Щоб зрозуміти логіку (чи її відсутність) у діях президента Росії Владіміра Путіна, потрібно щонайменше коротко пробігтися по геополітичних підходах, характерних для політичних формувань, які були прямими попередниками сьогоднішньої Російської Федерації. Геополітика багатьох країн, не лише Росії, значною мірою є стереотипною. Вона опирається і на стереотипізовану політичну культуру, і на реальну геополітичну диспозицію, яку об’єкти геополітичної гри часто змінити не можуть, а отже, не можуть змінити і загальної інтенції своїх політичних інтересів.
Не менш важливо одразу підкреслити, що сьогодні, хоч би що говорили, у Російській Федерації справді логіку розгортання геополітичної гри формує практично одна людина – Владімір Путін. І він не є винятком із правила. Путін просто продовжує одвічну традицію російських «самодєржцев» – ханів, великих князів, царів, генеральних секретарів і президентів. «Самодєржавіє» є неодмінною формою здійснення влади у цьому політичному утворенні – воно просто не знало інших форм. Винятком можна вважати період Тимчасового уряду 1917 року, який радше трактується як час смути і відсутності влади. Повернення до норми – це повернення до «самодєржавія». При цьому не варто ображатися на цей старосвітський термін «самодєржавіє» – він дуже точно передає всю суть влади в Росії, і саме тому я його використовую.
Отже, геополітична диспозиція Росії. Географічно Росія є серцевиною Євразійського континенту – Світового острова. Вона й усвідомлює себе як Континент. Весь Континент. Але звідки в неї з’явилася ця самоідентифікація? Як пройшов процес ідентифікації периферійного Московського царства з Континентом від Тихого океану до Атлантики і від Льодовитого океану до Індійського? Можливо, не настільки «серединним», як Китай, який завжди вважав і вважає себе «серединною державою» – центром світу. Певним чином континентальне розташування Росії змікшоване її постійним комплексом периферійності – що і у географічному, й у цивілізаційному сенсах теж правда.
Передісторія та історія геополітичного позиціонування Росії
Чи не всі сучасні державні утворення для своєї легітимізації конструюють національні міфи. Часто вони кодифікуються як «національні історії».
У Росії є кілька таких міфів:
– створений у XVIII ст. міф Росії як спадкоємиці Русі IX-X ст., коли, властиво, російські території були не руськими, а угро-фінськими. Творцем цього міфу є Ніколай Карамзін (1766-1826);
– створений у ХХ ст. у білій еміграції міф Росії як не Європи і не Азії, а Євразії. Одним із головних творців цього міфу є євразієць Ніколай Трубецкой (1890-1938).
– створений у ХХ ст. міф Росії як спадкоємиці Великого Степу – Імперії монголів та Золотої орди. Творцем цього міфу є Лєв Ґумільов (1912-1992);
– сучасний міф Росії як нордичної континентальної країни Арктогеї. Творцем цього міфу є неоєвразієць Алєксандр Дуґін (1962);
– паралельний до неоєвразійського міф «русского міра», творцем якого стала Російська православна церква та її куратори з російських спецслужб. Можливо, цей міф можна приписати його патрону – Патріарху РПЦ Кірілу (Владімір Гундяєв, 1946).
Все це, звісно, міфи і дуже віддалено стосуються реальності. Я не сумніваюся у цинізмі провідної верстви сучасної Росії. Звісно, вплив цих конструкцій не безпосередній. Однак їхні дії, мотивовані головно чимось іншим, часто прикриваються цими умоглядними конструкціями.
А з іншого боку, попри весь цинізм російських сучасних «самодержців», логіка їхніх дій лягає у прокрустове ложе цих взаємосуперечливих конструктів.
Міф неоєвразійства (1991-2015 рр.)
Сучасний міф Росії як нордичної континентальної країни Арктогеї створив неоєвразієць Алєксандр Дуґін.
