На Венеційському кінофестивалі у програмі Auttori відбулася прем’єра фільму «Камуфляж» Микити Гібаленка. Це історія молодого українця, який переїжджає до Мюнхена в пошуках нового життя, але після 24 лютого 2022 року змушений заново визначити, що для нього означають дім, родина та власна ідентичність.
В інтерв’ю ZAXID.NET режисер розповідає про створення фільму, роботу з акторами, міграцію та пошук свого місця між двома світами.
Лише важливі новини – підписуйся на наш WhatsApp-канал
Мене вразила тема фільму. Ви говорите про дуже важливу проблему ‒ про тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Зараз це один із найсерйозніших розколів усередині українського суспільства. Чому вам було важливо розповісти саме цю історію?
Оперативні, достовірні і найважливіші новини тут Додайте ZAXID.NET у вибрані в GoogleНа мою думку, нам дуже не вистачає диференційованих портретів міграції. Зазвичай показують, наприклад, бідних біженців: починається війна, вони приїжджають, але залишаються якимись анонімними істотами ‒ незрозуміло, звідки вони, яке життя залишили позаду.
Або є інша крайність ‒ люди, які повністю ігнорують те, що відбувається в Україні, і просто не думають про це.
Мені здалося, що історія, у якій повномасштабне вторгнення починається буквально всередині фільму, ‒ саме те, що нам потрібно. Нам важливо побачити людину, яка живе своїм життям, мріє, хоче поїхати до Західної Європи й мігрує за власним бажанням. А потім – подивитися, наскільки його досвід міграції контрастує з життям і відчуттями родини, яка змушена тікати як біженці й не до кінця розуміє, що вона робить у Німеччині.
Мені здається, цією роботою я намагаюся відновити міст між цими двома складниками.
І, звичайно, сама історія брата й сестри дуже важлива: сестра залишається в Україні, а брат їде. Їхні стосунки ‒ це водночас стосунки між українською діаспорою за кордоном і тими українцями, які залишаються вдома.
Як народжувався сценарій? Чи довго ви над ним працювали? З чого взагалі почалася ця історія? Події відбуваються в Харкові?
Це був своєрідний художній образ міста. Звичайно, з міркувань безпеки команди ми знімали у Вільнюсі, але намагалися відтворити саме Полтаву.
Історія народилася частково з досліджень і розмов із дуже багатьма українськими біженцями в Німеччині. А частково вона базується на моєму власному досвіді, тому що я сам переїхав до цієї країни у 2013 році. Тобто я знаю, що означає бути мігрантом за кордоном ‒ і до початку війни, і після 2014 року, і після повномасштабного вторгнення.
Для мене також було важливим відчуття приналежності до певної групи чи колективу, і я знайшов його, зокрема, в театрі. Театральне середовище дуже інтегративне: до нього можна просто приєднатися. Це стало важливим складником фільму.
Звичайно, я спостерігав за початком повномасштабного вторгнення. Ми всі волонтерили, моя родина також була змушена тікати, вони стали біженцями. Але ми намагалися певною мірою відокремити фільм від надто особистого досвіду.
Я працював із письменницею з Єгипту, щоб додати ще одну, зовнішню перспективу. Нам було важливо зробити цю історію зрозумілою і для Західної Європи ‒ своєрідно перекласти ці відчуття для західноєвропейської аудиторії, яка іноді просто не уявляє, що ти переживаєш, коли вже перебуваєш в іншій країні й змушений там будувати нове життя.
Сценарій ми писали приблизно рік, це був дуже ітеративний процес. Ми багато імпровізували з акторами. Загалом це була дуже колаборативна робота, яка продовжувалася і на знімальному майданчику. Ми не просто брали текст сценарію й відтворювали його, а постійно перевіряли, як він працює в реальності.
Головний герой Віталік дуже мотивований залишитися в Німеччині: він хоче вчити німецьку, знайти роботу, якось зачепитися. Я знаю, що коли виїжджаєш не за власним бажанням, а через війну, далеко не завжди є сили вчити мову чи шукати роботу. Як ви досліджували саме цей компонент досвіду біженців?
