Лютий 10 років тому і лютий 2 роки тому стали болісними вузлами пам’яті, що перетворили назву місяця в епітет. Як скласти воєдино терабайти даних, синусоїду власних емоцій і рефлексію над колективним болем українського суспільства? Захоплюють люди, здатні вербалізувати свої переживання чи спогади – без ретравматизації, з належною і необхідною дистанцією. Для мене цей досвід насамперед позасловесний. Лише фрагменти, уривки і асоціативні зв’язки.
Роковини – це про пам’ять. Селективну, суб’єктивну, наративну. Пам’ять – не історія, вона не оперує «годинниковим» часом. Пам’ять – індивідуальна чи колективна – неминуче про ідентичність, про те, ким ми є і не є. Але це й про «спазми пам’яті», і це про соціальну амнезію. Ті, що вижили, віддають перевагу мовчанню про болісний досвід.
Роковини – це про символи. Простори, місця пам’яті, комеморативні практики, але й рятівні меми, поп-культура з коротким терміном придатності, «червоні калини» і святі джавеліни. Для мене – це про звук. Озрен Кебо у спогадах з Сараєва в облозі писав про рятівну хронологію і класифікацію звуків. Унікальне знання, яке дає війна – розрізняти ударні безпілотники і балістику, оборону силами мобільних вогневих груп чи петріотів. Свист страшніший, ніж гучне гудіння, наче від газонокосарки. Безневинний салют більше не асоціюватиметься зі святом. Сирени у нейтральних державах легше уявляти якимось МіГом, ніж раціоналізувати до їхньої тренувальної функції.
Роковини – це про числа. Нехай приблизні, перебільшені чи применшені – все ж навіть кореговані вони надто значні, щоб їх ігнорувати. Понад 10,5 тисяч вбитих цивільних українців. Десятки (чи сотні) тисяч втрат найхоробріших. 73% українців, що готові терпіти війну стільки, скільки буде потрібно. Заледве 10% населення ЄС вірить у поразку росії, віддаючи перевагу «компромісному вирішенню» війни. 10 років війни. Два роки дуже помітної війни, від якої вже не сховатись.
Роковини – це про уроки. Мозок не сприймає саму ідею своєї смерті; так само населення відкидає раціональні аргументи, дані розвідки. «Чорний день» ніколи не буває аж наскільки чорним, «ну якщо вже вдруге бахне, то будемо думати». Однак найстрашніші – варіації divide et impera, що ширяться світом, хоча «це ж було вже».
Шукати підходи до ворога замість порозуміння із «заклятими» друзями. Історія римується, а вловлювати рефрени шкідливо для душевного спокою.
Роковини – це також, неочікувано, про майбутнє. Надто коли роковини вшановують, на жаль, реальність, теперішнє, яке може тривати довго. І головний запит українців – готовність до цього невизначеного періоду часу. У небезпечний спосіб «втома від емпатії» – поступове звикання до жорстокості війни у медіа – трансформувалась у «втому від війни» – надто загрозливий наратив, коли ставки вищі, ніж будь-коли. Це нагадує мені «втому від екологічних загроз». Так, в обох випадках зусилля врятувати планету дороговартісні. Так, епіцентр лиха зазвичай далеко. Але якщо не прикладати колективних зусиль – одного дня він може бути близько. Війни, як і стихійні лиха, на жаль, рідко вносять у календар.
Звісно, дати, до яких вдалось дожити – ціною чиїхось життів, варто вшановувати. Але їхня моторошність, мабуть, від того, що доводиться порівнювати, а що ж гнітючіше: шок, сум’яття і аномальна надія перших днів чи тверезе розуміння ціни цих двох років. І довгого шляху попереду без жодних гарантій. Мішки з піском як алегорія тимчасової тихої гавані – вже не вихід.
Фото Львівської міської ради