Повторюючи класиків геополітики Рудольфа Челлена та Гелфорда Джона Маккіндера, Дуґін чітко ідентифікує Московію, Російську імперію, СРСР, РФ з усім Євразійським континентом. І геополітичну диспозицію сучасної Росії зводить до описаної ними боротьби Суші і Моря: «В основі геополітики лежить розподіл всіх держав і культур на два типи – сухопутні й морські. Це перший закон геополітики. Геополітики помітили, що морські цивілізації, культури засновані на мореплаванні, найчастіше мають ринкову економічну систему та тяжіють до ліберально-демократичного устрою в політиці. Сухопутні держави, навпаки, віддають перевагу неринковій (плановій або частково плановій) економіці та обмеженій демократії, або взагалі ієрархічному устрою суспільства» («Философия Войны», Геополитика как судьба, Москва, 2004).
Ідея Росії – розширення без кінця
Експансія і розширення стали ідеєю Росії. Однак ця ідея призвела до дивного результату – імперія втратила відчуття меж. Вона розширювалася і розширювалася, а тому втратила свою конкретику – що ж, власне, є Росією? Територія між імперією Цинь на сході та Німецькою імперією на заході? Між Іраном і племенами самоїдів? Чи, може, далі? Практика покаже, що меж немає. Російська ідея – безкінечне розширення. До «исконно русских земель», якими оголошуються будь-які землі – хоч би й імперії Цинь.
Чи, може, стара Московія? Але Московія – це простір до Уралу. До Уралу й сягає легітимність Московського царства, власне минулого Росії. Вийшовши за Урал, Московія відрізала свої зв’язки з Московією. За Уралом постала інша Росія. Можливо, там її майбутнє. При цьому Урал не обов’язково трактувати як Уральські гори. Хоча як гори також.
І навіть не зрозуміло, що ж розширюється – якась московськість, російськість, православ’я, слов’янство, комунізм, «скрєпи» (хоч ніхто не знає, що це таке)? Що приноситься на ці землі, крім домінації, які сенси? Дуґін, звісно, пояснює, описуючи свою міфічну Арктогею – арктичну ідеальну землю.
Відсутність меж – «предєлов» – перетворює і Сибір, і Далекий Схід у напів-Росію чи недо-Росію. Ще більшою недо-Росією в очах росіян є й території за розмитими межами – так зване «близьке закордоння». Зокрема й Україна.
Чіткі межі творять чітку ідентичність. Розмиті межі не творять однозначної ідентичності.
У філософському сенсі Росія кинула виклик простору – і програла. Безмежність російських просторів і відсутність їхніх меж (а тим більше – кордонів) розмиває саме поняття Росії до Євразії і далі у філософському сенсі – до міфічної Арктогеї. У цьому сенсі ідея безкінечного і перманентного розширення просто безсенсова. Вона позбавляє народ ідентичності і власного місця, робить народ бездомним. Хоча, може у цьому і суть філософії номадів-кочівників. А опричники Путіна – справді кочівники, для яких власне Росія у всіх сенсах – порожнє місце. Вони кочують з Чукотки до Великої Британії (Роман Абрамович).
І тим не менше, Росія бачить себе у цьому безкінечному і безсенсовому «прирастанию Сибирью» (за Міхаїлом Ломоносовим). Сьогодні Росія «прірастаєт» Кримом та Донбасом.
Але одна справа – філологічні чи філософські вправи, а інша – реальна політика, яка якимось невидимим чином з цими неначе невинними вправами пов’язана. Як і долі людей, що гинули і гинуть у реальних геополітичних конфліктах.
Геополітична диспозиція сучасної Росії
Борюкаючись із просторами Континенту, Росія пробувала прорватися до Світового океану. Континентальний аутизм, хоч би що про це говорили Хомяков, Трубєцкой та Дуґін, не давав Росії розвиватися. Тому впродовж історії кожного разу на свій спосіб і відповідно епосі вона пробувала вирватися до цивілізаційних центрів.
