Найзаповітніша мрія працювати далі, мати можливість грати в театрі. Бути режисером теж. У мене є мрія поставити виставу в театрі, але я розумію, що для того, щоб мати можливість поставити виставу, потрібно щонайменше три місяці тим займатись. А так виходить, що зараз в моєму житті дуже багато кіно, в мене немає цих трьох місяців. Тому поки що це мрія. Мрію про те, щоб працювати далі з моїми улюбленими колегами, зокрема з Адою Миколаївною Роговцевою. Мрію з моїми чудовими колегами знімати кіно. Я вже казав, що я дуже щаслива людина, адже я роблю тільки те, що я хочу робити. Моя заповітна мрія, щоб мої батьки та мої діти були здорові і щоб нарешті закінчилась війна. Нашою перемогою, звичайно. І що б ми всі повернулися до своїх домівок. До Криму, до окупованого Донбасу. Як би це пафосно не звучало, але я дуже хочу цього.