Віддавна одним із вчителів історії для росіян є їхній президент. Достеменно важко сказати, як вони це сприймають, але збоку одне й інше в його виконанні виглядає жалюгідним. Причому що далі – то більше. Видається, що на Росії повільно, але впевнено реалізовують принципову політику заганяння себе, за рівнем розвитку та свідомості, в доісторичні часи. Закономірно, що очолюють цей курс політичні еліти.
Найбільш нікчемні вони в інструменталізації тем, на яких не розуміються. Зокрема, в уже згаданих питаннях історичного минулого. Оскільки розігрують це шоу для внутрішнього споживача, на нього навіть реагувати не варто. Тим більше, що відповідь російським пропагандистам уже дали! Понад сто років тому…
Львів, вересень 1903 року, рукою власною
Доволі прикро, коли історію нашого регіону надалі сприймають крізь призму імперського чи радянського наративу. На жаль, сьогодні це досі зустрічається в Україні, за кордоном, за океаном. І то серед представників різних середовищ. Навіть фахові дослідники чи аналітики часто не роблять проблеми з ототожнення Росії і Російської імперії, Росії і Радянського Союзу. Ми теж не святі. Багато українців вважають, що наша незалежна країна існувала завжди. Немов, тихенько затаївшись десь у куточку імперії Габсбургів та Романових, очікувала на шанс, щоб проголосити незалежність. Очевидно, що все не так просто і однозначно. Це довгі і складні процеси, осмисленню яких присвячено не одну монографію.
Заходити на такі глибокі води не будемо, але на речах базових зупинимось. Тим паче, що вони не втрачають актуальності. Хоч і потребують, щоб їх інколи витягували на поверхню і давали їм нове дихання. Однією з таких є стаття Михайла Грушевського «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Цей текст було написано у вересні 1903 року, у Львові. Надрукували його через декілька місяців по тому.
Аргументи проти тисячолітнього царства
Згадана праця Михайла Грушевського, як і його наукова спадщина загалом, пропонує цілісну схему української історії. Доробок цього вченого містить і осмислений та аргументований підхід до демонтажу давньої імперської схеми історії. Сьогодні цим не здивуєш. Багато мешканців сучасної України виховані на відзвуках та інтерпретаціях поглядів цього історика. За життя ж автора треба було мати сміливість, щоб виголосити подібні ідеї. Наприклад, що київський період Русі перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський. Ще різкіша теза про недоцільність, безпідставність «пришивання» Київської держави до державного і культурного життя росіян. Грушевський вважав, що майбутня Московія виросла не з Київської Русі, а з власного стрижня.
Вчений критикував «звичайну», тобто імперську схему історії за відверте ігнорування долі і внеску українців, білорусів. Історія українського народу (у Грушевського «українсько-руська народність») у цій схемі позбавлена початку, розірвана. Ще гірше з «народністю білоруською». Вона «пропадає» в імперській схемі історії, її не видно – ні в Київській, ні у Володимиро-Московській державі, ні у Великому князівстві Литовському. В імперській схемі історії білорусів не розглядали як творчий елемент і при розвитку «великоросійського» проєкту. Історичний шлях та спадщина українців і білорусів в імперському історіописанні просто ігнорувалися.
Особливої уваги заслуговують міркування Михайла Грушевського про історію Росії – у нього «великоруський народ». Як уже було згадано, вчений скептично оцінює привласнення росіянами історії Русі і вважає безпідставним виведення звідти початків Московії/Великоросії. Інша його важлива теза про те, що зв’язки «великоросійської народності» з «українсько-руською» та «білоруською» історично не були інтенсивними. Загалом почали зав’язуватися пізно. Проте згодом ця тема стала предметом маніпуляцій. Дамо слово історику: «виключне значіння, яке має історія великоруської держави в сучасній схемі “русскої” історії, має вона, властиво, наслідком підміни поняття історії “русского народа” (в значінні руських, східнослов’янських народностей) поняттям історії великоруського народу».
Тож Михайло Грушевський відстоює думку, що «общерусска» історія – це фікція. Вона не має нічого спільного з дійсністю і була накинута з ідеологічних міркувань у пізніший час. Вчений стверджує, що ми не можемо навіть говорити про неї – адже не існувало ніякої «общерусскої» народності. Подібних прикладів спотворення історії дослідник наводить багато. Один з них – «історія великоруська» з «українсько-руським (київським) початком» «пришитим до неї». Автор вважає, що «се тільки калікувата, неприродна комбінація». З ним дійсно важко не погодитись у цьому.
На відміну від багатотомної «Історії України-Руси», «Звичайна схема…» Михайла Грушевського – це маленький і короткий текст. Якби автор писав у наш час, це був би блог, публіцистичний текст. Водночас, після перечитування тез, озвучених у праці, прекрасно розумієш, чому були періоди, коли Грушевського забороняли. Його праці – це удар по самих опорах імперського та радянського міфу-конструкту історії. Це закономірні та аргументовані заперечення фікції про тисячолітню історію держави на Росії. Тобто і тих вигадок та нісенітниць, якими кривавий президент Російської Федерації досі «запогодінює» (натяк на історію Міхаіла Погодіна) та «карамзінує» (натяк на історію Ніколая Карамзіна) свідомість сучасних росіян.
«Епоха» і «революція» проти фікцій та невігласів
Схема української історії Михайла Грушевського донині є домінантним концептуальним осмисленням подій, які відбувалися на території сучасної України в минулому. Це найкраще з визнань, які міг би отримати цей визначний історик та політик. Знаково, що цінували його заслуги ще за життя. Скажімо, в 1920-х роках Матвій Яворський, український історик зі складною і суперечливою біографією, який намагався укласти власну синтезу української історії, називав ідеї Михайла Грушевського дещо ідеалістичними, але вважав, що це «епоха» в українській історіографії та «революція» в російській історіографії.
Михайлу Грушевському та його доробку вже дала оцінку історія. Він зайняв гідне та почесне місце в українському науковому пантеоні. Приймати його напрацювання, не погоджуватися з ними, критично і не дуже їх оцінювати – це вже наш вибір. Проте його праці та ідеї однозначно не варто випускати з поля зору. Михайло Грушевський одним з перших підважив імперський погляд на минуле нашого регіону, українську історію. Ще він переконливо довів, що українці – самобутній народ, який має право і підстави для своєї національної історіографії, історії.
З багатьма тезами Михайла Грушевського можна дискутувати, але варто пам’ятати про час та обставини, у яких вони народжувалися. Також і про те, що ці ідеї були спрямовані на утвердження українського національного проєкту. Відтак вони завжди були поперек горла імперській пропаганді. З роками нічого не змінилося. Сьогодні твердження вченого теж є дієвим щепленням проти історичних одкровень кремлівського кощія.