Історичними спробами вирватися з сухопутної ізоляції були:
– вихід Петра І (Пётр І Алексеевич 1682-1725) до Балтійського моря – 1700-1721 рр.;
– вихід Єкатєріни ІІ (Екатерина ІІ Алексеевна 1762-1796) до Чорного моря – 1774 р.;
– вихід Алєксандра ІІ (Александр ІІ Николаевич 1855-1881) до Тихого океану – 1858-1860 рр.;
– прорив Льва Троцького та Йосифа Сталіна до Європи з «світовою революцією» 1919-1943 рр.;
– спроба Нікіти Хрущова прорватися в Атлантику – Карибська криза, 1962 р.;
– невдалі спроби Міхаїла Ґорбачова вписати СРСР у світову систему після поразки у Холодній війні (1989-1991 рр.);
– пропозиція Владіміра Путіна прийняти Росію у НАТО і створити тим самим у північній півкулі «Північне кільце безпеки» – НАТО+РФ – 2000 р.;
– пропозиція Владіміра Путіна створити «Велику Європу» – виступ у Бундестазі 25 вересня 2001 р.
Єльцин не захоплювався євразійськими геополітичними конструкціями. Лише з приходом до влади Путіна ситуація змінилася. З Путіним почався процес повороту від «цивілізованого розлучення» до «нової інтеграції».
І він почав діяти, реалізовуючи євразійські геополітичні плани. Почав зі створення «митного союзу» з п’яти країн СНД – Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Таджикистану. Черговим етапом економічної інтеграції стало створення ЄврАзЕС, розширюючи модель митної інтеграції до рівня більш широкого економічного партнерства. Це, на його думку, мало б стати відродженням євразійського полюса, який має протиставитись атлантичному світовому центру. Після економічної інтеграції почалася інтеграція військово-стратегічна. Далі буде поставлено питання про загальну систему «Євразійської Безпеки». А потім – про тіснішу адміністративну інтеграцію країн-членів – аж до втрати суверенітету чи суб’єктності. А паралельно ще амбітніші, однак крайнє небезпечні альянси – заснування Шанхайської Організації Співробітництва (ШОС), в яку, окрім постсовєтських країн, входить Китай: Китайська Народна Республіка, Російська Федерація, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Таджикистан і Республіка Узбекистан з центром у Пекіні (!). Мало б насторожити. Однак – ні. Євразійська ідея змусила режим Путіна лізти навіть у пащу Дракона… Одним словом, планів маса.
На ринку ідей у Росії Путіна конкурували і взаємно доповнювали одна одну дві політичні ідеї:
– геополітична ідея Євразії, яка полягає у політичному та ідеологічному об’єднанні всієї Євразії. З огляду на це в Росії навіть заснували євразійський рух з його інституціями;
– культурологічна ідея «русского мира» – цивілізаційного, соціокультурного та наднаціонального простору, що охоплює близько третини мільярда російськомовних людей, або майже кожного двадцятого мешканця планети, які володіють духовними та ментальними ознаками російськості і небайдужі до долі та місця Росії у світі. Отак, «русский мир» – це не лише територія колишнього СРСР, він всюди, де є російськомовні чи хоча б православні. «Русский мир» також інституціоналізований, має представництва по цілому світі, міцно зрісся і з державою, і з Російською православною церквою.
Отож Дуґін бачить світ дуже контрастним – чорно-білим:
– з одного боку є безсумнівний супротивник – країни моря на чолі з США – Світовий океан. Інструментом океану є НАТО;
– з іншого боку є Континент, Євразія з її головними промоторами – Росією Путіна, Китаєм та Іраном, які контролюють свої частини Континенту.
А загальна диспозиція протистояння Світового острова та Світового океану, за Дуґіним, і можемо підозрювати, що і за Путіним, виглядає так:
Однак це бачення загальної геополітичної ситуації. Із цього бачення світу і вибудовується реальна політика. Отож, як вона вибудовується?
