Михайло Горинь. Напередодні золотого весілля…

21:31, 17 січня 2013

Це ж від яких часів ми з ним знайомі? З часів творчої юності – то беззаперечно, але точніше...

Вагомою у пам’яті випливає дата весілля: літній сонячний ранок, ми веселим львівським десантом щойно прибули ходорівським потягом, простуємо затишною вулицею галицького містечка, а довкруж – сонце і зелень, квіти, попереду – гладінь великого ставу, ми маємо й на нього запрошення, але то іншим разом, пізніше.

Ми з Володимиром Лучуком – дружби, відразу за Михайловими братами Богданом і Миколою.  У парах з нами дівчата – переважно Лучукові однокурсниці, із групи романтичок, як їх називали тоді. Молода також із тієї групи – Оля Мацелюх!

З того дня пригадується пісня з такими-от веселими рядками:

                        Як дівчини не любить,

                        Коли – галичанка!..

Молоді любляться. Гостей не так уже й багато, але досить. На столах овочі й риба, оковита пахне м’ятою.

Але – чекаємо. Кого? Ось він іде, звичайний чоловік середнього  віку. Його зустрічають шанобою, ведуть за двері – і за мить він виходить звідти зовсім іншою людиною: в обладунку греко-католицького священика. Це я пізніше уточню, якого, на ту мить було досить, що священика.

А це ж часи, коли заборонялися вінчання, хрещення, поховання з відспівуванням… А за греко-католицьким обрядом – то й взагалі ризик був на межі ув’язнення.

Але – якось та має бути! На щастя, минулося без наслідків. Принаймні тоді.

Ось ще одне непорозуміння: мені, наївному полтавчанинові, чомусь видалося, що священик не так повівся в якомусь епізоді, не по-православному, чи що. То я тихцем до Михайла: він же не так вчинив?.. Михайло усміхається: все гаразд, все гаразд, Миколо!..

Коли ж то відбувалося? А, влітку 1963 року. Господи, щось пробуджується в душі, то ще кілька місяців – і мали б Горині Золоте Весілля справляти! На жаль, не склалося...

Інша дата, за два роки до того: я – молодий поет, щойно одержав квартиру і мав відлучитися на кілька місяців, тож господарем у хаті залишив Богдана Гориня. Він – із проханням: «Дозволь перенести сюди Михайлову бібліотеку, поки він підшукає приміщення». Про що мова – звісно!

От приносять брати важенну скриню, вщерть набиту книгами. Поміж них – незвісні мені, затятому книголюбові. Як-от про стародавні вірування, про Листопадовий чин у Львові вісімнадцятого року, кілька томиків поетичних. Знову ж – на мій подив, невідомі мені імена. Приміром, Ярослав Цурковський. «Це із заборонених?» – уточнюю в Михайла. «Та наче й ні, хоч він нині й не поет. Психолог він. Я в його майстерні працюю, на «Електроні», психологію виробництва досліджуємо», – відповідає. Уточнив: під час «перших совітів» був одним із організаторів Спілки письменників у Львові, задосить прискіпувався до декого. Приміром, до Михайла Рудницького, нагадуючи йому давні помилки, зокрема книжку «Від Мирного до Хвильового».  А Михайло Рудницький – наш парадоксальний професор, ми його обожнювали.

  

З дружиною Олею, донькою Оксаною і сином Тарасом

Ще одна деталь, це я знову до особистого: у мене зберігається вишиванка, яку оздобила Оля Мацелюх, Михайлова дружина. Десь то було ще в юності, перед моїм днем народження, вона поцікавилася, чому не бачить мене у вишиванці? Я відповів, що ще не мав жодної у житті. Вона розсміялася: «Будеш мати!»

