Микуличин у Карпатах завжди користувався популярністю серед любителів відпочинку на природі. Мальовничі гори з приємним кліматом, гуцульські традиції, зручне розташування вздовж залізничної гілки сприяли розвитку туризму. З часом гірське село перетворилося на доступний курорт: з пансіонатами, віллами, тенісними кортами, організованими походами в гори і першим на Гуцульщині рестораном. Туристичну історію Микуличина розповіла Ірина Пустиннікова на сайті «Локальна історія».
Міжвоєнний туристичний довідник писав про Микуличин, що він «лежить у прегарній долині, закритій від вітру, з чистим повітрям і достатнім сонячним світлом». Фактично це було найбільше гуцульське село в долині Пруту, оточене вершинами.
До кінця ХІХ століття Микуличин був звичайним селом: мав школу з одним учителем, кілька церков, працювала фабрика скла і тартак. Публікації у пресі про Микуличин з’явилися 1858 року, коли його відвідав мандрівник Романовський на шляху з Космача до Микуличина через гори і описав свої пригоди у газеті.
Коли через село проклали залізницю, до Микуличина влітку почали приїжджати туристи. Гуцули їх називали «жентичниками» – через те, що вони любили пити жентицю (сироватку з овечого молока). Якщо раніше селяни жили з продажу худоби, молокопродуктів та деревини, то тепер вони могли легше заробляти гроші. Так потрохи у селі почали з’являтися не лише ґражди, але й санаторії на кілька поверхів та вілли. Окрасою був Будинок здоров’я львівських друкарів.
Популяризувати відпочинок у Микуличині почав учитель львівської Академічної гімназії Ярослав Витошинський. Від 1887 року він практично щорічно мандрував вершинами навколо села, підіймався на Говерлу, привозив туди своїх учнів.
Курортний сезон у Микуличині тривав майже весь рік: від травня до жовтня був літній сезон, від грудня до березня – зимовий. Одні відпочивальники їхали туди за гуцульською екзотикою та чистим повітрям, інші – кататися на лижах. Відпочинок там був досить доступним, курорт полюбили студенти.
Готель мав лише три кімнати, зате коштували вони дешево – лише 1 злотий 20 грошів на добу. У середині 1930-х там вже з’явилося вісім пансіонатів на 74 номери. Ще сто своїх садиб гуцули пристосували для прийому туристів. Найзаможніші гості за 55-60 злотих на місяць винаймали модні вілли.
1879 року в Микуличині відкрили перший на Гуцульщині ресторан. На межі століть там було вже шість ресторанів і кілька їдалень. Гостей обслуговували кельнери у білих піджаках. Після вечері можна було потанцювати: дансинґи працювали півночі.
Лікарі рекомендували відпочивати у Микуличині людям із нервовими хворобами, ожирінням, артритом, астмою, неврозами, анемією, діабетом. Корисними вважали місцевий мед та сироватку з овечого молока. У санаторіях надавали всі найсучасніші на той час медичні послуги: кварц, дарсонваль, електроінгаляція тощо.
Пляжі облаштували на Пруті та його притоці. На спортмайданчиках грали у футбол, гандбол і волейбол. Побудували тенісні корти та стадіон. У парку літніми вечорами грала гуцульська капела. Тричі на тиждень крутили кіно, часто гастролював цирк. Культурні події відбувалися у залі «Просвіти». Там також виступав український театр Панаса Карабіневича, приїжджали аматорські театри «Просвіт» сусідніх сіл. За гроші від таких вистав закуповували нові книжки для сільських бібліотек.
Українці радо селилися у «своїх»: кооперативі під управою Об’єднаного селянського кооперативу зі Станіславова, пансіонатах Бурачинської, Лятоцького, Гундяка, Гуменюкової, Андрія Стефанюка, працювало фотоательє Юрія Вінцковського, ресторан Гуцуляка.
Гуляти у долині річки можна було впорядкованими доріжками на 18 км. Як активний відпочинок пропонували походи у Ґорґани, на Хом’як, Явірник і Говерлу, подорожі лісовою вузькоколійкою у долині Прутця Чемегівського. Маршрути були промарковані вказівниками, однак можна було взяти провідників-гуцулів. Взимку біля сільської школи працював лижний трамплін.
За звітами туристичних товариств, Микуличин щоліта відвідувало щонайменше 3 тисячі туристів. Їх розважали народні строї гуцулів, традиції та вірування.
«Гарні ці гуцули. Чоловіки вищі за поляків з низин, гарної статури, особливо ефектно виглядають молоді. Жінки, хоч і міцної статури, мають кращу фігуру, ніж їхні північні сестри. Вони носять об’ємні спідниці та спіднички з витонченістю та чарівністю. Мені казали, що гуцульські дівчата надзвичайно гарні», – писав британський журналіст Бернард Чарльз Ньюман 1935 року після відвідин Микуличина.
Дивувалися гості й віруванням гуцулів. Вони відзначали, що сосна – сакральне, навіть міфічне дерево для них. Легенда розповідає, як «із сосни народився прабатько “лісових людей” – тобто тих пастухів, які першими покинули полонини й почали корчувати ліс, якого досі уникали через забобонний страх драконів і величезних змій».
Ще влітку 1939 року санаторії та ресторації Микуличина традиційно працювали. Однак через село пройшов фронт, багато пансіонатів та вілл знищено.
«Дивом вцілів пам’ятник королеві Ядвізі, опікунці студентів, який стояв на подвір’ї санаторію львівських академічних шкіл. Наприкінці війни статую взялися розстрілювати червоноармійці. Сільська вчителька Анна Мотрук переконала їх, що це скульптура грецької богині кохання Афродіти. Польська королева до нашого часу проводжає автівки на шосе Івано-Франківськ – Рахів», – пише «Локальна історія».
Про інші локації читайте у рубриці «Краєзнавство»