Мені конче треба було зустрітися з Миколою Бідняком – але так, щоб вивільнилося якихось кільканадцять хвилин для довірчої розмови. Така нагода трапилася в березні 2000 року в Палаці мистецтв, на черговому вернісажі: виставка вже була відкрита, всі слова відговорені, тож публіка перегрупувалася до фуршету.
Мені хотілося дізнатися бодай трохи свіжішого про мого земляка Михайла Дмитренка – так, він із моєї рідної Лохвиці, навіть із однієї вулиці – тієї, на якій стояв з тих часів та й донині, та й вічно стоятиме пам’ятник нашому великому землякові Григорію Савичу Сковороді.
На час мого дитинства Михайло Дмитренко жив і творив у Києві, після закінчення Художнього інституту. На вакації приїжджав до батьків – і малював, малював. Трапилося так, що на одному пейзажі примістив і мою сестру – вимагався, як він сказав, червоний акцент – а сестра була саме у такій сукенці. Потім доля її завела у далеку Австралію, це після гітлерівських таборів, де вона й закінчила свій шлях...
Ще – великий цикл етнографічних робіт із Заліщик. Тоді ж розмальовував поновлену церкву у Городку...
Микола Бідняк – гордий, поставний, привітний – якось аж розпроменився, коли зачув ім’я Дмитренка: ”Та знаю, знаю я Михайла. Ми стикалися саме на поприщі іконопису – щоправда, з різних позицій: він тримався традицій давніх, ще з візантійських часів через козацьке бароко, я ж шукав нового образного вирішення”.
Що вони зналися, мені було відомо: коли заокеанські митці готували до 85-ліття Дмитренка розкішний подарунковий альбом ювілярові, то й Бідняк брав у тому участь.
Так ми й розговорилися. Але нині мова не про Дмитренка, мова, власне, про Миколу Бідняка – то й переключімося з однієї небуденної долі на іншу, ще драматичнішу.
Так трапилося, що я був у тих місцях, де певний час мешкав і Микола – це в американській зоні окупації Німеччини. Саме тут 1945 року з ним сталася трагедія: внаслідок вибуху міни він залишився без обох рук. Проте там нам не довелося зустрітися.
А народився Микола Бідняк у Канаді, у Торонто 1930 року в сім’ї буковинських емігрантів. У 1937 р. М. Бідняк вирішив відвідати батькових родичів на Буковині. А 1940 року, рятуючись від червоного терору, подався з родичами до Німеччини.
У 1950-му Біднякові вдалося повернувся до Канади. Неймовірні зусилля та сила волі допомогли йому подолати своє каліцтво й задовольнити свій потяг до художньої творчості. Йому вдалося закінчити Інститут технології й мистецтва у Калгарі (1950—1954) й Онтарійський коледж мистецтв у Торонто (1955—1957). Ще лежачи в німецькому шпиталі, Бідняк намагався писати, тримаючи олівця в роті. Згодом навчився й малювати там же чином.
Уже маючи диплом, Микола малював рекламу, плакати та ікони. Створив іконостаси для українських церков у Кітченері, Отаві, Ванкувері, Калгарі та ін. Розмальовував церкви у Гемтренку, Кітченері й Отаві.
Я знав Марійку й раніше, ще як молоду дружину мого приятеля композитора Івана Майчика, бо ж разом з ним написали кілька пісень. Був певен, що вони любилися, що в них все гаразд – і раптом така несподіванка. Зважитися на таке могла лишень самоофірна віддана жінка. У Палаці мистецтв вона була поряд і жваво включилася в розмову, яка перейшла на інші рейки – про них обох, про їхнє життя, про цей їхній приїзд.
Для них це було своєрідне завершення турне. Позаду були Канада, Сполучені Штати, Австралія. А насамкінець – Польща, де у двох містах проходили виставки робіт Бідняка – у Кракові і Щеціні. Тож позитивних вражень стільки, що аж зашкалюють: “Я ж їх знав з дитинства, тих поляків, та вони у ложці води ладні були втопити кожного українця. А нині не те, нині з ними можна порозумітися. А про обстановку на виставках, то годі й говорити!..”
Їм поталанило – саме у вернісажний час у Польщі із службовими завданнями перебували високі українські урядовці, і вони не поминули нагоди підключитися до урочистостей. Тодішній міністр оборони Кузьмук, тодішній міністр закордонних справ Тарасюк – і всі до Бідняка з підкресленою увагою, а генерал то й просто: “Вітаю, Миколо!..” – Бідняк сміється: “А я йому у відповідь: Вітаю, пане генерале!..”
Поїздка до Австралії мала зовсім інший характер – на з’їзд Асоціації митців, що малюють устами або ногами. І Миколу примітили, хвалили і відзначали.
Згадав Бідняк і про свої виставки, що були перед тим в Україні – у Києві та Каневі:
“От де мені хотілося б жити – то таки в Каневі!..” Марія відкриває потаємне: як він уклякав перед могилою Кобзаря, як раптом розридався, та так, що не вдавалося стримати!.. Там же, наче просвітлений невидимим світлом, проказав: “Тепер я знаю, як буду малювати!..”
Нагадаю, щоб не забулося: саме для Марії Микола Бідняк вивершив одну із найкращих своїх робіт “Ангел над Львовом”. Ви вже здогадуєтеся, що прообразом ангела була саме дружина – не так портретована, як переосмислена, вознесена у сяйво небесної блакиті!
Підійшов ректор Львівської Академії мистецтв, заговорили про узгоджене раніше: Микола Бідняк читатиме курс лекцій для студентів, а також мають спільну поїздку в Підбуж, до юних митців академіків, його там уже знають, чекають.
У розмові зринуло запитання: чи в Києві на відкритті виставки був президент? Виявляється, що ні, зустріч відбулася наступного дня. Кучма тоді розщедрився, нагородив орденом Ярослава Мудрого V ступеня. Яка різниця в тих ступенях – нам годі розібратися. Але в указі сказано: “За значний особливий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва, високий професіоналізм...”
А львівська влада надала йому звання Почесного Громадянина. Престижно? Звісно, що так! Хоча не промине довшого часу, як Бідняк нарікатиме: ліпше замість почесного дали б звичайного – то, може, швидше б одержав обіцяне для праці і для життя приміщення!..
Отут навіть запинатися не хочеться. Як це у нас повелося: пишні слова, обіцянки, звання і грамоти – а далі хоч голову розбивай об мури Ратуші: не пробитися, не зрозуміти сенсу кручкотворення.
А мова ж іде про виняткову людину, про людину, яка всупереч усьому вистояла в боротьбі за право жити й творити, піднялася до таких верхів, де її змогли бачити уславлені митці інших країн, подивлятися і шанувати.
Так і відходив у інші світи, не дочекавшись обіцяного.
На завершення – уривок із вірша Богдана Залізняка, написаного до відкриття пам’ятника на Личаківському цвинтарі, де львівська влада у грудні 2000 року таки спромоглася надати митцеві притулок.
Нехай Вам земля буде пухом,
нехай Вас хоронить ангел-хоронитель,
на Вашій вічній обителі,
а ще один Ваш ангел –
“Ангел над Львовом”,
якого Ви так любили,
який охороняв Вас
усе вкраїнське життя,
молиться за Вас щодня
і будить навколишні душі
пам’яттю про Вас...