У Львові, відразу у двох будівлях Національного музею, триває виставка живопису Миколи Глущенка. Без сумніву, варто піти та подивитись його роботи. Тим більше, що Микола Глущенко є цікавим не лише з погляду мистецтва, але й військового шпигунства.
Життя художника схоже на шпигунський роман. Про це було відомо і раніше, проте з нагоди 120-річчя з дня народження художника, яке відзначали у вересні, Служба зовнішньої розвідки України розсекретила та оприлюднила документи, які проливають світло на маловідомі та суперечливі досі сторінки життя художника.
Від Денікіна до Довженка
Микола Глущенко народився 17 вересня 1901 року у м. Новомосковську (нині Дніпропетровська область). У 1918 році закінчив Комерційне училище у Юзівці (тепер – Донецьк). Після жовтневого перевороту служив у Добровольчій армії генерала Антона Денікіна. Був інтернований у Польщі, а звідтам втік до Німеччини. Займався у школі-студії Ганса Балушека у Берліні (1920). У 1920–1924 роках навчався у Берлінській вищій школі образотворчого мистецтва у Шарлоттенбурзі. У цьому йому допомагали гетьман Павло Скоропадський, професор Роман Смаль-Стоцький, письменник та політик Володимир Винниченко.
Із Берліна Глущенко переїхав до Парижа (1925–1936), де й з часом здобув славу першорядного художника.
Про те, як Микола Глущенко потрапив до Франції, відомо з багатьох джерел, зокрема і від самого художника. Але в архівах розвідки є документі, які докладніше розповідають про ці події. Так, у документі під назвою «Автобіографія джерела», виконаному на друкарській машинці, Микола Глущенко зазначав: «…У 1918 р. вступив у білу армію в Білоозерський полк рядовим. На початку 1919 р. був підвищений до унтер-офіцера. З частинами генерала Бредова відступав до Одеси, потім – через Тирасполь – Краків – Львів. Інтернований у Щолково. Там провів близько 3-х місяців і втік до Берліна наприкінці 1919 року. У Берліні жив до 1924 року».
В інших документах зазначається, що в корпусі генерала Бредова він воював проти Червоної армії. Зі Щолковського табору втікав двічі: під час першої спроби був затриманий польською поліцією неподалік польсько-німецького кордону.
У Берліні Глущенко офіційно звертався у консульський відділ посольства СРСР з проханням надати йому радянське громадянство, адже хотів повернутися на батьківщину. З ним тоді зустрічався секретар консульського відділу Олександр Довженко, з яким вони згодом тривалий час підтримували дружні стосунки.
Громадянство Глущенко так і не отримав та у 1925 році переїхав до Парижа. Там і отримав паспорт громадянина СРСР. Саме тоді він опинився у полі зору радянської зовнішньої розвідки.
Художник-розвідник
Архівні документи доволі докладно розповідають про залучення Миколи Глущенка до роботи на радянську зовнішню розвідку. У січні 1931 року художник написав листа до Всеукраїнського товариства культурних зв’язків (ВТКЗ) з пропозицією організувати у Харкові й Києві художню виставку картин українців-емігрантів, які проживали у Парижі.
У листі він розповідав, що таких художників близько 25, додав список. Глущенко зазначив, що усі вони хотіли би виставити свої твори в радянській Україні та готові навіть спеціально для цього створити роботи на робітничу та селянську тематику. Він пропонував: «Я маю особисте бажання влаштувати свою виставку в УСРР. Я мав свої виставки: Берлін (1924), Париж (1926, 1927, 1929), Рим та Мілан (1927), Остенде (1928), Стокгольм (1930), Букарешт (1930), Лімож (1931), Прага (1931, травень), не рахуючи велику кількість групових вистав у Парижі та за кордоном. Ви розумієте моє велике бажання радянського маляра зробити виставку у своїй країні».
Цей лист призвів до того, що на Глущенка завели справу під назвою «Художник» й почали збирати інформацію. Невдовзі з’ясували, що у Харкові, тодішній столиці УСРР, живуть його мама, батько, брат і сестра, яким він регулярно надсилає листи та посилки. Відтоді всі листи, перш ніж потрапити адресатові, опинялись у руках чекістів.