Я відчуваю це на власній шкірі. Бюрократичну ситуацію ніхто не скасовував. Мовний бар’єр теж нікуди не зникає. Усе це присутнє у фільмі, але ми вирішили показати це лише коротко.
Можливо, це відчувається, коли Віталік перебуває у квартирі Максима (хлопця, який працює кухарем) або коли сам виконує роботу на кухні.
Ми свідомо торкнулися цих тем, але не робили на них основний акцент, адже тоді у фільмі було б просто забагато всього.
Але так, це те, що я відчував не тільки завдяки власному досвіду, а й допомагаючи своїй родині та спостерігаючи за всіма процесами ‒ бюрократичними, мовними, культурними. Ти опиняєшся в абсолютно іншому просторі мислення й раптом розумієш, що взагалі не знаєш, як думають німці, як працює ця система. Тому я намагався дуже уважно дослідити обидві сторони.
А звідки ваша родина?
Ми з Мелітополя. Я виріс у Києві, але народився в Мелітополі.
Чомусь на початку фільму мені здалося, що це Маріуполь. Не знаю чому, але я саме так подумала. І потім очікувала, що буде дуже страшне продовження.
У нас були досить обмежені можливості. Ми довго шукали локації ‒ дивилися і в Польщі, і в інших місцях. Зрештою знайшли потрібне місце у Вільнюсі, в Литві.
Це такий пострадянський простір, у якому відбуваються події фільму. Але це було найавтентичніше місце, яке ми змогли знайти в Західній Європі.
Воно справді дуже схоже на Україну. Я навіть думала, що ви знімали в Україні.
І знімати там було цікаво, бо якщо просто замінити номери будинків і автомобілів, справді може здатися, що це десь у Голосіївському районі Києва.
Звичайно, це репрезентує лише певний радянський складник, а не сучасну Україну. Але нам було важливо створити максимально сильний контраст, щоб мотивувати Віталіка в його бажанні поїхати до Західної Європи.
Ваш фільм досить артхаусний. Наприклад, сцена, де Віталік із сестрою грають музику, а потім – дуже красивий фінал. Як виникла ідея розповісти цю історію саме так ‒ небанально, через образи й атмосферу? Можливо, це пов’язано з вашим театральним досвідом?
Як правило, такі речі дуже специфічні й базуються на власному досвіді.
Мої спогади про Київ ‒ це значною мірою спогади про гаражну музику, репетиційні бази, андеграундну сцену. А мистецька сцена Мюнхена для мене – також дуже важлива частина цього середовища: ці своєрідні safe spaces, у яких усе відбувається.
Так, це особистий досвід, який ми намагалися перекласти в щось універсальне. Я сподіваюся, що це сприймається не просто як щось незвичайне, а як щось, що можна справді відчути, навіть якщо ти сам ніколи не був у таких місцях.
Мама Віталіка ‒ дуже цікавий і водночас контроверсійний персонаж. Очевидно, що цей образ взятий із життя: є багато українців, які захоплювалися російською культурою та мистецтвом. Ви свідомо включили цю лінію у фільм?
Так. Для мене було дуже важливо, що це ансамблевий фільм. У нас є чотири головні герої: Віталік, його сестра, мама і німецька людина, яка приймає їх у Німеччині.
Цей персонаж ‒ мама ‒ давно мене цікавив. Мені здається надзвичайно важливим показати, що навіть в Україні багато людей не вірили в те, що почнеться нова війна. І я думаю, що цей образ втілює ідею про те, що деякі речі ти розумієш тільки тоді, коли переживаєш їх на власній шкірі.
Мене також цікавила жінка, яка втратила контакт зі своїми дітьми. І саме ця абсолютно екстремальна, на перший погляд, жахлива ситуація якимось чином відкриває в ній нову сторону, яка дозволяє їй знову знайти спільну мову зі своїми дітьми.
Це те, що було б майже неможливим у її зоні комфорту. Для мене вона героїня, яка найбільше змінюється у фільмі.
І мені здається, що Ганна Яремчук-Бобало чудово це зіграла. Вона надзвичайно талановита, дуже інтуїтивна акторка.
І ще хочу запитати про акторів. Дійсно, приголомшливий каст. Ви дивилися фільм Анни Бурячкової «Назавжди-назавжди»?
