У четвер, 7 березня, у прокат виходить довгоочікувана українська стрічка «Гуцулка Ксеня» (на фото) за мотивами оперети Ярослава Барнича. Відома та улюблена музика у новій інтерпретації, гарні актори, карпатські краєвиди – усе це має привабити глядачів у кінозали.
Про фільм розповімо трохи згодом, наразі поговоримо про одну із загадковіших історій в українській музиці.
Хто така та Ксеня, про яку співає уся Україна ось уже декілька десятків років? Що з нею трапилось? І, зрештою, хто є автором пісні? Чому оперета Ярослава Барнича, написана ще у 1938 році, була заборонена?
Напередодні прем’єри ми попросили відповісти на усі ці запитання знавця творчості композитора Ярослава Барнича доктора філософії, завідувача кафедри музикознавства та фортепіано Інституту музичного мистецтва Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Людомира Філоненка.
У березні буде видано лібрето й партитуру «Гуцулки Ксені» з розлогою вступною статтею Людомира Філоненка, а зараз ZAXID.NET публікуємо уривки, які розкажуть про найкарколомніші колізії й перипетії, версії та міфи, що супроводжують постать Ярослава Барнича та його «Гуцулку Ксеню».
***
Хто такий Ярослав Барнич?
Ярослав Барнич (1896-1967)
Життя та творчість Ярослава Барнича сьогодні ще недостатньо вивчені й маловідомі широкому загалу. Оскільки більшість його композицій було знищено, а окремі, такі як «Гуцулка Ксеня», привласнені іншим автором.
Народився Ярослав Барнич 30 вересня 1896 року в с. Балинці поблизу Коломиї, помер 1 червня 1967 року у місті Клівленді (США).
До історії української музичної культури він увійшов, передусім, як автор славнозвісних оперет «Дівча з Маслосоюзу», «Шаріка», «Пригода в Черчі», «Гуцулка Ксеня», популярних пісень-танго «Чи тямиш?», «Ох, соловію», «Ще раз!..», «Львів», «В Стрийському парку» та інші.
Ярослав Барнич – учень Коломийської гімназії (в центрі – з батутою)
А ще Барнич у 1914 році, Барнич добровольцем вступив до лав Українських Січових Стрільців.
Композитор тривалий час працює у Львові диригентом театру «Української бесіди» та паралельно навчався у Вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка у Львові, був слухачем філософського факультету Львівського університету.
У 1929 році Банич переїхав до Станіславова. І це був особливо творчий період композитора. З осені 1939 року працював диригентом Станіславівського муздрамтеатру, симфонічного оркестру філармонії, у 1940 р. створив Гуцульський ансамбль пісні і танцю. В роки німецької окупації обіймав посаду диригента Львівської опери. Перед приходом «других совітів», бувши вже відомим композитором і диригентом, емігрував.
Ярослав Барнич – вістун УСС. с. Камінка біля м. Сколе, серпень 1915 р.
Що ж стосується композиторської творчості Я. Барнича Станіславівського періоду (1929-1941), то в цей час були написані всі популярні пісні-танго: «Ох, соловію» (1932), «Чи тямиш?» (1932), «Гуцулка Ксеня» (1932-33), «Ще раз...» та інші. В тридцяті роки з’явилися й усі оперети композитора («Дівча з Маслосоюзу» (1932), «Шаріка» (1934), «Пригода в Черчі» (1936), «Гуцулка Ксеня» (1938)). Барнич плідно працював у США та Канаді. Остання робота митця – п'єса-казка на три дії «Чародійна сопілка».
Твір не вдалося закінчити, адже 1 червня 1967 року Ярослав Барнич відійшов у засвіти.
Хто написав «Гуцулку Ксеню»?
Платівка з піснею-танго Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня», видана у США
Сьогодні вже ні в кого не виникає сумнівів, що автором популярної пісні-танго «Гуцулка Ксеня» (слова і музика) є Ярослав Барнич. Про це свідчить Олена Вергановська, племінниця композитора, в коломийському будинку якої часто бував Ярослав Барнич, приїжджаючи зі Станіславова. Тут він і працював над улюбленою народом піснею «Гуцулка Ксеня».
