Сергій Сиротенко, позивний «Третій» – командир третьої штурмової роти батальйону «Донбас». Кадровий військовий родом з Черкас – капітан, до АТО брав участь у різних військових операціях. У добровольчий батальйон прийшов на початку червня 2014 року.
Пройшов весь бойовий шлях батальйону «Донбас»: Артемівськ, Попасна, Лисичанськ, Дебальцеве, Вуглегірськ, Широкине... Знає подробиці операцій в Іловайську та Дебальцевому і багато чого з того, що приховує командування АТО і Генштаб.
Сергій неодноразово бував у тилу супротивника, підривав склади з боeприпасами. Він учасник багатьох загальновідомих і не дуже, але не менш ефективних, бойових операцій. До речі, в числі «буднів» його служби – операція по захопленню БМП в Широкиному просто з-під носа сепаратистів, яку він особисто розробив і безпосередньо в ній брав участь.
Патріот, воїн, надійний товариш, сім'янин і прекрасний батько.
Перший бій
Взяти штурмом Попасну було непросто і перша спроба, яку, до речі, планував генерал Нацгвардії, обернулася для нас загибеллю чотирьох побратимів. Вдруге ми вирішили діяти по-своєму, разом з групою спецназу НГУ – більш вміло, з військовою хитрістю, обійшли ворога з флангів і російсько-терористичні формування, побачивши це, швидко покинули свої позиції.
Це було незабутньо – ми йшли по звільненому місту і співали гімн України! Перелякані і втомлені від постійної тривоги люди дивилися на нас зі своїх вікон і не вірили ні очам, ні вухам.
Лисичанськ
Після звільнення Попасної ми після короткого відпочинку і поповнення боєкомплекту пішли на штурм Лисичанська. Були перестрілки на підступах і у самому місті, але загалом ми не зустріли запеклого опору – всі ці «супермени» Мозгового з батальйону «Привид» і представники так званого Донського козацтва, на повірку, виявилися нікчемними вояками. Добре у них виходило тільки одне – грабувати і красти.
Там же в Лисичанську ми знайшли на базі «Привида» багато озброєння і першу трофейну бронетехніку – МТЛБ і БРДМ. З озброєння було три крупнокаліберних кулемети «Утёс» 12,7 мм, багато гранатометів, автомати, пістолети, навіть ПЗРК був. У бою в центрі міста ми захопили СПГ. Загалом, це був справді великий успіх – ми звільнили велике місто і захопили багато такої необхідної нам зброї.
У самому місті, звичайно, була важка ситуація – ні води, ні світла, не працював мобільний зв'язок. Всі магазини були зачинені і людям просто нічого було їсти. Пам'ятаю, ми тоді відкрили кілька продуктових магазинів і просто роздавали людям їжу.
Більшість місцевого населення, звичайно ж, нас дякували, навіть дарували хлопцям польові квіти! Але були й такі, які дивилися на нас спідлоба... Думаю, там і зараз є прихильники Путіна – хоча їх, я вважаю, менше 20%.
Первомайськ, Іловайськ і зрада
Всі ми були впевнені, що через день-два підемо на штурм Первомайська, за яким вже був Луганськ – так і вийшло.
Ми знесли передові блок-пости за пару годин і вийшли на в'їзд у місто. Розвідка доповіла, що сєпари відступають – ми передчували перемогу і ще одне звільнене місто, але раптом надійшла команда на відхід, мовляв, «арта» працюватиме.
Ми відійшли на базу. І ... ні наступного дня, ні ще через день наказу на штурм не було. Це було дуже дивно, адже місто було майже порожнім!
Ми б пішли і так – плювати на наказ, але нам не надали бронетехніку 24-ї бригади ЗСУ, як це було раніше, а штурмувати місто на автобусах і джипах було надто ризиковано. Замість штурму Первомайська нас відправили на інший кінець фронту – в Іловайськ. Залишивши у Попасній один взвод для виконання завдання з охорони гаубичної батареї, за якою дуже старанно полювали ДРГ супротивника, батальйон попрямував до Іловайська.
