Литва, без сумніву, належить до тих країн, що з перших днів повномасштабного вторгнення Росії стала одним із лідерів у допомозі і Україні, і українцям. Йдеться і про допомогу держави, і про великі фонди, і про величезну кількість волонтерських груп, які везуть в Україну все, що необхідно.
Одну із таких груп очолює Цвайка Паукстаітіс. Він гуртує однодумців та привозить в наш країну допомогу на мільйони євро. Крім того волонтер докладає чимало зусиль і для того, щоб його співвітчизники якомога більше дізналися про Україну. Він збирає допомогу, потім разом із однодумцями привозить її в Україну, а потім показує нашу країну своїм друзям. Він вважає, що так вони краще зрозуміють її та допомога буде більш адресною.
Цвайка Паукстаітіс разом із колегами побували у Львові, в Карпатах, на Житомирщині, а також відвідали Ірпінь та Бучу, звідки привезли додому не лише промовисті фото, а й запити.
Під час чергового приїзду волонтерської групи у Львів ZAXID.NET поспілкувався із Цвайкою Паукстаітісом та його колегами про те, чому і як вони допомагають нам у війні.
Розкажіть, будь ласка, коли ви розпочали допомагати Україні.
Як тільки розпочалось повномасштабне вторгнення, у перші ж дні, ми почали працювати з біженцями. Але потім потік біженців зменшився, а людей, які з ними працюють стало більше. Тоді я почав переганяти машини на фронт. І з того часу наша група волонтерів так і працює: збираємо те, що потрібно та відвозимо в Україну. Але мені здається, що важливим для нас є й те, що ми не просто перевозимо допомогу, ми весь час намагаємося щось побачити в Україні, поспілкуватись з українцями, беремо людей, щоби показати їм Україну. Щоб люди не думали, що тут лише війна, тут лише горе.
Потрібно познайомити наші країни не тільки у воєнний час, варто і в мирний якось триматися разом. Адже люди хочуть допомогти, але їм це робити набагато простіше не просто зі співчуття, а коли їм цікава Україна, коли вони уявляють, яка вона.
Що для вас стало поштовхом, щоб так активно зайнятися допомогою України?
Я розумію, яка це війна. Я до війни був в Україні вже кілька разів на Майдані, потім ми мандрували з друзями. Крім того, ми в Литві уявляли, що може бути війна, ми готувалися теж до цієї війни. Але Росію стримало те, що ми встигли вступити в НАТО, інакше, мабуть, ця війна одразу розпочалася і у нас, і у вас. Я був військовим, і коли на вас напали, я розумів, що мій обов'язок бути тут та допомагати. На фронт я поки, як військовий, піти не можу (але знаю багато литовців, які воюють за Україну). Поки що допомагаю людям.
Ми з вами маємо спільний досвід окупації, ми багато пережили, щоб отримати незалежність. Ми все пам'ятаємо. Ми добре знаємо, з ким маємо справу, не з чуток.
Розкажіть, будь ласка, докладніше про те, як організований сам процес допомоги, звідки переважно надходять кошти.
Зазвичай це пожертвування звичайних людей. Також нам допомагають організації, наприклад лікарні. Багато людей хочуть щось зробити. В перші дні було дуже просто зібрати автобус з допомогою за один день. Було таке, що їхали по три-чотири автобуси одночасно. Тепер складніше, але ідея поки що працює, люди не забувають і ми намагаємось нагадувати.
Якось змінювалися запити з часом?
Так, постійно змінюються. У перші дні потрібно було все. Був час на бронежилети, шоломи, турнікети. Тепер турнікетів ніби достатньо. Взимку привозили генератори. Всі в Литві на них полювали, часом було складно їх дістати. Зараз привозимо переважно медицину для військових.
У більшості пост-радянських країн в 90-х до влади прийшли демократичні сили, а потім відбувся реванш. Як Литві вдалося його уникнути?
Мені здається, ми вступили до НАТО, до Європейського Союзу досить швидко, це стало охороною для нас. Просто встигли.
Чи вплинула на ці процеси досить жорстка мовна політика у вашій країні?
У нас завжди, навіть за радянської влади розвивалася литовська мова. Не було тотальної русифікації, це правда. Після Січневого повстання 1863 року були заборонені литовські книги. І після цього люди почали переносити книжки через кордон. Литовську мову вивчали таємно по тих книжках. В нас це завжди було. А от нашим сусідам у Латвії складніше, адже дуже багато російськомовного населення.
До слова, нинішні «релоканти» з Росії, які масово їдуть до Латвії, їдуть і до вас?
Набагато менше, в нас їм не дуже затишно.
Я знаю, що часом європейці готові жертвувати для біженців, але для військових давати гроші не дуже хочуть. Чи є щось таке у Литві?
Ні, у нас ніби цього немає. Ми теж готувалися до цієї війни, у нас це все близько. Заходу важко повірити, що йдеться про терористів, з якими не можна домовлятись. Вони цього не бачили, вони з цим не жили, не стикалися, вони не розуміють, що це таке. А наші люди тисячами гинула у Сибіру. Ми маємо спільну історію з українцями, тому ми розуміємо все.
Коли ви у ваших мандрівках спілкуєтесь з людьми, якою є їх реакція?
Можливо, ми спілкуємося переважно з тими людьми, якій й самі волонтерять, але ми явно говоримо однією мовою.
Ми були у Бучі та Ірпіні, з людьми там спілкувалися також. Нам показували будинки, які згоріли. Ми намагалися хоч трохи допомогти цим людям. Передавали те, що вони просили. Тобто це така маленька точкова допомога, але адресна. І ми будемо це робити до вашої перемоги.
Фото Матаса Ваіснораса та з архіву Цвайки Паукстаітіса