Це підтверджують учні та сучасники митця, коломийчани Лідія Біль, Галина Грабець, Зеновія Гоянюк, Марта Деделюк, Володимира Пригродська та ін. Дівчиною-прообразом героїні пісні була вродлива Ксеня Клиновська з Небилова, що біля Перегінська Рожнятівського району Івано-Франківської області, на межі Бойківщини й Гуцульщини. Вона вчилась у композитора в Станіславові та надихнула його на створення пісенного шедевра. Так часто бувало у творчості видатних митців.
Камерний оркестр Учительської семінарії святих Василіянок (1932-1933). У центрі – Ярослав Барнич, в центрі в першому ряді – Ксеня Клиновська – прообраз Гуцулки Ксені
Протягом останніх десятиріч встановити істину намагалися неодноразово. Але, на жаль, не вистачало документальних матеріалів. Ось що з цього приводу пише професор Степан Стельмащук у своїх спогадах про відомого композитора Євгена Козака в тижневику «Неділя»: «...Вдруге КДБ зацікавилося Є. Козаком, коли він десь у 40-50 роки відкрито виступив прихильником Барничевого авторства «Гуцулки Ксені». Його викликали й сказали: «Нє лєзь не в свойо дєло». Ось так і не інакше: нє лєзь! Мало б виходити, що авторством популярної пісні не музиканти, а каральні органи мають цікавитися. Чи можна собі уявити щось подібне в нормальній державі?».
Це і не дивно, адже Ярослав Барнич у свій час був у легіоні УСС, так само як і автор популярної пісні «Червоні маки» Іван Недільський й творець «Ірчика» Роман Купчинський (нагадаємо, що ці пісні також були привласнені Савицьким).
Фрагмент рукопису оперети Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня»
У листі від 14 жовтня 1992 року Олена Вергановська пише: «Багато думала я про ту «Гуцулку Ксеню» і не можу зрозуміти, чому довкола неї стільки шуму? З якої причини об'явилися два автори цієї пісні, трудно зрозуміти. На жаль, оба претенденти до авторства вже покійні й не можна їх абсолютно сконфронтувати. Може тоді можна б якось ту справу вияснити до кінця. Для нас автором тої пісні був завсіди Славко, про нікого другого ми не чули, поки не прийшла радянська армія. Пісня точно була написана в 1932-33 роках і не можу собі уявити, щоби музик тої міри, яким був мій вуйко, присвоїв собі чужу пісню… Тут у Коломиї він і працював над «Гуцулкою Ксенею» і хто б мені що не говорив про неї, для мене завсіди буде автором Славко».
У своїх спогадах «Про що нагадала стара світлина» Ольга Каблак-Галій пише: «Ярослав Барнич був середнього росту, щуплий, мав чорне, кучеряве волосся, завжди акуратно та елегантно одягнений. Був веселим, товариським, дотепним. Він вчив гри на скрипці, теорію музики, провадив оркестр та хор, вчив на всіх п'ятьох курсах семінарії. Був дуже строгим та вимогливим, але користувався великою симпатією та любов′ю семінаристок. Коли була сфотографована світлина, я була на п'ятому курсі. І зараз я вже не пригадую імен та прізвищ всіх семінаристок, особливо чотирикурсниць. Перші три дівчини (чотирикурсниці): Нуся Марич, в середині – Ксеня з гір Карпат (Клиновська, зауважимо, що на світлині вона зі скрипкою – Л. Ф.), дочка священика, якій маестро присвятив пісню «Гуцулка Ксеня»...
Цитра Ярослава Барнича, якою користувався композитор, працюючи над створенням пісні-танго «Гуцулка Ксеня», однойменної оперети й оперети «Шаріка» та ін. (інструмент пзберігала родина Мануляків та Вергановських)
Хор та оркестр під керівництвом Ярослава Барнича давав багато концертів, на яких виконували духовну та класичну музику, народні українські пісні, твори польських та українських композиторів. На лекціях маестро Барнича завжди була велика дисципліна. Дуже багато студенток були закохані в маестро, бігали за ним та надокучали йому. Маестро завжди делікатно, але консеквентно та рішуче давав відпір. Пригадую, як ми їздили потягом, а потім йшли пішки на Скит Манявський в Карпатах. Багато семінаристок старалися сісти на лавці біля маестро, весь час його про щось розпитували (особливо треті молодші курси) і що потім він «втік» до нас, п′ятикурсниць в інше купе, бо ми були старші та серйозніші. На приватних вечірках, пригадую, співали багато пісень Ярослава Барнича. Особливо популярною була «Гуцулка Ксеня».