Маючи незначні ресурси, Росія Путіна пробує вибудовувати архітектуру Світового острова в опорі на Китай. Але не тільки – донедавна однією з опорних точок був Іран – однак, здається, Іран таки пішов на поступки Світовому острову в обмін на пом’якшення санкцій. Так само вона розраховує на латентну підтримку Франції та Німеччини.
Але такий розрахунок на інших геополітичних гравців за відсутності власних ресурсів призводить до узалежнення від того ж Китаю, а також і від ЄС (основного споживача російського експорту). Розрахунок на Іран не виправдав себе – Іран пішов своїм шляхом, принаймні ситуативно, і російські сподівання його не надто цікавлять.
Ця схема не враховує змін, що відбуваються у світі. Неоєвразійці зрозуміли, що світовий центр після ІІ Світової війни перемістився з Лондона до Нью-Йорка, однак неначе не зауважують, що на наших очах він переміщається до Лос-Анджелеса і Шанхаю – десь посередині. І тоді вага Китаю у євразійській конструкції, яку вони пробують вибудовувати, буде домінантною. Вони не зауважують переміщення центру ваги США з атлантичного на тихоокеанське узбережжя. На це варто реагувати і теж виходити на цей геополітичний простір.
Однак ми спостерігаємо цілком протилежну картину. Росія евакуйовується з перспективного Далекого Сходу та Сибіру. Там відбувається просто цивілізаційний занепад. Московія діє інерційно і далі зосереджується у самій Москві.
Російська Федерація крайнє асиметрична:
– ментально: центрами надалі є стара столиця Московського царства – Москва та Російської імперії – Санкт-Петербург;
– демографічно: за Уралом мешкає 15% населення країни;
– ресурсно: більшість ресурсів Росії – у Сибірі;
– військово: головні військові ресурси спрямовані на Захід;
– релігійно: надмірне фаворитизування православ’я призведе до значних проблем з ісламом, який динамічно поширюється в Росії.
Якщо вдатися до метафор, то Московія вичерпується. Потрібно будувати власне Російську Федерацію, яка мусить мати інші геополітичні орієнтири. Можливо, режим Путіна – останній чи передостанній москвоцентричний режим в Росії. Можливо, майбутня геополітична орієнтація Російської Федерації мала б бути радше не на вичерпану «среднюю полосу», а на Сибір, Далекий Схід і навіть Арктику.
Однак чи є політична воля так переформатовувати Росію? У режиму Путіна волі до цього немає. Він думає про дві речі – самозбереження і негайне збагачення. А тому він досі мислить застарілими категоріями «повернення» Криму та виходу до Чорного моря.
Якщо Росія не переформатується на Схід, то порожнечу, що утворюється, так чи інакше заповнить Китай. Невдовзі питання може бути поставлене так: або Нова Росія, або Новий Китай. Здається, час Сполучених Штатів Сибіру, про які говорили сто років тому, минув – немає ресурсів. Можна сказати, що це футурологія. Так, звичайно. Але саме з такої футурології і витікають подальші політичні програми та дії.
Тоді як потрібно готуватися до перенесення центру ваги країни на Північ, Схід і навіть на Далекий Схід:
– головні ресурси Росії (нафта, газ, безпека) невдовзі будуть у Сибірі та Арктиці;
– головна політична перспектива, з огляду на міграцію цивілізаційних центрів, на Далекому Сході.
Тому Росії потрібне нове геополітичне мислення, спрямоване на Арктику, Сибір і Далекий Схід. Можливо, саме на Далекому Сході постане новий симбіоз Китаю та Росії.
Чи були спроби такого мислення про переформатування Росії? Звичайно, були. Однак нічим не закінчилися. Російським «самодєржцям» комфортно жити в Москві і визискувати країну за Уралом. Що в результаті веде до стагнації та неуспіху цього формату Росії.