Частина моєї роти теж була відправлена в Іловайськ, я із частиною свого взводу (тоді я був командиром взводу) діслокувався у місті Артемівськ, потім у Курахово. Те, що відбувалося в Іловайську, я знаю зі слів своїх побратимів, з якими ми весь час були на зв'язку. Багатьох з них я потім зустрічав у Дніпропетровській лікарні їм Мечникова.
З 10 серпня ми почали штурмувати Іловайськ і нам відразу стало зрозуміло – буде важко. Нам протистояли навчені і добре підготовлені кадрові військові (пізніше ми дізналися, що в основному це був кадировський спецназ), а саме місто було чудово підготовлене до оборони – там була ціла система оборонних фортифікацій.
Також по нас дуже сильно і щільно працювала ворожа артилерія – і «Гради», і гаубиці, і міномети – щодня нас поливали вогнем, адже ми перекрили останню залізничну гілку, що сполучає Донецьк з Росією. Фактично Донецьк вже був відрізаний від Луганська і ми затискали його в кільце.
Бої в місті були дуже важкі – у нас було багато поранених і, на жаль, чимало вбитих. Відчувалася гостра нестача бронетехніки – всього дві БМП і один БТР. Тим не менше, нам, за допомогою інших підрозділів (батальйон «Дніпро», «Кривбас», «Херсон», а також інші хлопці), до 19 серпня вдалося звільнити половину міста. З урахуванням значних втрат і малої вогневої потужності просуватися далі було дуже проблематично. До того ж, у той день був важко поранений і наш комбат Семен Семенченко – отримав кілька осколків від міни і дивом залишився в живих, адже один осколок застряг в міліметрах від серця.
Ситуація ускладнювалася з кожним днем. Бої в місті, як і масовані артилерійські обстріли, не припинялися. Втрати зростали. І, хоча ми також завдавали дуже відчутної шкоди ворогу, без істотного посилення українські воїни не могли просуватися далі. Генерали Генштабу і штабу АТО щодня обіцяли нам підкріплення, але його все не було. І ось 23-го числа повернулася наша колона з пораненими – вони нарвалися на заслін російських десантників і не змогли доїхати до Старобешевого – в той день ми дізналися, що перебуваємо в оточенні.
Страху не було – ми знали, що у Київ уже доповіли про присутність регулярних російських військ. Знали, що допомога прийде. Але вона не прийшла ...
Замість цього на наступний день всі генерали, в тому числі і Муженко, і Гелетей, і наш Головнокомандувач – президент Порошенко, всі вони приймали парад на Майдані. У нас в місті йшли запеклі бої, було багато загиблих і поранених, яких вже не могли вивезти, ми другу добу перебували в оточенні, у нас залишилася одна уціліла 60-х років БМП, а в цей час по Хрещатику йшли десятки новеньких, з голочки, сучасних БТРів, стрункими рядами йшли колони військових, йшла артилерія, йшли «Точки-У». Ми завели генератори і дивилися на все це по телевізору – це було як уві сні...
Ми чекали допомогу або ж наказу на прорив, але минали дні, а ми не отримували ні першого, ні другого. І ось, втративши дорогоцінний час, нам дали команду на відхід, але за цей час нас взяли не в одне кільце оточення, а у три! Росіяни встигли зайняти вигідні позиції і окопатися.
Пообіцявши нашим «зелений» коридор, вони розстріляли нас як у тирі... Це був страшний удар для всіх нас – дуже багато загиблих, більше ста «донбасівців» потрапили в полон, більше ста поранених... З боку супротивника вже радісно потирали руки і кричали в ЗМІ, що один з найбільш грізних батальйонів «укрів» – знищений.
Даремно раділи. Батальйон «Донбас» через дуже нетривалий час у повній бойовій комплектації знову з'явився на фронті.
Сергій Сиротенко і бійці його штурмової роти коло захопленої у ворога бронетехніки
Дебальцеве. Вуглегірськ
Зимова кампанія була вкрай запеклою. Ми стикалися як з бойовиками, так і з підрозділами регулярної російської армії. Це вже була зовсім інша війна – ворог був уже не той. Але й ми були вже не ті жовтороті хлопці – ми вже вміли воювати, а завзяття звільняти свою землю тільки додалося.
