Якщо йти за Борхесом, який стверджував, що в дійсності література оповідає нам усього чотири історії в різних інтерпретаціях, то дві з цих історій явно прослідковується у романі Кундери: історія про повернення та історія про пошук.
«Повернення грецькою nostos. Algos означає страждання. Таким чином, ностальгія - це страждання, викликане нездоланною спрагою повернення...У кожній мові ці слова мають свій семантичний відтінок. Часто вони означають тільки печаль, викликану неможливістю повернення на батьківщину. Туга за батьківщиною. Туга за своїм домом. Чехи поруч з грецьким словом nostalgie використовують для позначення цього поняття власний іменник, stesk, і особове дієслово; найтрепетніша чеська фраза любові: sty'ská se mi po tobe: я тужу за тобою, твоя відсутність для мене нестерпна», - таким є лейтмотив одного з останніх романів відомого чеського письменника-емігранта Мілана Кундери. Роман має назву «Невідання», був опублікований у Франції 2003 року, і лише цьогоріч вперше вийшов у російському перекладі.
Що чекає емігранта, який провів на чужині 20 років, у рідній країні? Чи сприймуть його друзі, родичі? Чи може він адаптуватися до колишнього середовища? Та й чи хоче він цього насправді? - ось головні питання, що насправді вибудовують сюжет.
Якщо йти за Борхесом, який стверджував, що в дійсності література оповідає нам усього чотири історії в різних інтерпретаціях, то дві з цих історій явно прослідковується у романі Кундери: історія про повернення та історія про пошук. Герой повертається і знову постає перед вибором - чи те, що він застав у країні, за якою ностальгував на чужині, є дійсно тим, що йому потрібно? Де, властиво, його дім?
Кундера, як і в інших своїх романах, вільно оперує місцем і часом, проектуючи на поневіряння своїх героїв із 20 століття мандрівку античного Одіссея, яку визначає як основоположну епопею ностальгії. Чи хочуть ті, що залишалися вдома, чути про поневіряння на чужині того, хто не витримав тиску тоталітарної епохи? Чи здатні вони на співчуття, чи у їх ставленні визначальною є заздрість до того, кому вдалося вирватися? У чому є компроміс? Кундера ставить і ставить питання, фактично відкритою для роздумів є кожна сторінка роману.
Він розповідає історію повернення, так би мовити, у чоловічій і жіночій версії, у різному сприйнятті. Однак і герой, і героїня розуміють, що справжнє повернення для них насправді є неможливим тому, що людина змінюється, проживши фактично все своє життя на чужині, обростаючи звичками, традиціями іншої культури.
Суть в тому, що змінюються не тільки люди, а й країна, яку вони покинули, ідеали, за які вони постраждали, змінюється ціле покоління і загалом світ. Тут показовим є епізод, в якому емігрант Йозеф, навідавшись до Чехії після падіння залізної завіси, зустрічається з номенклатурним діячем, який колись посприяв йому в тому, щоб вирватися з країни:
«Він очікував саркастичних висловлювань з приводу всесвітнього капіталізму, який робить планету безликою, але Н. мовчав. Йозеф продовжував: - Радянська імперія впала, оскільки не могла і далі впокорювати нації, які прагнули до незалежності. Але ці нації нині менш незалежні, ніж будь-коли. Вони не в стані керувати ні своєю економікою, ні зовнішньою політикою, навіть власними рекламними салоганами.
- Національна незалежність давно стала ілюзією, - сказав Н.
- Але якщо країна не суверенна і не прагне нею стати, чи готовим буде хоч хтось померти за неї?
- Я не хочу, щоб мої діти були готові померти.
- Тоді я скажу по-іншому: чи ще хтось любить цю країну?
Н. сповільнив ходу: - Йозеф, - сказав він схвильовано. - Як ти міг емігрувати? Ти ж патріот! - А тоді дуже серйозно: - Померти за свою країну - такого більше не існує. Можливо, для тебе, в роки твоєї еміграції, час зупинився. Але вони вже не думають так, як ти.
- Хто?
Н. підняв голову до верхніх поверхів дому наче вказуючи на своїх нащадків. - Вони в іншому світі».
Ці слова роману є дуже актуальними не тільки для Чехії, а й для всіх посттоталітарних держав; не тільки для епохи початку незалежності, а й тепер, коли в ситуації описаних Кундерою емігрантів опиняються наші родичі і друзі, які не те що за двадцять років, а й за три, п'ять чи десять почуваються відірваними, потрапляють в ситуацію відчуження, коли вони на чужині не стали своїми, а на батьківщині перестали бути своїми. Тільки дуже висока адаптаційна здатність дає їм можливість почуватися в чужій країні на своєму місці. І шансом чи то порятунком для них, та й для нас, як би це не звучало парадоксально, є не націоналізм, а власне оця згадана Кундерою безликість чи то відкритість планети, іншими словами, глобалізація або ж космополітизм.
І ще хотілось би звернути увагу на одну характерну для Кундери рису письма - він як завжди виводить своїх героїв вповні людськими, із притаманними їм чеснотами, комплексами і страхами, він дивиться на них прискіпливо, як лікар, і водночас із жалістю і співчуттям, що зустрінеш не в кожного письменника (Ірену з «Невідання» він показує подібно до Терези в «Нестерпній легкості буття»). Кундера препарує тіло й душу, і тим не менше, любить найвеличнішу і наймізернішу істоту, якою є людина. Слабка чи сильна, добра чи озлоблена або ж розчарована, вона мусить знайти свій дім, мусить повернутися, навіть якщо це буде не її батьківщина, а могила людини, яку по-справжньому любили, і дім, під дахом якого пройшло їхнє спільне життя.
І зовсім немає значення, в якій частині світу вони розташовані.
Милан Кундера. Неведение. Роман. Азбука-Классика, 2008.
Фото зі сайту www.ozon.ru