Чи є в Росії досвід зміни формату? Звісно, є. І завжди він здобувався як відповідь на зовнішні виклики:
– Петро І переформатував цивілізаційно відстале Московське царство у Російську імперію;
– Лєнін, з огляду на поразку у І Світовій війні, переформатував Російську імперію у СРСР;
– Ґорбачов-Єльцин, з огляду на цивілізаційну відсталість, технологічну революцію 1980-х і поразку у Холодній війні, переформатували СРСР у відносно демократичну РФ І;
– Путін, з огляду на інформаційну революцію, зміну технологічних платформ 2000-х, переформатовує РФ І в авторитарну РФ ІІ.
Отож, бачимо якийсь неадекватний геополітичний зсув РФ ІІ – авторитарної Росії третього президентства Путіна. Вона не реагує на зовнішні виклики і не пробує ввійти у світ в адекватному до викликів часу форматі, а неначе виходить з нього. Замість того, щоб прориватися і переорієнтовуватися до нових перспектив – на Тихий океан, Росія самоізолюється, повертається до регресивних форм суспільних відносин, будує чистої води автократію. Зрештою, така реакція для Росії теж характерна. Лєнін 1917 року завів країну у комуністичну ізоляцію, Сталін 1945-го – у Холодну війну. Путін заводить Росію у екс-КҐБістську ізоляцію.
Що є причиною такої неадекватної поведінки Путіна? І чи впливає на його політику російська еліта чи російський народ?
Як правило, російські «самодержавці» змінюють державну конструкцію з огляду на якусь політичну чи геополітичну катастрофу. Російська імперія трансформувалася в СРСР, а СРСР – у Російську Федерацію. Однак нафтовий бум 2000-2013 рр. приніс зовсім іншу якість ресурсів. Єльцин виживав усі 1990-ті. Натомість Путін, отримавши такий ресурс, почав діяти традиційним російським трибом – прирізувати території та збільшувати кількість «руських» (Чечня, Абхазія, Південна Осетія, Крим, Донбас). Саме тому у 2000-х ожило неоєвразійство, з’явилася концепція «русского мира».
І неоєвразійство, і «русский мир» помруть тільки тоді, коли у російських «саможєржцев» заберуть нафтогазовий акселератор – коли остаточно впаде і попит, і ціни на енергоносії.
Тому на найближче майбутнє, піклуючись тільки про збереження режиму, будучи звичайними мародерами, мислячи за інерцією і насправді не переймаючись стратегічним майбутнім Росії, Путін чи його прямі спадкоємці будуть зацікавлені у:
– збереженні монополій на нафтогазових ринках;
– прив’язці своїх клієнтів до нафтогазової залежності;
– утримуванні цін на нафту та газ;
– блокуванні енергетичної революції;
– збереженні Російської Федерації ІІ (третє президентство Путіна) як корпорації її вузького елітного прошарку.
А тому на міжнародному рівні режим Путіна, скоріш за все, поставив перед собою такі завдання:
– розколоти ЄС по кількох лініях (ФРН contra Південна Європа, ФРН+Франція contra Центрально-Східна Європа так званого «санітарного поясу»);
– якщо не повністю позбавити суб’єктності, то хоча б підпорядкувати собі «санітарний пояс» між РФ з її сателітами та ФРН (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія, Македонія, Греція, Молдова, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан);
– відтіснити Велику Британію з будь-яких європейських проектів, включно з ЄС;
– ізолювати США, знеохотити їх до участі у європейських справах;
– будь-якими силами втягнути КНР у спільні геополітичні проекти;
– спробувати знову спровокувати ірансько-американське протистояння або скористатися американськими поступками, які укладалися при перемовинах з Іраном;
– активізувати залучення невизначених країн у форматі співпраці БРІКС (BRICS - Brazil, Russia, India, China, South Africa) які до 2050 року неначе мають стати чотирма домінуючими економічними системами світу;
– активізувати фронт протистояння США (Ємен, Газа + Західний берег Йордану, Ліван, Сирія, Ірак, Грузія, Україна, Молдова);
– змінити світову систему безпеки за своїми лекалами у наближеному до путінсько-дуґінського виконання.