На початку травня гості Клубу шанувальників Галичини взяли участь у розмові, присвяченій отцеві Михайлові Вербицькому. Про композитора й автора музики українського гімну, чиє 200-ліття відзначали у березні, розповіла Роксоляна Мисько-Пасічник – музикознавець і старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької.
Роксоляна Мисько-Пасічник
Впродовж багатьох років українці, всупереч різноманітним заборонам, доводили світові та собі, що серед них є видатні представники усіх сфер суспільного життя – політичного, економічного, культурного і мистецького. Про одну з цих особистостей тут йтиме мова, а епіграфом слугуватимуть слова Станіслава Людкевича, знаменитого композитора, музикознавця, фольклориста, очільника музичного життя Галичини впродовж більш, ніж півстоліття, який ще у 1920-ті роки почав популяризувати творчість Михайла Вербицького. «Ким є для нас Михайло Вербицький? Яке місце займає він в розвою нашої музики? Оце питання, на які повинна би дати відповідь кожна українська дитина, про що повинні б уже співати горобці на українських хатах<…> Але не буде зайвим і в цім місці цю справу ще раз коротко з’ясувати». Сказано це було у 1934 році з нагоди встановлення надгробного пам’ятника Михайлові Вербицькому у селі Млини.
Для початку найкраще згадати кілька тез Станіслава Людкевича, які розкривають величину таланту Михайла Вербицького: «Михайло Вербицький – це піонер української музики на галицькій Україні минулого [тобто ХІХ – прим. лектора] століття. Себто в часах, коли у нас ще не було ні Лисенка, ні «Запорожця за Дунаєм», ні «Вечорниць» Ніщинського, він ставив основи нашої музичної літератури на всіх її ділянках, за виїмком фортепіанної музики та опери. Михайло Вербицький є найбільшим нашим, після Бортнянського, духовним хоровим композитором, творцем хорового стилю в Галичині. Він найкраще перейняв дух і техніку музики Бортнянського, а такі його твори як «Іже херувими», «Достойно», «Отче наш» або світські пісні «Дай, дівчино», «Поклін», «Де Дніпро наш», «Заповіт» й донині є непередавненими перлинами хорової нашої музики. Вербицький є далі нашим симфоніком, а десяток його т.зв. «симфоній», чи радше увертюр, у які не раз зручно вплітає народні пісенні і танкові мотиви, незважаючи на деякі їх технічні недотягнення в тематичній розробці інструментації, є першою талановитою спробою української симфонічної музики в Галичині і на Україні взагалі, тим наріжним каменем, від якого починає творитись ця література. У Вербицькому дальше маємо першого галицького плідного оперетиста, якого оперети та мелодрами, числом понад десять, становили у нас відповідник до «Наталки Полтавки» та «Марусі». Коли вони не вспіли втриматись на сцені донині, то не через музичну сторону, а виключно через наївний слабий текст лібрето…». Доказом останньої тези є те, що мелодрама Михайла Вербицького «Підгоряни» ставилася понад 500 разів на різних сценах України, Європи і навіть США. «В кінці, - як пише Станіслав Людкевич, - у Вербицькім ми маємо й останнього композитора-гітариста, для якого гітара була фортепіано, який написав кільканадцять зшитків пісень з гітарою і гітарових творів та етюдів, переважно затрачених між людьми. Сам Вербицький як вдовець любив жартувати собі, що це його «фортепіано і жінка», але анекдоти про його життя розповідають деякі цікаві історії про те, як його гітара вироблювала йому не раз протекцію у сферах дідичів та боронила його перед натиском екзекуторів <…> Вербицький для нас є не тільки композитором, але також символом нашого національного відродження в Галичині. І не випадково один з його зрілих творів – це національний гимн, який об’єднав дві України – Західну і Східну».
Народився Михайло Вербицький 1815 року в сім’ї греко-католицького священика у селі Явірник Руський колишнього Яворівського повіту, що тепер на території Польщі. Довгий час точились суперечки щодо місця народження композитора, але цьогоріч на виставці у львівському Музеї історії релігії відвідувачі побачили на власні очі метричну книгу з рідного села Вербицького з відповідним записом.
Сторінка з метричної книги із записом про народження Михайла Вербицького
У десять років Михайло із молодшим братом Володиславом втратили батька. Натомість ними заопікувався перемишльський греко-католицький єпископ Іван Снігурський (1784-1847), їхній далекий родич. Ця особистість відіграла важливу роль у розвитку не лише духовної, а й музичної культури Галичини, і заслуговує на окрему розповідь. Якраз завдяки опікуну Михайло зумів осягнути найкращі зразки музичного мистецтва. Річ у тім, що єпископ Снігурський, навчаючись у Відні, побачив високий рівень виконавського хорового співу і дуже хотів, щоб і на його рідній Перемищині у греко-католицьких храмах також був мистецький спів. Він заснував вчительську школу, хор, і у 1828 році цей хор, з участю братів Вербицьких, вперше заспівав у соборі Перемишля. Михайло та Володислав мали можливість познайомитись із музикою Моцарта, Гайдна, творами українського композитора Дмитра Бортнянського. Відомий факт, що у 1828 році в Санкт-Петербурзі Микола І наказав переплавити металеві пластини із витравленими і готовими до друку композиціями Бортнянського, і того ж року Михайло Вербицький вперше взяв у руки твори цього автора, ставши його заочним учнем і послідовником.
