«Ми вже вдома, а ви в гостях»

«Ми вже вдома, а ви в гостях» – ось такий напис я побачила на брамі одного із сільських цвинтарів. Тож раз ми сюди прийшли, то й поводитися маємо відповідно до статусу гостя – з повагою до господарів та інших гостей, яких можемо зустріти.

Незабаром 1 листопада галичани понесуть світло на цвинтарі своїм мертвим. Свічки запалять не на кожній могилі – на деяких з тих чи інших причин буде темно і стримітимуть засохлі бур’яни. Перш ніж запалити свічки, дехто скине сміття з них на ті занедбані могили, бо до смітника йти далеко. Все одно сваритися нікому. Деякі кутки з найдавнішими надгробками навіть позаростали кущами – нема кому доглядати. Туди вже десятиліттями ніхто не приходить – рід вимер, а якщо й не вимер, то нащадки втратили родову пам’ять, чому посприяли роки атеїстично-комуністичної окупації, коли влада намагалася позбавити людей їхнього коріння, закривши для простих смертних архіви і плюндруючи могили.

Про польські, німецькі чи єврейські цвинтарі окрема мова – більшість із них або цілком знищені, або доживають віку. Зникла національна громада – нема кому дбати про домівки мертвих. Я побувала на багатьох цвинтарях і переконалась: кожен з них є віддзеркаленням громади. Де є громада, там люди спільно розв’язують проблеми свого поселення і цвинтарі доглянуті, навіть на тих могилах, від яких залишився ледь помітний пагорбок, 1 листопада горять лампадки. У селі Сторона Дрогобицького району є два цвинтарі, бо село дуже довге. І дві церкви. На горішньому цвинтарі повно занедбаних могил, на долішньому – жодної, чисто, ніхто не забутий. Кожен клан, а це ознака гірських сіл, має свій ряд чи куток на цвинтарі. Таким чином рід залишається вкупі, і його члени доглядають могили дальших родичів, коли у ближчих нема змоги приїхати.

Цвинтар у селі Велика Озимина, де залишилося мало людей, дуже охайний. Кам’яні хрести побілені, всюди чисто. Своїм коштом громада поставила спільний надгробок на могилі батька і діда Івана Франка. Старовинна церква не спотворена золотою бляхою, старі дерева створюють ту забуту атмосферу, яка була ще в моєму дитинстві. Та й вулиці дуже чисті, трава на узбіччях покошена, ніде ні папірця.

Впливу на естетику українських цвинтарів влада не має, якщо не йдеться про національні заповідники. Як і на естетику та збереження храмів. Став собі що хочеш, хоч обеліски на кілька метрів, чи мавзолей, якщо маєш за що і хочеш потішити своє марнославство. Старовинні церкви підозріло часто горять і на їхніх місцях ставлять споруди, що спотворюють ландшафт. Коли йдеться про громади, які собі це дозволяють, то вони явно не дружать з естетикою й готові захищати кіч вилами. А парохіальні священники, які в семінаріях обов’язково вивчали історію сакрального мистецтва, терплять і не втручаються, бо на них поскаржаться в консисторію. Вони навіть бояться попросити громаду подбати про забуті могили і кроплять у поминальні дні тільки ті, біля яких стоять родичі із затиснутими у жмені купюрами. Вони більше не є пастирями духовної отари, а наймитами, яких можуть прогнати, якщо ті не слухаються вказівок власника.

Сучасні українські цвинтарі заселюються хаотично. Але це не означає, що там немає ієрархії. Наче ми йдемо на той світ з порожніми руками, і перед Богом усі рівні, але з давніх-давен стежили за тим, щоб найкращі місця біля церков виділялися священникам і по змозі членам їхніх родин, а також тим парафіянам, хто багато жертвував на церкву, тобто найзаможнішим. Священникам громада ставила кам’яні надгробки. Принаймні так було в Нагуєвичах, на батьківщині Івана Франка. Комуністи позбивали написи, але будьте певні, під скаліченими з відбитими хрестами надгробками спочивають, як правило, парохи. Єдиним нагуєвицьким священником, якому відмовили в кам’яному хресті, був Йосиф Левицький (1801–1860), просвітитель, громадський діяч, що за власні гроші купував сільським дітям підручники і був автором української граматики. І до речі, хрестив Івана Франка. Громада зрештою довела його до смерті, бо отець Йосиф не потурав її забаганкам і казав: «Ліпше хай гроші опиняться в церкві, ніж у корчмі». Це треба ж було так ненавидіти духовну особу, щоб піти проти правил і встановити на могилі дерев’яний хрест замість кам’яного. Через що могила Йосифа Левицького втрачена для нащадків.