Іноземний відділ Державного політичного управління УСРР неабияк зацікавився можливостями Глущенка. У лютому 1931 року в Москву харківські чекісти надіслали лист, у якому, зокрема, йшлося: «Необхідно зазначити, що Глущенко має великі зв’язки серед української еміграції в Парижі, і його численні роз’їзди Європою дають можливість викликати його для переговорів у Берлін або інше зручне місце».
Згідно з планом вербування художнику запропонували під час його персональної виставки у Празі відвідати повноважне представництво СРСР для проведення переговорів про організацію виставки паризьких художників в УСРР. Вербувальну бесіду мав провести співробітник радянської резидентури на псевдо «Степан».
Але у Празі нічого не вийшло. Тому зустріч із художником вирішили провести у Парижі. Як свідчать архівні документи, її провів той самий «Степан». Також було прийнято рішення затримати приїзд художника в Україну, адже у документах є чимало згадок, що він буду кориснішим за кордоном.
Це рішення, по суті, врятувало Глущенку життя. Адже він міг повернутися до СРСР та розділити долю тисяч репресованих репатріантів та колег по мистецтву.
Натомість у 1933-му році з ним документально оформили стосунки як із закордонним агентом радянської розвідки.
Контакти з Глущенком були законспірованими. У листуванні він проходив як «Художник» та як «Ярема». Таким був його агентурний псевдонім. На СРСР художник працював як офіційно (виконував чимало замовлень радянського посольства у Парижі, зокрема створив серію портретів французьких симпатиків Радянського Союзу – Ромена Ролана, Анрі Барбюса, Марселя Кашена, Поля Синьяка та інших). Про це було відомо завжди.
Але існувала й прихована частина його діяльності, яка полягала в зборі та передачі інформації про представників еміграції.
У той період, як свідчать архівні документи, йому ставили завдання поновити контакти з керівними колами української еміграції, з якими він був особисто знайомий. Зокрема йшлося, як припускають, про нагляд за Винниченком.
Про добування науково-технічної інформації, внаслідок чого радянська розвідка одержала креслення на 205 видів військової техніки, зокрема на авіаційні двигуни для винищувачів, у документах з архіву розвідки інформації немає. Ці та інші відомості свого часу, у 1990 році, були оприлюднені на підставі інших розсекречених документів радянських спецслужб.
Насамперед йдеться про поїздку Миколи Глущенка за завданням розвідки до Берліна у 1940 році з метою організації виставки мистецтва СУРСР, яку відвідало усе керівництво Третього Рейху.
У Державному архіві Служби безпеки України збереглася копія доповідної агента «Яреми», в якій він наполягав, що уряд Німеччини активно готується до війни проти СРСР. У доповідній йшлося про німецько-українські кишенькові словники для піхоти, льотчиків, детальні топографічні карти всієї території України, військово-топографічні, економічні і політичні огляди по її регіонах, надруковані таємно. Ця доповідна потрапила до Сталіна на п’ять місяців раніше, ніж знаменита радіограма Ріхарда Зорге.
Існує також інформація про отримання Глущенком із рук Ріббентропа альбому з акварелями Гітлера. Після повернення делегації до Москви альбом захотів побачити Сталін. У жовтні 1941 року його повернули Глущенку. Подальша доля альбома невідома.
Добірка ж документів у Галузевому державному архіві СЗР України завершується низкою повідомлень про візити художника у 1935–1936 роках до Києва. Після повернення з-за кордону його одразу не пустили в Україну. Натомість виділили в Москві у комунальній квартирі кімнату площею 9 квадратних метрів, де він мешкав із дружиною і сином.
У травні 1936 року з Москви надійшов меморандум такого змісту: «26 травня у Київ виїжджає "Художник". Зупиниться одному з готелів 28 травня чекатиме 12 годині Мар’яновича біля пам’ятника Володимиру». У зазначений час Глущенко прийшов на Володимирську гірку, і зустріч відбулася. Під час того спілкування, як свідчать документи, чекісти дізналися багато цікавої інформації про самого художника, його проживання за кордоном, контакти, про що центральний апарат розвідки в Москві не вважав за потрібне інформувати Київ. А після завершення зустрічі його взяла під нагляд бригада зовнішнього спостереження та доповідала про всі його пересування й зустрічі.
Архівні документи розповіли про художника чимало цікавого. Водночас багато сторінок досі залишаються нез’ясованими. Йдеться, зокрема, про долю робіт художника.