Наступний період життя Михайла Вербицького пов’язаний зі Львовом, де він мешкав з 1833 до 1846 року. Більшість цього часу він вчився в духовній семінарії. Навчання мало тривати чотири або п’ять років, але у Михайла Вербицького освіта розтягнулась аж на 17. Тут він захопився грою на гітарі. Причиною став нещасний випадок: Вербицький пошкодив ногу, не міг рухатися, тому гітара стала дієвою розрадою від нудьги. Досконало оволодівши інструментом, композитор списав кілька нотних зшитків для гітари соло та солоспівів у супроводі гітари. До слова, нещодавно у Польщі було видано диск із солоспівами у супроводі гітари, де серед пісень є жартівлива «Пазя до Івана», написана Михайлом Вербицьким у циклі «Гітара №16». Також знаходимо цю композицію як музичний номер до вистави «Козак і охотник». Виконують українка, яка живе в Польщі, Ольга Попович і польський гітарист Лєшек Сушинскі.
Михайла Вербицького кілька разів виключали з семінарії. Вперше через непослух – він був вимогливим, мав бунтівний характер і романтичну натуру. Історія другого виключення трохи довша. Вербицький хотів вчитися екстерном. У 1837 році він одружився, і в той же час затвердили правило, що слухачі старших курсів семінарії не мають права вчитися екстерном, тож йому довелося покинути семінарію. Шлюб мав сумний кінець – у 1839 році дружина Вербицького померла, залишивши його наодинці з сином. Він повернувся до навчання, знову покинув його і поїхав у Перемишль. До висвячення Михайло Вербицький одружився ще раз, у нього народився другий син, а у 1858 році його друга дружина також померла.
У 1847 році Михайло Вербицький створює повну літургію. Дослідники його творчості пишуть, що він написав понад два десятки духовних творів, але по суті це - всі частини літургії. Кілька років тому керівник камерного муніципального хору «Київ» Микола Говдич видав ноти духовних творів Михайла Вербицького, до яких долучено диск із записами. Цікаво, що традиції виконання у Західній і Східній Україні відрізняються – на Заході темп набагато швидший. До уваги читачів один із найкоротших фрагментів літургії – «Святий Боже».
Наприкінці 1840-х років Михайло Вербицький переїжджає до Перемишля і з усією енергією віддається театральній справі. Внаслідок «Весни народів» активізувалися аматорські гуртки, які намагалися створювати вистави якщо не українські, то, принаймні, переробки відомих на українські. Це був час справжнього театрального буму, який не повторювався ще десятки наступних років. Одна з перших вистав Михайла Вербицького – переробка польської вистави «Карпатські верховинці» Юзефа Коженьовського, - є дуже цікавою тим, що у ній звучать дві знамениті пісні, першу з яких, «Верховино, світку ти наш» знаємо як обробку Кос-Анатольського, а другу, «Гей, браття опришки», - як твір Миколи Лисенка.
Ймовірно, внаслідок впливу Івана Снігурського, Михайло Вербицький таки повернувся до науки, закінчив семінарію і у 1850 році висвятився. Спершу переїжджав з села в село як сотрудник, аж поки не отримав парохію в селі Млини. Всупереч відірваності від жвавого світу - за 40 км від Перемишля, Вербицький з ентузіазмом взявся до творчої праці.
Церква в селі Млини Яворівського повіту, де Михайло Вербицький був парохом
Інколи можна почути думку, що образливо применшувати роль Михайла Вербицького у розвитку української культури, згадуючи про нього лише як про автора музики українського Гімну. Водночас, Станіслав Людкевич вважає цей твір вершиною громадянської лірики Михайла Вербицького: «Він, як усякий справді великий творчий талант, став найкращим виразником наших національних змагань і думок в 40-70-х роках ХІХ століття. Вийшовши з трохи москвофільської сфери, він ураз зі своїм народом перебув усю еволюцію тих років, як це видно з текстів його пісень. Від рутенської мряковинної поезії Гушалевичів, Наумовичів, Дідицьких він прямував духом на тихі води, на ясні зорі до чимраз яснішого національного світогляду – до поезії Шашкевича, Федьковича, врешті, до «Заповіту» Шевченка. Завершенням та останнім словом цього процесу була його музика до нашого національного гимну «Ще не вмерла…», і який, головно завдяки його музиці, що пливла з надр душі народу, поширився і запанував на довгі роки по обох боках Збруча. І досі держить себе, побіч Франкового, змістом глибшим, але слабшою музикою, «Не пора». Творення національних гимнів – це справа дуже цікава, але дуже складна. Національні гимни не творяться композиторами, а родяться у щасливий момент, у слушний час історичної конечности, з консолідації всіх духовних сил нації». У 1934 році ще не було глибоких досліджень появи цього твору, і Людкевич писав, що «дуже цікаво було би нам знати і прослідити, як зложився і поширився наш національний гимн «Ще не вмерла України».