Семен Семенченко, незважаючи на те, що на той час став народним депутатом, продовжував командувати батальйоном. Наприкінці січня нас перекинули в Дебальцеве. Через кілька днів росіяни атакували Вуглегірськ і там в оточенні виявився батальйон «Світязь» та ще військові з інших підрозділів – всього 80 чоловік.
Але... ні в штабі АТО, ні в Генштабі, незрозуміло чому, не вживали ніяких активних заходів, а час ішов на хвилини! Тоді комбат виступив з ініціативою проведення операції наступного ж ранку – добре, що в штабі сектору її підтримали.
Заходили в Вуглегірськ з двох сторін – був «Донбас», батальйон Кульчицького та 30-а бригада ЗСУ. Перша ударна група заходила з півночі по основній трасі – в цій же групі був, разом із Семенченком, і я. Друга група із затримкою повинна була зайти окраїнами з півдня і вдарити в тил в той момент, коли на півночі ворог буде скутий боєм. Так і вийшло.
Ми на вході в місто прийняли бій, правда загальновійськова розвідка підкачала – вранці доповіли, що мовляв чисто,можна заходити – а нас там і чекали. Я, командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко і ще двоє наших бійців їхали на звичайній «Шкоді» – моя особиста цивільна машина, оскільки з технікою за рік війни справи сильно не покращилися. І майже відразу ж, у перші хвилини бою, вибухає БТР, що йшов перед нами – ймовірно у нього влучили з ПТУР. Здетонував і боєкомплект, в нашу машину полетів град осколків – відірвало частину бампера, посікло лобове скло. Від вибухової хвилі у мене з вух пішла кров, комбата контузило – благо, не сильно.
Загалом ту операцію я вважаю успішною. Так, у нас було кілька загиблих, але поки ми билися на півночі, «південна» група в цей час успішно зайшла з тилу – підірвали два танки і два БТРи, ще одну МТЛБ ми захопили цілою і неушкодженою (досі справно служить) і вийшли до «Світязя».
І ось тут теж питання – чому їм відразу ж дали команду на відхід? Не розумію. Адже там була посилена група, плюс до них додалося ще 80 осіб «Світязя» – можна було вдарити в тил тим, хто нам протистояв на півночі міста і все – ми б їх просто зім'яли, і Вуглегірськ був би знову під контролем України! Замість цього штаб дав команду на відхід і нам, і «південцям».
Наслідки цього всім відомі – російсько-терористичні війська організували Дебальцевський котел.
Гидко. Про брехню про Семенченка
Нещодавно прочитав статтю на інтернет-ресурсі «Українська правда» про командира загону спецназу Едуарда Шевченка, де цей самий командир звинувачує Семена Семенченка в неправильному плануванні операції в Вуглегірську, зате вихваляє Муженка.
Такі статті будь-якій розсудливій людині читати гидно. Це спроба використати інтерв'ю з військовими, ім'я героя, в політичних цілях. У тому, щоб на біле говорити «чорне», і на чорне казати «біле». Не можна називати героєм того штабного генерала, який особисто несе відповідальність за Іловайський котел, а комбата, який в тому ж Іловайську отримав поранення, брудом обливати – це підло і низько. Таке можуть робити тільки офіцери без честі і совісті.
До того ж, ця замовна стаття рясніє неточностями і перекрученими фактами, які не відповідають дійсності. Більше того, кидають тінь як на нашого комбата, зокрема, так і на всіх бійців батальйону загалом. Наприклад, Едуард Шевченко стверджує, що коли рано вранці під Чорнухине трапилася трагедія, в якій Семен був поранений, то «донбасівці» його пораненого там кинули – як тільки така нісенітниця могла прийти офіцерові в голову, що ми кинули свого пораненого командира? Насправді ті хлопці, що були тоді поруч з комбатом, не могли його кинути, бо двоє з них загинули на місці, інші двоє були дуже важко поранені і не могли самостійно пересуватися.
Також кидаються в очі слова цього Едуарда про те, що він нібито бачив нашого комбата то в Чорнухине, то під Вуглегірськом, то за п’ять кілометрів від Вуглегірська (явно «плутається у свідченнях») – не міг він одночасно бути у всіх цих місцях.