Маестро розказував багато цікавих історій зі свого життя, але ніколи не згадував, що був Січовим Стрільцем, бо коли б про це довідалася польська влада, його зразу були б звільнили з роботи. Про це, що Ярослав Барнич був у в усусусах я довідалася тільки декілька років тому, коли заньківчани поставили на сцені свого театру його оперету «Шаріка»».
Оригінал видання пісні Ярослава Барнича «Чи тямиш?...» (1932)
А ось, що пише відомий письменник й музично-громадський діяч Степан Пушик у своїй статті «Таланти повертаються з невідомості» (про авторів пісень «Червоні маки» і «Гуцулка Ксеня»): « За «Гуцулку Ксеню» та «Червоні маки» управління захисту авторських прав почало нараховувати гонорар. Шукали авторів. Автори були зі Станіславова. Лист надійшов на обком комуністичної партії. Звідси переадресували на об’єднання самодіяльних композиторів. Композитори Михайло Магдій (він мені розповів, як усе було), Володимир Флис, Микола Білан, Роман Савицький та інші порадилися, що Барнич, можливо, уже й не живе, а коли сказати, що музика його, то заборонять співати; та й шкода, аби гонорар пропадав, і вирішили визнати авторство за Романом Савицьким. Цьому посприяло й те, що два львівські дуже титуловані композитори зареєстрували «Гуцулку Ксеню» як свій твір. Так Роман Савицький зробився автором слів і музики «Гуцулки Ксені». А коли можна було таке зробити з одною піснею, то невдовзі він оголосив себе автором слів і музики пісні «Червоні маки» Івана Недільського, зареєстрував на своє ім’я пісню Романа Купчинського «Ірчик»…».
Ярослав Барнич (стоїть третій зліва в другому ряді) серед родичів і знайомих в м. Коломия (1938)
І далі продовжує: «Але була ще одна Оксана, скоріше бойкиня, ніж гуцулка. Не буду нічого видумувати, а тільки процитую листи вчительки-пенсіонерки з Бурштина Галини Дмитрівни Сеньківської. 24 січня 1990 року вона написала мені: «Героїня пісні – моя шкільна товаришка Ксеня Клиновська, дочка священика із села Небилів, що біля Перегінська, народжена в 1915 році. Вчилася я з Ксенею в учительській семінарії сестер-василіянок, яка в колишньому Станіславові була на вулиці Петра Скарги, 17, і в гуртожитку ми разом жили. Учителем співів і музики був у нас Ярослав Барнич. Він виявив симпатію до Ксені і написав для неї танго «Гуцулка Ксеня». Це було в 1933 році, нам було по 19 років, ми того року закінчили семінарію... Пам’ятаю, як не раз на перерві під час репетиції хору ми співали танго, а він стояв збоку, курив і задоволено усміхався…
Ксеня була не русява і не чорна, а шатенка. Була середнього росту, стрункої будови, з вдачі – весела, лагідна і мала добре серце. Барнич був чорний, зі злегка хвилястим волоссям, з маленькими вусиками, худорлявий, дуже чемний у відношенні до нас, його учениць. Пам’ятаю, з чого почалася їх дружба. Того 1933 року всі три українські школи Станіславова готовили разом концерт Шевченка. Ксеня, крім гри на скрипці, яка обов’язувала грати нас усіх, грала на фортепіані. Барнич дав їй грати соло на концерті. Вона вивчила твір, а він приходив давати вказівки. І так почалося. Вона мала відкриту натуру, все нам розказувала. З’явилося танго «Гуцулка Ксеня». Вона це принесла і сховала під матрац в ліжку не так перед нами, як перед сестрою-монахинею, префектом бурси. Потім витягнула показала нам усім. Ми співали, танцювали танго, вона з нами. Часто Ксеня ходила на зустріч з Барничем, проходжувались вулицями міста вдень. У червні того року ми закінчили семінарію, роз’їхались додому поповняти ряди безробітних…
Десь, мабуть, у 1941 році Ксеня вийшла заміж. Її чоловік – Сорокопуд Олександр працював тоді в Скарбовому домі. Жили в Станіславові по вулиці Могили. У 1943 році, була у Ксені, навіть ночувала там. Вона була вже щаслива мати й любляча жінка. Це була моя остання зустріч з Ксенею. Став наближатися фронт, і вони виїхали...».