Про картини та гроші
За різними відомостями, Глущенко за своє життя створив понад 10 тисяч творів. Проте доля великої кількості робіт невідома. Незадовго до смерті художник відібрав близько 250 картин, виконаних у 1950-ті роки в стилі соціалістичного реалізму, і збирався їх спалити. Проте згодом їх знайшли у його майстерні, і Міністерство культури УРСР передало їх для зберігання до музеїв, але без права на експонування. Крім цього, вдова художника у 1978 році передала до музеїв понад тисячу робіт.
Певним чином пролити світло на долю деяких робіт можуть документи із архівних фондів розвідки. Докладне ознайомлення з цими документами свідчить про те, що у 1930-ті роки Микола Глущенко досить часто надсилав з Парижа до Харкова свої роботи для участі у виставках. Також він виконував замовлення видавництв. Художнику повертали лише частину робіт. Для з’ясування долі інших роками тягнулося листування.
Наприклад, в одному листі до Глущенка працівник Народного комісаріату освіти (Наркомосу) Микола Лебедь писав: «Барбюса заберу, якщо не вдасться продати – передам до нац. картинної галереї».
До пошуку картин та гонорарів були залучені й чекісти. В одному з документів із Москви на адресу начальника Іноземного відділу УДБ НКВС УСРР від 21 жовтня 1934 року зазначалося: «Наркомос УСРР заборгував "Художнику" 1 500 крб. З цього приводу в Наркомосі (художній сектор) є низка листів «Художника», який просить призначені йому кошти видати матері… Просимо врегулювати це питання, оскільки це необхідно для нормальних взаємостосунків із джерелом».
У відповіді йшлося про те, що з’ясувати це питання дуже складно, бо керівництво Управління мистецтва Наркомосу повністю змінилося «внаслідок очищення від націоналістичних елементів, і ніхто із нових керівників цього Управління не має уяви, як здійснювалися контакти з художниками-емігрантами». Заарештували і засудили до багаторічного терміну ув’язнення і працівника цього відомства Лебедя.
Згодом все ж вдалося розшукати списки картин Глущенка, які виставлялися на четвертій (1930–1931 рр.) і п’ятій (1932–1933 рр.) Всеукраїнських художніх виставках. Стосовно окремих картин у документах зауважувалося, що їх не прийняли на п’яту виставку як націоналістичні і що їхні назви ще з’ясовують. Повідомлялося, що картини зберігаються в архіві Наркомосу і можуть бути повернені їхньому власнику. При цьому зазначалося, що не вдалося знайти жодних угод з Глущенком, тому жодних виплат йому не буде. Що далі сталося з цими картинами – невідомо. Архівні документи на це відповіді не дають. Загадковою є й історія про якусь картину Ван Гога, про надсилання якої на одну з виставок нібито просив працівник Наркомосу. «Все ж знову нагадую про Ван Гога – тепер Ви мусите його дістати неодмінно», – йшлося в одному з листів до Глущенка від 4 червня 1933 року.
Також Глущенко отримав замовлення від видавництв на ілюстрування книг. За одним із таких замовлень він зробив ілюстрації для україномовного видання книги Миколи Гоголя «Мертві душі» і з нетерпінням очікував на отримання авторських примірників. Але друк книги скасували через те, що «переклад викривлений і не підходить». У документах йдеться про те, що «переклад був зроблений шкідником із СВУ Єфремовим».
Ішлося про Сергія Єфремова, українського літературного критика, історика літератури, академіка Української академії наук з 1919 року, репресованого у 1930 році внаслідок сфабрикованого радянською владою процесу Спілки визволення України (СВУ).
Тож завдяки цим документам із архівних фондів розвідки розкрито ще одну загадку. У Києві до 200-річчя від дня народження Миколи Гоголя в одній із галерей було організовано експозицію малюнків Миколи Глущенка до «Мертвих душ» із колекції київського колекціонера експерта-мистецтвознавця Олександра Брея. Всього в експозиції було представлено 32 графічні роботи. Очевидно, що вони були готові до друку. Завдяки документам стало відомо, чому книга так і не вийшла.
Попри те, що книгу не надрукували, гроші за ілюстрації художнику були нараховані. В одному з листів пропонували виплатити їх тоді, коли той повернеться в Україну, щоб міг витратити на облаштування на новому місці.
До України Глущенко зміг повернутись у 1944 році. Він жив у Києві до смерті у 1977 році.
На головному фото: «Дніпро під Києвом», 1956