Окремі місця виділяли під дитячі поховання з малесенькими надгробками. Я бачила такий у своєму рідному селі Уріж. Там уже не ховають, бо є новий цвинтар, і ті могилки доволі занедбані, під останніми вцілілими липами, куди рідко зазирає сонце.

Є ще кенотафи – символічні могили людей, які загинули на війні й поховані в братських могилах або померли на чужині й заповіли встановити собі таку могилу. У радянські часи прах родича, який помер за кордоном, неможливо було привезти на батьківщину.

Можна ще побачити місця, які дружини чи чоловіки померлих забронювали для себе, навіть з вибитою датою народження. Бо не надто довіряють нащадкам. Можливо, що й самі ж вони повелися не найкраще зі своїми предками, чиїх могил уже не можуть знайти, бо не збереглося написів.

Самогубців раніше ховали за цвинтарною огорожею, тепер уже в освяченій землі. Тільки з певними обмеженнями під час похорону – без парастасу. У радянські часи комуністів чи посадових осіб, навіть членів їхніх родин ховали без священника. Зате з оркестром. Тому так багато могил без християнської символіки 1950 – кінця 80-х років. Потім родичі просили священника потай запечатати гріб, бо це була найважливіша частина похоронного ритуалу. Холерні цвинтарі виносили за межі поселень, людей ховали у спільних могилах і ставили на всіх великий хрест. Коли могила переповнювалась, приходив священник і запечатував гріб. Зазвичай уночі, без участі громади. Присутні були тільки гробарі і дяк. У спільних могилах ховали померлих від голоду під час Голодомору 1932–1933 років, але вже без хреста. Це важко назвати навіть цвинтарем, бо в статистиці померлих маскували під велику рогату худобу. Те саме можна сказати про могили закатованих окупантами. Їх намагалися приховати.

Хрести «виколювали» очі комуністам. Ті знищували могили священників під церквами, відбивали голови у янголів, святих і мадонн. Ніхто їх не відновлює, можливо, у цьому є свій резон – це свідки тоталітарного вандалізму.

У цвинтарній культурі є ще таке явище, як мода: мода на огорожі, на певний дизайн надгробків. Індивідуальний проєкт можуть собі дозволити тільки окремі люди. Ціла індустрія працює на цвинтарі. З погляду естетики вдалося виграти на користь довкілля – відмовити людей приносити пластикові квіти. Це ще практикують подекуди, але з базарів майже зникли букети токсичного кольору, а з крамниць синтетичні вінки. Їх заступили вазони з живими квітами і розсада. Навіть біля сільських цвинтарів з’являються контейнери для пластику і скла, а також столи, за якими, повертаючись з похорону, родичі й сусіди можуть пом’янути померлих.

Останніми роками українські цвинтарі привертають увагу прапорами – державними і національно-визвольних змагань. На одних цвинтарях можуть бути десятки прапорів, на інших – кілька. Там поховані загиблі українські воїни. Тільки їх удостоюють такої честі. Це вже цілком нове явище в культурі українських некрополів. У містечках облаштовують спеціальні ділянки для військових поховань, у великих містах – окремі цвинтарі. Війна триває вже достатньо довго, аби ці цвинтарі наповнювалися швидко.

Як засновують цвинтар? Спершу виділяють землю, традиційно на пагорбі чи схилі гори, подалі від водойм і сільськогосподарських угідь. Раніше цвинтарі розташовували між двома селами, бо біля церков не вистачало місця. Потім рили канаву по периметру, зводили огорожу і посеред цвинтаря ставили загальний великий хрест, попередньо освятивши землю.

І наостанок хочу згадати мою прабабу Теодозію, з дому Страшівських, яка, будучи вдовою, вийшла заміж за мого прадіда Івана Петрущака. Вона була бездітною, пішла на четверо дітей і заповіла ділянку під цвинтар в Урожі. Було це на початку ХХ ст. А моя мама, будучи головою сільради, обирала ділянку під новий цвинтар. Тож певною мірою моя родина посвячена в історію цвинтарів Урожа, яка, мабуть, ніколи не буде написана, але передається з покоління в покоління.