З пісні – оперета
Постановка оперети «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича у Торонто (Канада, 1956)
У 1938 році Я. Барничем було написано оперету на 3 дії «Гуцулка Ксеня». Події відбуваються в 1936 році (І дія – в оселі «Говерля» у Ворохті, 2 дія – в Яремчі під залізничним акведуком, 3 дія – в готелі «Гостиниця» у Львові).
Поставлена оперета в 1939 році (м. Делятин) театром ім. Івана Котляревського під керівництвом Володимира Блавацького. Цікаво, що прем'єра оперети мала відбутися в Косові, але як свідчить В. Блавацький у своїх спогадах, польський староста не дозволив ставити її, бо «... гуцули це польське /?!/ плем'я і їх невільно показувати на підмостках українського театру».
«Золота батута», вручена Ярославові Барничеві 23 квітня 1966 року
Не допомогли навіть такі факти, що «Гуцулка Ксеня» пройшла цензуру й Володимир Блавацький сам просив у сприянні постановки її у відомого польського режисера, директора Варшавського «Народного театру» Зельверовича, який відпочивав у цей час на курорті в Косові.
Позитивно оцінили оперету провідні музиканти й критики, такі як В. Барвінський, Н. Нижанківський, О. Боднарович, А. Рудницький та ін. Вони вважали Ярослава Барнича за першого українського композитора, який «сюжети й музику до оперет брав із нашого життя, вбираючи їх у європейські рамки». Окремі ж з критиків назвали Ярослава Барнича українським Легаром.
Музика Я. Барнича надзвичайно цікава і вдало поєднує міські мотиви й жанри музикування, які того часу були популярні у Львові, Станіславові чи у Європі з народним фольклором. Особливо вдало Ярослав Барнич використовує гуцульський, покутський фольклор, багато жанрових танцювальних мотивів, цікавою є його оркестровка, інтерпретація і в цілому музичний матеріал.
Шарж Ярослава Барнича роботи Леонтія Мелія
На жаль, з приходом радянської влади у 1939 році всі оперети Я. Барнича були заборонені, в тому й числі славна «Гуцулка Ксеня». Під час війни клавір, партитуру й лібрето оперети було втрачено і відтворено лише в США. Так, у 1950-1956 роках в містах Канади й США з успіхом йшли поновлені оперети Ярослава Барнича «Шаріка» і «Гуцулка Ксеня». Остання – понад десять разів.
Згодом було створено фільм «Гуцулка Ксеня» і показано в усіх українських осередках Північної Америки (прем'єра фільму відбулася 22 січня 1956 року).
Остання прижиттєва світлина Ярослава Барнича (1967)
А в СРСР на творчу спадщину Я. Барнича наклали табу й годі було сподіватися на постановку й виконання його оперет. І лише в середині 90-х років, коли Україна виборола незалежність, донька композитора п. Ірина Барнич-Дубас змогла передати лібрето і клавіри оперет «Шаріка» і «Гуцулка Ксеня» на Батьківщину Ярослава Барнича.
Згодом народний артист України, Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка Федір Стригун поставив на сцені Львівського драматичного театру ім. Марії Заньковецької оперету «Шаріка», прем'єра якої досить вдало відбулася 25 листопада 1995 року у Львові. Це надихнуло колектив й 26 липня 1997 року, з великим успіхом, було поставлено знамениту «Гуцулку Ксеню». Вивчення життя та творчості митця продовжується. Віднайдено нові музичні твори, які чекають на своє редагування й видрук, реставруються раритетні світлини й документи, виявлені в архівах і приватних колекціях (листи, написані рукою маестро, а також понад десять афіш періоду окупації у Львові під час роботи його в оперному театрі), у концертних і театральних залах звучать його твори.
Людомир Філоненко, доктор філософії, завідувач кафедри музикознавства та фортепіано Інституту музичного мистецтва Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, заступник голови Дрогобицької організації НСКУ, голова Дрогобицького осередку НТШ (музикологічно-фольклористична комісія).
Фото з архіву Любомира Філоненка.