Одразу зазначу, що вважаю українську вишиванку одним з яскравих національних символів, що пробуджують теплі почуття і викликають позитивні конотації. Але на цьому варто зупинитися і поговорити про інструменталізацію національних символів лихими і часто примітивними людьми. Людьми, що навчилися не тільки імітувати, але й мімікрувати. І мають на тій мімікрії неабиякий зиск.
Вибачте за вульгарний біологізм, але без нього у цій розповіді аж ніяк. Ідеться про поділ на своїх і чужих. Життя в одному природному середовищі надає видам не тільки спільних зовнішніх ознак, але й через повторюваність поведінкових практик формує норму і стандарт виду. Тобто комахи, що мають яскраво жовте черевце, – отруйні. Черепаха вміє ховати голову і лапки в панцир. І тільки в казці про сімох козенят ковалеві вдалося перекувати голос вовка на голос кози-матері. Ось цей казковий сюжет і є для нас найцікавішим, бо якнайкраще підтверджує те, до якої тільки мімікрії можуть вдаватися люди, щоб чимось ласим поживитися.
Якщо суспільство сегментоване за етнічною та мовною ознакою, а тим паче розділене антагоністичними історичними наративами, то постає питання, як ідентифікувати своїх? Громадяни України за останні сто років настільки перемішалися між собою, а нащадки часто є запереченням лінії предків, що про чистоту виду годі говорити. А отже й про етнічний націоналізм. Бо як іще поєднати між собою пісенних та казкових українців, у яких чорне, як смола, волосся, вони високі і стрункі та з ямкою на підборідді з рудими волинянами, русоволосими нижче середнього зросту галичанами та грубої кості слобожанцями? Антропологія тут пасує.
Є ще один спільний момент взаємодії – мова. Але й тут не склалося. Більш гострих баталій, ніж навколо мовного питання, в Україні не знайти. Та й мову може вдало зімітувати найвіддаленіший чужинець, а про ворога, який поставив перед собою відповідну мету, годі й говорити. Тобто за потреби будь-хто може зімітувати «каталожного» українця. Виходить, що ідентифікація за зовнішніми ознаками є хибною. Так само хибним є вважати, що тільки етнічно чистий українець є чесним патріотом, не здатним на зраду, злодійство й обман. Що людина, народжена від українських батьків, одразу отримує відпущення гріхів на все її подальше життя.
Саме такі підходи породили масове блазнювання у спраглих влади та грошей українців. Щоб прикрити свої справжні наміри, минулі неподобства, а то й злодійство, активний люд масово вдягнувся у вишиванки. Ніби й не було тих, що «наварили» на тендерних закупівлях, на розподілі грошей із державного, обласного та місцевих бюджетів. На псевдораціоналізаторських винаходах для Укрзалізниці, на контролюванні монополіста Укрспирту. На торгівлі посадами, судовими вироками, розвалі кримінальних справ та захисті псевдодисертацій. Вишиванка всіх урівняла і всіх прикрила. Тоді як бути? Що має стати критерієм для ідентифікації?
З цієї історії можна зробити перший проміжний висновок: маніпуляція за допомогою національних символів, у конкретному випадку вишиванок, свідчить про примітивність нашого суспільства. Означає, що рефлекторне сприйняття навколишньої дійсності унеможливлює критичний аналіз. Виявляється, зовсім не потрібно доводити невинуватість, заперечувати вироки судів, не потрібно викладати власну програму дій на майбутнє. Достатньо вдягнути гарну і дорогу вишиванку, щоб плем’я тебе сприйняло за свого і благословило на наступні подвиги в ім’я і заради.
Зауважте моменти, коли світ навколо нас починає рясніти вишиванками? Правильно, під час виборчих кампаній, звітів чиновників, пресконференцій з приводу «несправедливо» порушених кримінальних справ. У таких ситуаціях не перестаєш дивуватися тим українцям, які так легко «купляються» на мімікрію з перевдяганням. Єдиним виходом із цієї гіпнотичної ситуації є формування в людей уміння судити про інших не за одягом, а за їхніми попередніми діями. Тобто за тим, скільки личин політик змінив? Звідки у звичайного функціонера, який ніколи не працював у бізнесі, багатомільйонні статки, звідки в секретаря Київської міської ради сотні квартир у столиці? Звідки десятки квартир у столиці у звичайної діячки у сфері ГО, за фахом журналістки? Коротко кажучи, розцяцьковані патріоти, звідки ваші багатомільйонні статки?
Ви, напевно, вже здогадалися, що цього разу йдеться про український етнонаціональний проєкт з його богом даною землею, солов’їною мовою, калиновою красою, тобто всією пасторальною ідилією, яку хочуть зруйнувати злі воріженьки. А носіння майже на щодень вишиванки слугує оберегом і нібито допомагає людям зорієнтуватися в навколишньому світі, краще розгледіти, де свої, а де чужі. Метод, відверто кажучи, дуже архаїчний. Він надається для демонстрації общинної солідарності під час релігійних свят, бо де ж іще краще можна продемонструвати вірність традиціям? Проте такий однострій не дуже пасує для політики, юриспруденції або академічної діяльності.
Уявімо собі, що прийняття рішень Генеральною асамблеєю ООН було б можливим, якби репрезентантів кожного народу допускали тільки у своїх національних строях. Так, трапляються окремі екзотичні випадки. Але як ми на них реагуємо? Уявіть собі, що суд десь далеко в Шотландії ухвалюватиме більш лагідні вироки тим, хто сидить на лаві підсудних у кілті? Або ж суддя отримає відвід за те, що не прийшов у цій національній спідничці і з волинкою на плечі? Або що японський менеджер не може піднятися до керівника великої корпорації, якщо не ходить на роботу в кімоно? А український студент, одягнувши на іспит вишиванку, чомусь розраховує на кращу оцінку від екзаменатора. А підсудний приходить на процес у вишиванці для чого? Для чого вишиванкове змагання у Верховній Раді, якщо депутати брешуть, обманюють і крадуть?
Звичайно, українські вишиванки неймовірно гарні, але вони перестають виконувати свою естетичну функцію тоді, коли їх, як захисну уніформу, вдягають негідники. Які намагаються цим національним символом прикрити свої зовсім неблагородні вчинки. Десакралізація цього символу, на жаль, є обопільною. Тут важливими є не тільки ті, хто мімікрує під порядних і щирих патріотів, але й ті, що ведуться на цей огидний цирк.
Наостанок. Несправедливо було б зосередити свою критику тільки на етнічно-національній частині українського проєкту. Існує й інший – робітничо-пролетарський. А точніше олігархічно-пролетарський. Тільки там у ролі такого символу виступає не одяг, а слова-паролі. Він побудований на оксюморонному популізмі, коли сильні світу цього в костюмах від Бріоні проливають сльози за долею людей, що трудяться в шахтах і «копанках». Єдине, що єднає обидва проєкти, – це намагання обманути, притупити увагу і відібрати єдину цінність, яка ще лишається у громадян, – голос на виборах.