Тема війни актуальна для України вже майже п’ять років (а якщо врахувати розмови про її можливий початок, то й без «майже»). Тема війни і тема миру органічно переплетені між собою. Але і війна, і мир – поняття в нинішніх умовах настільки невизначені…
От візьмімо ЄС: чи веде Росія війну проти країн Євросоюзу вже? А чому ні? А хіба кібератаки, перетин кордонів дронами й літаками (особливо останніми, які не можна назвати випадковістю) – це не війна? У ХХІ столітті ніхто вже не відправляє поштових голубів чи навіть телеграм з оголошенням війни, вибачте за прямоту. І російсько-українська війна 2014 року стартувала не з якихось офіційних заяв, а із зелених «іхтамнєтов», якщо хтось забув.
Така ж сама ситуація і з миром. Причому вона настільки розмита, що можна навіть сказати, що мир тут у кожного свій. Минулого тижня один із найяскравіших (і найодіозніших) депутатів нинішньої Ради (серед опозиції йому точно немає рівних) Олексій Гончаренко вирішив запропонувати свою ідею миру в нинішньому військовому конфлікті.
Ідею, яка цілком прогнозовано нарвалася на бурхливу суспільну реакцію. Реакцію, яка переважно – і, будемо чесними, теж прогнозовано – виявилася негативною. Звісно, частина критиків за старою недоброю інтернет-традицією зосередилася на персоні самого Гончаренка, нагадала його ригівське минуле і прізвище його батька, візит до Москви 2015 року та інші, так би мовити, цікаві факти біографії. Але багато хто пішов далі й розкритикував «план Гончаренка». І насправді це було зробити не так вже й важко.
Не пропустіть найважливіше Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleХоча б тому неважко, що вся конструкція цього плану зупиняється вже на етапі – «а якщо Путіну це не потрібно?». Знаєте, в одного колишнього російського, а тепер, очевидно, російськомовного ізраїльського гумориста була пісня про нафту, суть якої полягала в цих-от двох рядках:
«Я очень рад, конечно, что вот-вот подорожает нефть…
А че, бл…, если нет?»
Ця формула чудово описує всю крихкість гончаренківської пропозиції. Згідно з нею, доведеться піти на такі поступки країні-агресору, тобто персонально Владіміру Путіну, що звинувачення в капітулянтстві не те що стануть реальністю (хоча навіть у нинішній конфігурації Гончаренку є чим дорікнути), а виглядатимуть пом’якшеним поглядом на ситуацію. Тобто, простіше кажучи, це буде натуральна поразка України, можливо, аж до втрати державності. Принаймні фактичної.
Історія з переговорами і спробами домовлятися з Путіним під кінець тижня отримала свій несподіваний розвиток із заявою президента Володимира Зеленського. Той заявив, що, мовляв, у жовтні можуть відбутися тристоронні переговори України, Росії та США. Звісно, тональність цієї заяви була зовсім іншою, ніж у постах Гончаренка (і це зрозуміло), але, як не парадоксально, до реальності вона має такий самий стосунок, як і пропозиції опозиційного народного депутата.
Річ у тім, що переговори вже відбувалися. І тристоронні, і навіть двосторонні. Згадайте Білорусь і Стамбул у 2022 році, згадайте той же (хоч і трішечки не той) Стамбул 2025-го. Чим завершилися усі ці перемовини? Правильно – нічим.
Тепер питання номер два: чому? І знову правильна відповідь: бо Росії це не було потрібно. Звісно, тут ми під «Росією» маємо на увазі персонально Владіміра Путіна. (І як тут не згадати ототожнення Путіна з Росією, зроблене нинішнім очільником Держдуми В’ячеславом Володіним ще в далекому 2014 році; він зараз, може, і не радий втіленню своїх слів у життя – але що вже тепер.) Так-от, усі попередні переговори не завершилися нічим, бо не це було і є метою російського диктатора. То з якого дива в Гончаренка і Зеленського могли з’явитися думки, що от саме його (чи американська, як у випадку президента) пропозиція таки зачепить якусь там струну в чорній душі Путіна?
Не знаю. Не знаю такого дива, яке могло б статися з Путіним. Точніше, одне таке диво вже відбулося, але не з Путіним, а з одним з його попередників, Йосипом Сталіним, у корейській війні. Диво це було – смерть диктатора. Тоді, нагадаю, майже відразу після похорону Сталіна Президія ЦК КПРС (тогочасний колективний керівник СРСР) ухвалила рішення про закінчення війни в Кореї. І досі там сякий-такий, нестійкий, але мир. Це не натяк, він більш ніж очевидний – це історична паралель.
Якщо ж говорити не про дива, то всі ці заяви – хоч Гончаренка, хоч Зеленського, хоч будь-кого іншого – виглядають не стільки як бажання справді зупинити війну (бо так можна словами і поїзд спробувати зупинити, але чи зупиниться він?), скільки як політичний пінг-понг. Але штука в тому, що це пустопорожнє перекидання словами і збурення українського суспільства, яке, можливо, мало на меті підготовку електорального поля – не веде ні до чого. Бо коли відбудуться ті самі вибори, про які ми всі подумали ще після перфомансу Гончаренка, – ніхто не знає. Тож єдиним реальним наслідком усіх цих заяв є лише чергові зіпсовані нерви і змучені безкінечними срачами люди. Оце все – результати пропозицій вести переговори «з важкими рішеннями». Переговори, яких не буде до смерті диктатора. З рішеннями, які мало чим відрізняються (якщо взагалі відрізняються) від поразки у війні.