– Нема потреби думати про остаточну перемогу в кінці часів, тому що кінець часів не настане ніколи, а хоч би й настав, то він нас все одно не стосується. Але є задля чого перемагати щодня, сьогодні, саме цієї миті.
Після виходу альбому пісень Костя Москальця «Армія світла», слухала їх фактично день в день, два місяці поспіль і вони досі не набридають. Автор постав дещо в новому образі з цього альбому. На відміну від попереднього «Треба встати і вийти», де більшість текстів ліричні, пісні з «Армії світла» є динамічнішими, навіть у певному сенсі «войовничими», схиляють до роздумів над сенсом буття людиною, одвічним співіснуванням і взаємопроникненням добра і зла, світла і темряви, боротьби з темрявою - у собі та в інших. Тому в розмові з Костем Москальцем альбому приділено значну увагу.
Про те, чому Кость жартома називає себе хакером і насправді не терпить Сковороду, з яким його звикли порівнювати, про традиційну чайну церемонію, про літературу, віщі сни і колядки, над якими тепер працює автор, - в ексклюзивному інтерв'ю Костя Москальця для ZAXID.NET.
- До Вашого нового альбому «Армія Світла» увійшло 12 із 30 написаних Вами до нього пісень. Чому «відсіялися» решта - чи були вони концептуально іншими і заслуговують на окремий альбом, чи, можливо, буде «Армія світла-2»? Чи просто було вибрано кращі з кращих? Хто робив остаточний відбір?
- Насправді я не знаю, скільки тих пісень було, не рахував. Остаточний добір робив Віктор Морозов, і я з цим добором повністю погоджуюсь. Маю один чіткий критерій щодо того, вдалася пісня чи ні: якщо можу заспівати і заграти цю пісню через рік після написання, отже, вона житиме. Якщо ж не пригадую ні слів, ні акордів, значить вона від початку була приречена на забуття. Такий собі музичний дарвінізм. Тому ніколи не залишаю робочих записів, покладаючись виключно на пам'ять, добре розуміючи, що вона не помилиться, вирішуючи, яку пісню варто зберегти, а яку - стерти. Хоча певний сенс є у створенні і таких, тимчасових пісень, яких ніхто ніколи не почує. Вони - ніби вправи для пальців, або ж як зразки, озираючись на які, бачиш, що отак писати не можна.
- Ви сказали в одному з недавніх інтерв'ю, що в цих піснях йдеться не про якусь конкретну війну, а про споконвічну, очевидно, боротьбу світла і темряви. Чи, на Вашу думку, ця війна колись закінчиться і хто з неї вийде переможцем?
- Якщо війна споконвічна, то, мабуть, зрозуміло, що вона не закінчиться ніколи. «Війна» - це спроба знайти інше поняття, більш адекватне, ніж замацане «становлення». Якби становлення могло одного разу закінчитися, то воно вже давним-давно і закінчилося б, а ми тепер святкували би це як «перемогу» буття. Однак усе, на мою думку, значно складніше. Однієї прекрасної миті відбувається щось на кшталт повороту сущого в цілому, піщаний годинник, символ вічності, перевертається, замість вичерпаного і згаслого еону спалахує новий. Вічне повторення того самого. Для скороминущої людини мислення в зужитих категоріях «становлення» або, чого доброго, «прогресу», непродуктивне, воно її не зачіпає, не обходить насправді. А от уявляти присутність тут як участь у війні - це автентичне переживання. Тоді з'являються критерії: добре і зле, вороги і союзники, світло і пітьма. Маючи такі орієнтири, людина може бути сповна заангажованою у власне життя, не уникати його - і не розтринькувати на дурниці. Нема потреби думати про остаточну перемогу в кінці часів, тому що кінець часів не настане ніколи, а хоч би й настав, то він нас все одно не стосується. Але є задля чого перемагати щодня, сьогодні, саме цієї миті. А то тут стільки були наговорили про «кінець історії» і толерантність без кордонів, що, здавалося, людство водномить прокинулося в глобалізованому постмодерному царстві небесному, де більше не треба ні воювати, ані мислити самостійно й усупереч.
- У пісні «От уже й зима» відчувається ностальгія за минулим, за певним товариським колом, за тією, котра сиділа сумна. А хто на сьогодні складає вам товариство, хто є причетний до чайного ритуалу, навколо якого колись гуртувався ДАК?
- Мене досить часто провідують друзі - Віктор Морозов, Василь Герасим'юк, Галина і Тарас Чубаї, Микола і Настя Рябчуки... Це справді найдорожче коло, дружба, що витримала випробування багатьма роками. Отже, ми заварюємо традиційний чай, сідаємо на ґанку Келії Чайної Троянди - і продовжуємо розмову. Ностальгія, так, вона насамперед за тими, хто вже допив свою чашку і більше ніколи не повернеться до нашого гурту. Але, не виключено, що якраз ностальгія є ознакою їхньої незримої присутності.