Так, я його бачив. Насправді спочатку я намагався уникати комбінації Лізи Цілик (акторка львівського театру імені Марії Заньковецької, – ред.) і Артура Алієва, тому що думав: «Блін, треба робити щось нове. Я ж не хочу просто повторювати те, що вже було». Але, чесно кажучи, коли вони прийшли до нас у студію і ми почали знімати, всі зрозуміли: це те, що треба.
Звісно, є фактор довіри, адже вони вже грали разом. Між людьми, які добре знають один одного, виникає певна невербальна комунікація. Але вони просто надзвичайно талановиті саме в цій комбінації.
Щодо кастингу, то це був дуже інтенсивний процес, який ми проходили разом із двома кастинг-агентами. Усіх українських акторів обирала Ольга Любарова, українська кастинг-директорка. Для пошуку акторки на роль Клари Ланге, німкені, яка приймає у себе українських біженців, ми співпрацювали з кастинг-директоркою Гретою Бауман.
Це був дуже довгий процес. Ми переглянули величезну кількість проб: спочатку самопроби, потім перевіряли хімію між акторами через Zoom, запрошували їх до Мюнхена, у нашу студію, і знімали годинами. Ми справді дивилися дуже прискіпливо й безкомпромісно, тому що я знав: це буде акторський фільм. Нам потрібно було зібрати ансамбль, який працюватиме як команда. У кожного мала бути своя сильна сторона.
Віталік, наприклад, мав бути дуже сильним невербально, тому що в нього майже немає діалогів. За весь фільм він говорить приблизно пів речення, а в кінці має один монолог. Тому виразність Артура Алієва, його погляд, міміка були дуже важливими. Він надзвичайно кінематографічний.
У Лізи Цілик дуже гарний підхід до тексту. Вона вміє працювати з текстом і мовою як театральна акторка. Я знав, що в неї буде дуже багато реплік. У цьому сенсі вона – майже протилежність Артуру, який може просто стояти в кадрі й нічого не говорити. Ліза також уміє заповнювати собою простір, що було дуже важливо для ролі сестри.
Мама теж, мені здається, була цікавим вибором. Спочатку я шукав таку класичну авторитарну маму. А Ганна мене здивувала. Ця комбінація ‒ героїня, яка всередині дуже вразлива, але намагається рухатися в межах власних жорстких структур, ‒ для мене дуже промовиста. Саме це зробило образ мами таким цікавим.
Німкеню ми також дуже довго шукали, тому що в неї є певна антагоністична частина. Для мене було важливо, щоб вона залишалася людяною, але водночас не до кінця розуміла проблеми українців. І щоб наприкінці ми могли її пробачити, тому що в ній усе одно є певне людське тепло. Саме тому ми обрали Клару Ланге.
Ми також дуже багато працювали з акторами другого плану та українською діаспорою. Змішували професійних і непрофесійних акторів, просто людей, які справді були у волонтерських центрах. Нам хотілося додати автентичності.
Це було особливо важливо, тому що в нашому фільмі в кадрі часто велика глибина різкості ‒ задній план добре видно. Ми розповідаємо історію і через те, що відбувається позаду. Тому актори другого плану, supporting actors ‒ це теж був дуже довгий кастинговий процес.
А чому така назва ‒ «Камуфляж»?
«Камуфляж» має для мене кілька складників. По-перше, звісно, перша асоціація ‒ військова. Очевидно, через тему війни.
Але водночас «камуфляж» ‒ це дуже точний опис стану головного героя. Його внутрішнє питання, я б сказав, звучить так: «Чи маю я повністю забути свою ідентичність, щоб стати частиною німецької групи?». І він намагається це зробити.
Спочатку його можна назвати ідеальним мігрантом. Але з початком війни, з виникненням конфліктів стає зрозуміло, що прірва між його досвідом і досвідом людей навколо нього занадто велика. Він просто не може залишатися непомітним.
Тому «камуфляж» для мене ‒ це образ, пов’язаний з ідентичністю. Він описує напругу між індивідом і групою.
А у вас є брат чи сестра? Ви дуже чутливо показали стосунки між братом і сестрою. Мені це дуже сподобалося.