За якийсь час Михайло отримав однокімнатну квартиру, це по тодішній вул. Кірова (тепер вул. Шептицьких). Я там бував кілька разів. Цікава трапилася історія з тим помешканням. Коли почалося переслідування дисидентів, а братів Горинів насамперед, то за наказом кадебістів у стелю кімнати мали вмонтувати «жучок» для прослуховування – та перестаралися, обвалили чималий шмат штукатурки… 

Пригадався ще один цікавий епізод. Кінець серпня 1965 року. Ми з дружиною і маленькою донькою повертаємося від її батьків з Хмельниччини. Тільки вийшли із вагона на Львівському вокзалі: я з рюкзаком за плечима, з великою сумкою в руці, з дворічною Оленкою на плечах, а навстріч – Іван Світличний, геть заклопотаний. Виявляється, він стрічає Михайла й Олю, котрі мають повернутися з Криму. А сам він щойно з Івано-Франківська, там був свідком арешту художника Опанаса Заливахи, в якого зупинявся на нічліг: «Хочу попередити Михайла, їх наче також мають заарештувати!..»  Але, як згодом з’ясувалося, їх заарештували ще раніше, зняли з потяга у Красному.

У день суду зібралися друзі, приїхала  із Києва група з Клубу Творчої Молоді. Я побував на суді. Щоправда, недовго, десь із годину, на більше не було змоги.

  

У колі друзів під час Різдва 1972 року

Але знаю, закарбувалося в душі: Михайло поводився на процесі найгідніше, висловив суддям свою позицію прямо, не зважаючи на наслідки. А наслідки відомі – шість років у мордовських таборах.

Після звільнення переслідування Михайла не скінчилися. Компетентні органи не давали йому можливості влаштуватися на роботу, чинили психологічний тиск. Хоча це його жодним чином не відвернуло з обраного шляху. Тому наступне ув’язнення було лише справою часу. 1981 року – новий термін, табори…

На щастя, почалася Перебудова, уже Горбачов оголосив про ліквідацію в імперії статуту політв’язнів. З таборів почали звільняти політв’язнів, зокрема й братів Горинів. Ті ж майже зразу включилися у громадську роботу.

Меморіал, Товариство української мови, врешті Рух – мені випало бути в організаційних комітетах всіх цих організацій, працювати пліч-о-пліч з Михайлом Горинем. Але найбільш вражаючий – Ланцюг Єдності від Києва до Львова, проведений з ініціативи насамперед Михайла. Потім його обрали до Центрального Проводу Руху – і він очолював його штаб поряд із Іваном Драчем та В’ячеславом Чорноволом кілька напружених років. Зрештою й там не обійшлося без чвар, Горинь був змушений поступитися Чорноволові, котрий домігся реформування Руху – із масової організації в партію. Але це вже інша історія.

  

Пам’ятаю, як Михайло Горинь вирішив видати збірку своїх вибраних творів, то взяв за епіграф текст із шанованого ним «Саду Гетсиманського» Івана Баряного: «Він належав до того покоління, що разом зі старшими прийшло зухвало в історію і відчинило само собі й своїй клясі двері грудьми, офіруючи за те свою молодість, зелену і буйну».

А тепер ось ці скорботні миті. Скорботні – напередодні такої вабливої 50- річної дати весілля…

Михайлові Гориневі, якого я ще з часів творчої юності вважав людиною з міністерською головою, я присвятив такі рядки – встиг передати йому,  десь із рік тому.

            Ланцюгове сяйво

                                               Михайлові Гориневі

            Що за вперта дорога з пітьми,

            Із хуртечної ночі – до сяйва?

            Відчиняли ви брами грудьми,

            Бо ключі тут незвісні і зайві.

 

            Так зухвало – аж тріскала грань

            Позахмарної сонцебудови, -

            Це дорога із царства страждань,

            До офірного злету, братове.

 

            Душі сяйва вдихнули сповна –

            Наче вістку жаданого свята!

            А за брамою – що там? Стіна!..

            Нечленована тінь каземата.

 

            На морозному полі стерня,

            Із-під сонця зривається хуга.

            О яка ж то жертовна гульня,

            Сил і волі відчайна напруга.

 

            Треба більше – з-під лютих зав‘юг,

            Крізь розчавлені буйністю мури;

            Треба більше – щоб цілий ланцюг

            Від Мазепи й Сірка – до Петлюри;

 

            До сіяння, до юних дібров,

            До ранкової з ночі заграви –

            Де на стягах виписує кров

            Сяйну міць молодої держави!

 

                                               26. 7. 2011 р.