- «Матриця» - пісня про Вас?
- Всі мої пісні - про мене, бо вони з мене зроблені. Свого часу фільм «Матриця» дуже мене захопив, звичайно, не стріляниною і спецефектами (хоч бойовики я теж люблю, правда, любов ця дещо специфічна, от як «любов» Умберто Еко до романів про Джеймса Бонда). Сюжет фільму мало не дослівно відтворює гностичний міф про падіння духу в земний світ, де він потрапляє під владу сил пітьми, забуваючи про своє високе походження та про ту місію, яку мав би виконати. Пробуджує його поклик із істинної батьківщини (у фільмі це Морфей, що розкриває Нео справжній стан речей). Ну, і так далі, можна провести купу подібних паралелей, навряд чи вповні усвідомлених творцями фільму, бо тут ідеться радше про самовиявлення архетипу і притаманного архетипам знання. Поза тим, фільм містить чимало ємких концептів диґітальної культури, які, ясна річ, значно ефективніше за архаїчну поняттєву сітку гностичних міфів надаються для опису сучасних політичних і соціальних реалій. От, скажімо, Микола Рябчук охоче послуговується образом Матриці, що глюконула, у політологічній статті «Збій програми». Між іншим, мене завжди дивувало, чому в масовому сприйнятті мій образ анахорета неодмінно пов'язувався з явно анахронічним образом Сковороди або там якогось «толстовця». І нікому не спадало на думку провести аналогії між моїм відстороненим способом життя - та способом життя хакера, ось хоча б і такого, як Нео з «Матриці». Може, я занадто добре замаскував власну IP-адресу (їх у мене, признаюся, не одна, як і личить кожному порядному хакеру) - а може, справа в надто інерційному мисленні публіки. На жаль, згадана вами пісня з альбому «Армія Світла» - єдина, інтерпретація якої не відповідає первісному задуму. Мені вже доводилось читати в Інтернеті спантеличені відгуки про розбіжність між серйозним текстом і легковажною та безтурботною мелодією. Зараз «Матрицю» взявся робити Тарас Чубай, я вже чув демоверсію його аранжування, вона значно точніше відтворює те, що я мав на увазі.
- Чи поява вашої сторінки в Інтернеті - це частковий вихід самітника «на люди», чи просто деяка «модернізація» Келії Чайної Троянди? Чим для Вас цікаве віртуальне спілкування?
- У мене не одна сторінка в Інтернеті, там ще кілька блогів, пара сайтів, які я потихеньку добудовую, подкасти, де можна послухати мої вірші і пісні в авторському виконанні, а також фотоальбоми на Flickr і Picasa, відеоблог на YouTube... Про мої успішні атаки на бази даних ФСБ і ФБР говорити наразі не будемо J. Це, безперечно, вихід «на люди», шлях до безпосереднього спілкування, про яке в 90-х роках можна було тільки мріяти безсонними ночами. До того ж, це можливість спростувати непотрібні апокрифи довкола мого імені. А то ось недавно одна з теперішніх віртуальних подруг розповідала, що раніше, коли про мене не було жодної інформації в Інтернеті, я уявлявся їй (і не тільки їй) таким собі ветхим дідусем з вусами до пояса, у вишиваній сорочці та в саморобних солом'яних постолах, який роками нічого не їсть, тільки сидить під землею у самотужки викопаній землянці, палить там люльку і вголос читає - ніде від нього не дінешся - Сковороду (якого я, до речі, терпіти не можу). Маю тепер багато віртуальних френдів, найбільше - в Живому Журналі, це розумні й талановиті, а головне, дотепні люди, з якими можна вільно говорити практично на всі теми, жартувати, консультуватися, отримувати негайні відгуки на вірші й пісні, часом навіть сваритися - і миритися. Мало кого з них знаю особисто, а проте, вони мені дуже дорогі.
- Ви писали критику на творчість Грицька Чубая, яку нішу, на Вашу думку, вона займає в українській літературі? Яка його поетична річ Вам найбільше подобається? Як вплинула його поезія на Вашу?
- Грицько Чубай - один із найвидатніших українських поетів, це дуже високий рівень письма. Хоч сьогодні про це всі вже знають, однак прикрий факт і досі залишається реальністю: його творчість мало досліджена і проінтерпретована належним чином. Я кілька разів писав про нього, щоразу стикаючись із однією й тією ж проблемою: цілковитий брак літератури про Чубая. Важко сказати, яка саме річ подобається найбільше, бо найбільше подобається все «П'ятикнижжя», єдина його книга, яку він сам упорядкував, ретельно відібравши найкращі твори. Так само не можу пояснити, яким чином Чубаєва поезія вплинула на мою, хоча вплив цей безсумнівний. На мене вплинула не тільки поезія, а й особиста зустріч з ним у Москві 1980 року, і його смерть, і його помешкання на Погулянці... Однак небажано бути поетом - і водночас дослідником власної поезії, засади герменевтики цілком слушно пропонують уникати такого суміщення горизонтів.