Так, у мене є дві сестри. Але все одно стосунки у фільмі написані, вони сценарні. Відносини між братом і сестрою все-таки інші, ніж мої стосунки з сестрами, тому що вони на 12 років молодші за мене. У нас зовсім інша динаміка.
Але ми вже кілька фільмів поспіль працюємо з цією динамікою. До цього я зняв два короткометражні фільми про двох сестер: один для німецького телебачення, інший ‒ фестивальний короткий метр. Тому я мав можливість досить глибоко зануритися в ці стосунки й запитати себе: що таке динаміка між братом і сестрою? Через які риси я можу показати, що вони не закохані одне в одного? Як дати зрозуміти, що це не пара, а саме брат і сестра ‒ з їхньою близькістю, їхнім відторгненням?
Мені взагалі подобається ця схема брата і сестри, тому що, як правило, це люди приблизно одного покоління, які виходять із дуже схожого контексту, але їхній досвід деформує їх у дуже різні боки.
Мені цікаво просто спостерігати, як брат і сестра розходяться, як руйнується цей зв’язок, а потім вони намагаються його відновити. Для мене це також дуже резонує з темою ідентичності, зокрема української.
У фільмі є й дуже важлива ЛГБТ-лінія. Вона, зокрема, пов’язана з проблемою доступу до інформації про загиблих або зниклих безвісти, коли офіційно отримати такі дані може лише член родини. Як ця лінія пов’язана з темою ідентичності та нинішньою боротьбою за права ЛГБТ-спільноти?
Я думаю, що ЛГБТ-сторілайн ‒ важлива частина фільму. Але не тільки тому, що ми намагаємося звернути увагу на права ЛГБТ-спільноти. Мені здається, що історії міграції дуже тісно пов’язані з ідентичністю і часто перегукуються з наративами, які ми бачимо у квір-кіно.
Для мене це, по суті, питання ідентичності, через яке проходить Віталік. Схоже питання постає і перед його сестрою, тому що вона запитує себе, що її цікавить і чи буде це дозволено.
Так само як Віталік стикається з певним спротивом свого оточення, коли намагається стати частиною Німеччини, має проблеми з мовою, так і вона стикається зі структурним нерозумінням, коли намагається отримати інформацію про зниклу людину.
Для мене ці дві історії взаємопов’язані. Але цікаво, що спочатку ми створили це інтуїтивно. Я не планував такої паралелі. А з часом ми зрозуміли: «А, так це ж воно».
Цей складник абсолютно інтуїтивно й органічно додався до історії. Він багато в чому був мотивований імпровізацією Артура Алієва і Лізи Цілик ‒ їхніми акторськими імпульсами. Саме під час кастингу ця частина історії почала відкриватися.
В Артура дуже гарна вимова. Ви якось працювали над його акцентом?
Багато працювали над мовою Артура, тому що в нього також є проблема із заїканням, і ми хотіли зробити це автентично. Ми працювали з мовними терапевтами, щоб знайти правильний баланс ‒ наскільки сильним і наскільки тривалим має бути заїкання.
Ми не хотіли, щоб його історія з мовленням перетворилася на сюжет про лікування. Для нас було важливо показати, як він із часом приймає себе.
Артур також багато працював над німецькою вимовою. Але те, як він розмовляє українською, ‒ це просто Артур. Це те, яким він є.
Партнер проєкту Культура – blago – технологічна компанія, яка створює середовище для комплексно якісного життя в місті. Компанія працює з усіма сферами міського середовища і через технології робить міста сучасними, комфортними та зручними для життя. Компанія blago – будує міста третього покоління!
Я знаю, що ви навчалися в Мюнхенському кіноуніверситеті. Чи підтримував університет виробництво цього фільму? Наскільки я розумію, для студентського проєкту це досить масштабна робота.
Університет частково нас підтримував, але якщо ми хочемо робити повнометражні фільми, то маємо самі шукати фінансування й продакшн. У нас була продакшн-компанія Kalakoni Film із Мюнхена, яка все організувала. Університет, звичайно, надає нам певні можливості, але повністю виробництво не фінансує. Це лише частина підтримки. Усі німецькі сцени ми знімали в Мюнхені. Звісно, частково завдяки підтримці кіноуніверситету, але також тому, що ми добре знаємо це місце.