Нарешті стала проявлятися картина і можна більш-менш зрозуміти, для чого російське керівництво демонстративно перекидало війська на очах в усього світу з Далекого Сходу до українських кордонів. Усе це, так виглядає, не що інше, як «примушування до миру» – спроба «впихнути невпихуєме», тобто окуповані райони Донецької і Луганської областей назад в Україну. Фактично маємо чергове бажання протиснути Мінські угоди і назавжди позбавити Україну майбутнього. Підтвердженням цього є свіжі «інформаційні зливи неназваних джерел з Єлисейського палацу», які «анонсують» прямі перемовини Києва з бойовиками ОРДЛО.
Якщо це дійсно так, тоді всі інші маневри і світових політичних гравців, і вітчизняних «рятівників вітчизни» виглядають дуже логічними і місцями навіть продуманими. Хоча й не набагато кроків наперед.
Для Росії це було б справжньою, а не ілюзорною перемогою. По-перше, уникнувши окупації додаткових територій, Москва не опустила б своє реноме нижче від нинішнього рівня. Для російського електорату можна було б «продати» захист закордонних співвітчизників без кровопролитної бійні з «братнім народом». Для діалогу із Заходом це теж оптимальний варіант – вирішення конфлікту на своїх умовах, але без відвертого вторгнення. Ну і головне – перетворивши Україну на таку собі мега-Боснію, можна не переживати, що Київ стане прикладом для російського суспільства. Можна буде десятиліттями підтримувати корумпованих злодіїв при владі, підживлювати регіональні суперечки, спостерігати за протистоянням проросійської і прозахідної частин суспільства.
За таким сценарієм є логіка і в діях європейських політиків. Навіщо протистояти Росії, якщо можна закріпити за спірною територією «нейтральний статус»? Велика буферна зона з дешевою робочою силою, можливостями для бізнесу й управлінцями, з якими завжди можна «домовитися». Але це лише одна сторона медалі. Інша, не пов’язана з наживою, полягає в тому, що не всі в Європі сприймають Росію, Америку і решту світу так само, як ми. Відставний німецький віцеадмірал висловив те, що не є якоюсь аномалією для західних європейців. Що Росія – це велика європейська християнська країна, яка могла б стати союзником у протистоянні з Китаєм. До цього можна додати ще й той прикрий факт, що на Москву орієнтуються люди, які підтримують консервативні ідеї, які бояться і не сприймають сучасної ліберальної політики і які бачать в Путіні «останнього захисника європейських цінностей». А таких людей немало, і це важлива електоральна ніша. І для цього електорату вибір між Москвою і Вашингтоном союзника не є таким очевидним, як для українців.
З огляду на це, Україні дуже і дуже пощастило, що Америка «повернулася» і що їй потрібно в авральному порядку відновлювати свої вплив і репутацію після Афганістану. Якби не підтримка Вашингтона і Лондона, яка надихнула весь Східний фланг НАТО, українській владі було б непереливки. Максимум, на що можна було б сподіватися – погрожувати Берліну та Парижу мільйонами біженців, екологічною катастрофою, «Сомалі на кордонах ЄС» і перебоями з постачанням газу маршрутом Росія-Німеччина. З останнім, до речі, могло б уже не спрацювати, зважаючи на готовність до запуску «Північного потоку-2». Зате тепер, з безпрецедентною військовою підтримкою, Україна може ефективніше наводити аргументи в діалозі з Москвою, Берліном і Парижем.
Не забуваймо і про внутрішню українську ситуацію. Всі потуги Москви не могли б навіть теоретично досягнути мети, якби не підтримка «п’ятої колони» і «корисних ідіотів». Які, у гонитві за електоральними бонусами і надією сісти на бюджетні потоки, критикують владу за те, що вона, мовляв, неправильно приймає військову допомогу союзників. Як так сталося, що «зрадникам» і «агентам Кремля» виділяють ракетні комплекси – питання риторичне.
Отже, якщо логіка подій веде нас до проштовхування Мінських угод, потрібно мати на увазі кілька важливих речей. Зокрема, що є сили, які в цьому мали б бути не зацікавлені, це США, Британія, країни Балтії і Східної Європи. Перші мають свої глобальні інтереси і плани на Україну як на актив, а не баласт, другі – відчувають реальну загрозу. Не повинна бути зацікавленою в угодах і українська влада, яка може ввійти в історію як та, що «змогла відбитися». І втриматися в кріслі, адже, підписавши сумнівні папірці з бойовиками, неможливо не поховати рейтинги.
Є сили, які точно зацікавлені в послабленні України через інкорпорацію окупованої частини Донбасу, – Росія та проросійські політики. Для них це збільшення електоральної бази і розв’язані руки.
І є ті, хто не те щоб дуже «за», але у світлі Realpolitic готові скористатися наслідками. Це, хай як прикро це визнавати, впливові західноєвропейські політики і ціла плеяда вітчизняних. Перші не готові ризикувати, «дратувати ведмедя», а також не проти інвестувати. Тим паче, що «Америка далеко, а їм тут жити». Другі можуть вважати це шансом «врятувати» Україну чи що там від неї залишиться. Сподіваємося, що це банальна дурість, а не усвідомлена позиція.
Що ж варто зрозуміти українському суспільству? Крім того, що не завжди більшим патріотом є той, у кого більше вишиванок. І що військову допомогу ворожим агентам передавати не прийнято.
Передовсім те, що західноєвропейські політики не є уособленням всього свого суспільства. Вони представляють якісь його частини. Питання України не є першочерговим у Франції, Німеччині чи Британії. Логіка дій західних політиків не завжди продиктована чеком від Газпрому. Тому коли хтось у Німеччині говорить про Росію не так, як ми хочемо почути, це ще не означає, що всі німці – нащадки радянських ґвалтівників 1945 року, які отримують гроші від росіян, і взагалі «нацисти, які підписали пакт Молотова-Ріббентропа». Це означає, серед іншого, що деякі наші дипломати чимось не тим всі ці роки займалися і що потрібно краще працювати із західними обивателями.
Не можна змарнувати актуального шансу і звести нанівець майбутнє країни, керуючись емоціями, симпатією/антипатією чи традиційним українським політичним «бурлінням вершків суспільства». А ставки дуже високі – можна не лише відбитися від Росії, а й стати «своїми хлопцями» для американців та британців. Адже відомо, що люди симпатизують тому, кому допомагають. Зараз вони допомагають нам.
Треба бути готовим до різноманітних інформаційних вкидів. Порівняно з якими заяви хорватського президента чи «джерел, наближених до французького уряду», виглядатимуть «квіточками». А тому – не спішити «скидати злочинну владу», оскільки може виявитися, що без легітимної влади в країну більше не літають військові транспортники і не привозять дорогі ракети.