- Завдяки есе «Страсті по вітчизні» Стус стає більш реальним і зрозумілим, не клішованим. Хто ще з поетів є вам таким близьким за духом, як Василь Стус?
- Ще Микола Зеров. Але він і Стусові був надзвичайно близьким, аж до того, що Стус називав Зерова своїм двійником. Я би переформулював відчуття цієї спорідненості: інколи мені здається, що я сам був Миколою Зеровим у попередньому народженні. Власне, натяком на цю глибинну духовну спорідненість закінчується «Келія Чайної Троянди», тільки того ніхто не вмів відчитати. Я вмію шифрувати свої послання.
- Чи Ви досі користаєте з дару безсоння? І чи сняться Вам значущі або віщі сни, коли все-таки вдається заснути? Чи приходять уві сні музика або тексти?
- Ні, безсоння давно відійшло в минуле, разом з 90-ми роками. Щоправда, режим відтоді помітно змістився в бік ночі. Довелося змиритися з тим, що «сові» ніколи не стати «жайворонком» - і визнати певні переваги такого стану. Щодо снів, то вони всі значущі і незначущі заразом. Залежить, як ми їх трактуємо. Сни ніколи не говорять прямо, це завжди символічне іносказання, тому тут безліч нагод помилитися. А взагалі то мої містичні пориви дуже остудив Кант, яким я був захопився наприкінці тих-таки 90-х, зокрема, його стаття про візії Сведенборга.
- Дуже вражає Ваш вірш «Прости, мій Боже, суєту», він сприймається як особиста молитва. Ви є тим, кого прийнято називати практикуючим християнином, чи з Богом Ви теж залишаєтеся сам на сам, без жодної релігійної спільноти? Чи людина є направду настільки мізерною «жменею пилу», з якою Богу «важко вдвох» - коли до Вас прийшло таке усвідомлення?
- Я шанобливо ставлюся до кожної релігії і до будь-якої конфесії, але сам не належу до жодної. Віра, якщо вона є, надто інтимний стосунок, щоб до неї можна було запросити когось третього. Стосовно згаданого вірша, то все лихо в тому, що людина ще не є. Мені близька думка Макса Шелера про те, що людина тільки-но розпочинається, що серед нас не так багато людей у властивому значенні слова і завжди не виключена можливість скотитися назад, до суто скотського існування. Але в цій думці таїться власна небезпека: бо хто має право визначати, чи ось ця конкретна людина вже є людиною, чи так назавжди й залишиться недолюдком? У ХХ столітті - як і у всіх попередніх та майбутніх століттях - не бракувало охочих повизначати саме такі речі. Закінчилися ті визначення Голодомором, Другою світовою війною і Голокостом. Однак у моєму вірші йдеться не тільки про те, що людина - «жменя пилу»; саме там говориться про усвідомлення іншого: людина мила Богові, незважаючи на всі її регресії і на всю неготовість її до буття людиною. «І чим тобі людина мила?» - питається у вірші, і це питання не знічев'я, ми всі повинні довідатись про істину людини в Божих очах. Бо тільки Його погляд є легітимним у цій справі.
- Які книжки є на Вашій «золотій» літературній полиці? Кого з сучасних письменників Ви б порадили прочитати?
- Знаєте, я завжди був запеклим «бібліофагом», як казав Зеров, і перечитав страшенно багато найрізноманітнішої літератури. А от останніх років зо п'ять відчуваю, що вже начитався досхочу. Мене зараз неймовірно тяжко намовити прочитати щось нове. Що більший піар розгортається довкола того чи того видання, то твердішою стає моя певність, що саме оцієї розрекламованої книжки я не стану читати ні за які гроші. Особливо це стосується художньої літератури, зокрема - прози, найбільше - сучасної української прози. Час від часу гортаю Гессе, Юнгера, Набокова і Кутзее, подеколи - Целана і Еліота. А проте, не так давно прокинувся живий інтерес до молодої української поезії. Можу назвати кількох найулюбленіших: Оксана Максимчук, Богдана Матіяш, Остап Сливинський, Олег Коцарєв. Цей ряд постійно збільшується.
- Над чим зараз працюєте?
- Складаю колядки. Одну з них, властиво «Вифлеєм», незабаром співатиме Тарас Чубай.
- Вас чекали на презентації «Армії Світла» у Львові, та оскільки Вам завадила хвороба, чи можна все-таки сподіватися на авторський вечір Костя Москальця у Львові в найближчі півроку-рік?
- Навряд. Я люблю Львів і любов ця - взаємна, це єдине українське місто, де завжди почуваєшся вдома, серед своїх. Але я страх не люблю авторських вечорів. Краще сісти десь удвох-утрьох, за кавою або чаєм, і проговорити, якщо поталанить, до першого світла.
Совам завжди того світла трохи не вистачає.
Фото зі сайту www.pik.org.ua