Ну і основне, що він – офіцер-розвідник – звинувачує Семенченко в недолугому командуванні при проведенні операції в Вуглегірську, хоча я впевнений, що він насправді прекрасно знав про те, що плануванням даної бойової операції займався штаб ЗСУ, виконання поставлених завдань було поставлено на 30-у бригаду ЗСУ, а наш батальйон було надано їм на підсилення, та командування операцією здійснювали зовсім інші особи. Особливо підло і безглуздо виглядає заява про те, що коли під Іловайськ наші війська потрапили в оточення, Семенченко «нібито» мітингував у Києві. Нерозумно, і люди, які були в серпні 2014-го на мітингу, і вся Україна прекрасно пам'ятає, що Семенченко тоді лежав з важким пораненням у дніпропетровському госпіталі і зв'язувався з мітингом по телефону. Задумували статтю, як чорний піар, а вийшла чорна фантастика.
Загалом багато бруду в цій статті, багато помилкових і абсолютно необґрунтованих звинувачень.
Прикро, що на Семенченка нашого ллють бруд де лиш можливо, тому що він ніколи не мовчить і його так і не змогли купити – він готовий віддати своє життя за Україну, і довів це вже не раз. Навіть колишні побратими з числа командирів деяких добровольчих підрозділів, які рік тому браталися, а потім всі дружно пішли у ВРУ – хто до Порошенка, хто до Яценюка – у політичні сили, де гарантували статус народного депутата. Один тільки Семен обрав «Самопоміч» – тоді ще непарламентську партію, яка не давала гарантій на політичний успіх, але пропонувала будувати нову Україну. Зараз, на тлі останніх подій, ми бачимо – зробив абсолютно правильний вибір.
Коли наш комбат зайняв принципову позицію щодо звільнення Гелетея, щодо зняття з посади генпрокурора Яреми, потім – Шокіна і Муженка, то колишні «друзі» перестали вітатися, а потік бруду в проплачених ЗМІ став з кожним днем збільшуватися, як снігова куля.
Ні для кого не секрет, що у хлопців на передовій багато питань накопичилося і до Муженка, і до Назарова, і до інших штабних генералів – занадто багато дивних збігів і зрадницьких наказів. Таке враження, що нами командують абсолютні дилетанти, які жодного разу за всю війну не були на передовій.
І найгірше те, що ніхто з них не поніс ніякої відповідальності і ніякого покарання за ту злочинну недбалість, внаслідок якої загинули сотні і тисячі кращих воїнів нашої країни! Ніхто так і не відповів ні за Іл-76, ні за Іловайськ, ні за Дебальцеве.
Замість цього ми щодня чуємо, що у нас все добре. Одне питання – у кого добре? У Києві може і так, але не у нас «на передку». Нової сучасної техніки ми як не бачили, так і не бачимо. Жодної «Стугни» в нашому батальйоні як не було, так і немає.
Апофеозом неадекватних дій нашого командування став наказ про залишення позицій в Широкине. Після нашої відмови командувач сектора запропонував нам залишитися на позиціях, але для цього нам потрібно було переодягнутися в міліцейську форму – мовляв, так було вирішено в Мінську.
Про допомогу волонтерів
Хочу від свого імені і від імені своєї третьої роти висловити подяку тим, хто нас не забуває і допомагає. Спасибі фонду «Турбота і милосердя» за відмінну тушонку, фонду «Святий Покров» за медикаменти, хлопцям з Канади (фонд «Help Ukraine»), і дівчаткам із США («US Ukrainian Activists») – за форму і берці. Окремо хочу подякувати нашому фонду – Фонду Семена Семенченка. Крім турботи про батальйон (ремонт машин, закупівля технічних деталей), фонд Семенченка так само допомагає сім'ям бійців-переселенців з компенсацією оренди житла, організовує поїздки вихідного дня для наших дружин і дітей, а до 1 вересня була програма – дарували дітям наших бійців шкільну форму.
Ситуація і донині в країні дуже складна. Ми хоч і воюємо, але завжди стежимо за розвитком подій. Ми помічаємо і запам'ятовуємо всі слова і вчинки наших політиків, державників, високих військових чинів...
І я знаю, я впевнений – Україна переможе.
Слава Україні!