Цій темі багато років праці присвятив львівський музикознавець Олександр Зелінський, чиї дослідження оформлені у монографію. Він спростовує поширену думку, що вперше текст гімну «Ще не вмерла Україна» Михайло Вербицький прочитав у журналі «Мета», виданому до ювілею Тараса Шевченка, який міг опинитись в руках композитора не раніше січня 1864 року. Олександр Зелінський у своїй праці аргументовано доводить, що насправді Вербицьким твір було написано щонайменше на рік раніше – у 1863 році, бо тоді вже відомі його рукописні варіанти, перший з яких був для гітари, улюбленого інструменту Вербицького. Текст тоді відрізнявся від теперішнього. У 1885 році твір опублікували у збірці квартетів «Кобзар», і перший рядок звучав як «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…». В 1918 році Станіслав Людкевич повторно видав збірник «Ще не вмерла Україна», у якому вміщено понад 200 патріотичних пісень, де першою був гімн на музику Михайла Вербицького, а останньою – той же ж гімн, але на музику «з України», яка нам не знайома, бо не прижилася. Мелодія Михайла Вербицького стала широко відомою лише трохи згодом - у 1920-х роках, коли січові стрільці та УГА принесли з собою її у Київ.
Знаємо, що зафіксовані й інші варіанти. Зокрема, на диску «Музика Габсбурзького Львова» львівський чоловічий ансамбль «Калофонія» виконує «Ще не вмерла Украйна» не як гімн, а як пересічну патріотичну пісню із первісним варіантом тексту.
Українсько-американський дослідник звукозапису Степан Максим’юк у своїй монографії згадує, що до популяризації цього твору також долучився знаменитий український оперний співак Модест Менцинський - соліст Стокгольмської опери, який увійшов у історію як найбільший вагнерист і чия діяльність пов’язана здебільшого з німецькими сценами.
В 1864 році товариство «Руська бесіда» заснувало театр, для якого Михайло Вербицький писав музику до вистав, яких було п’ять або шість у рік. Для цього використовував багато народних мотивів, деякі номери брав зі свого збірника «Гітара №16».
1868 рік - знаменний у музичному житті Львова, адже тоді вперше відзначили річницю з дня народження Тараса Шевченка. Ця подія започаткувало серію академічних присвят – концертів, вечорів, які не занедбувались за жодних політичних режимів. Вперше на святкуванні публічно прозвучав «Заповіт» вже зрілого Михайла Вербицького і ще студента Миколи Лисенка. Станіслав Людкевич тоді висловив думку, що Вербицький був ланкою, що зв’язала епохи Дмитра Бортнянського і Миколи Лисенка, золоту добу і добу романтизму в українській музиці.
Останній твір, написаний в кінці 1870 року, теж був музикою до вистави. Тоді ж у Михайла Вербицького виявили рак язика. До дня смерті – 7 грудня 1870 року, - він не розлучався з партитурами Дмитра Бортнянського. Поховали композитора у Млинах. Як згадували його сучасники, «за декілька років стежка до могили заросла травою», і лише в 1934 році на кошти громади був встановлений надмогильний пам’ятник із присвятою «Піонерові української пісні».
У 2013 році за ініціативи товариства «Надсяння» відбувся конкурс на проект пам’ятника композиторові у Львові. Переміг проект братів Сікорських, архітектор – Володимир Стасюк. Пам’ятник буде встановлено у сквері на розі трьох вулиць – Вербицького, Чупринки і Бандери.
Проект пам’ятника Михайлові Вербицькому
Святкування 200-ліття Михайла Вербицького мало щільну програму - лише у Львові відбулось чотири тематичні експозиції та до десяти концертів з цієї нагоди. В репрезентації однієї з виставок, представленій у соборі Святого Юри, взяв участь праправнук композитора Андрій по лінії його першої дружини. Можна вважати, що цьогоріч пам’ять Михайла Вербицького належно вшанована, але найважливішими для композиторів є звучання, перевидання і впізнаваність їхніх творів. Музикантам ще потрібно багато попрацювати у цьому напрямку, хоч дещо вже зроблено. Виданням симфонічних творів Вербицького захопився чернівецький диригент Йосип Созанський і якраз готує їх до друку.
І наостанок до уваги читачів – одна з увертюр Михайла Вербицького. Виконує академічний симфонічний оркестр Чернівецької філармонії під батутою Йосипа Созанського.
За матеріалами зустрічі підготувала Юлія Корицька-Голуб