Урегулювання збройного конфлікту на Донбасі – це не тільки цілком природне бажання мільйонів українців, а ще й передвиборча обіцянка багатьох політиків, які нині йдуть на вибори під гаслами миру. Щоправда, його встановлення вони бачать по-різному. Одні готові капітулювати перед Москвою, обмінявши національний суверенітет на знижки на газ, і закликають до прямих перемовин із Донецьком і Луганськом. Себто з маріонетками кремлівського Карабаса. Інші пропонують рухатися за планом, визначеним у Мінських угодах. Хоча й не відкидають розширення формату за участі ЄС і США. Ще інші (а таких меншість) налаштовані звільнити Донбас від окупантів силовим шляхом.
Останній сценарій не дуже популярний у суспільстві та політикумі, адже наступальна операція і, тим паче, бої в містах можуть потягнути за собою значні жертви серед військовослужбовців і мирного населення та призвести до масштабного руйнування цивільних об’єктів. Мало хто наважиться заплатити за відновлення територіальної цілісності України таку високу ціну.
«Данілич, прости! Данілич, вернись!»
Тому і колишня, і нинішня влада обирає як оптимальний політико-дипломатичний сценарій урегулювання ситуації на сході держави. При цьому військовий компонент залишається ефективним інструментом стримування російської агресії та гарантією переговорної позиції Києва. Попередню адміністрацію Петра Порошенка часто звинувачували в недієздатності «Мінська», який чи то «помер», чи то «забуксував». В усякому разі, суттєвого прогресу цей формат не продемонстрував. Чи не єдина користь від нього – припинення гарячої фази війни і продовження західних санкцій проти РФ. Через те й лунали ідеї замінити «Мінськ» на «Будапешт +», як пропонувала свого часу Юлія Тимошенко. Але для цього потрібна щонайменше згода держав-гарантів українського суверенітету, а її немає.
Нова владна команда Володимира Зеленського не відмовилася від «Мінська». Вона вирішила його перезавантажити, запросивши очолити українську делегацію у Тристоронній контактній групі «нове обличчя» – Леоніда Кучму. Другий президент уже керував нею, проте восени 2018 року склав свої повноваження через досягнення критичного віку. У ТКГ його замінив інший досвідчений політик і силовик Євген Марчук. Повернення Кучми в мінську групу стало несподіванкою, адже раніше він заявляв, що втомився і не хоче більше грати на перемовинах роль весільного генерала. Не від одного учасника переговорних груп і підгруп раніше доводилося чути, що вони фактично працюють на волонтерських засадах. Напевно, нова команда надала Леонідові Даниловичу ширші повноваження, обсяг яких його влаштував.
Після цього мінський формат нібито «ожив». Але повернення Кучми у ТКГ ознаменувалося скандалами. Він запропонував українським військам не відповідати на обстріли російсько-окупаційних сил, аби показати світові, що Україна дотримується режиму тиші. Ця заява, як може здатися, цілком вписується в логіку Зеленського: «Треба просто перестати стріляти». Пропозиція Кучми викликала такий шквал критики, що він змушений був дати спеціальний брифінг на Банковій, щоб роз’яснити свою позицію. Виявляється, він мав на увазі провокаційні обстріли з об’єктів цивільної інфраструктури (наприклад, дитячих садочків), а за межами населених пунктів «відповідь давати завжди треба».
Та на цьому «зашквари» екс-президента не вичерпалися. За словами спеціального представника ОБСЄ в ТКГ Мартіна Сайдіка, у Мінську розглядали пропозицію Кучми зняти економічну блокаду з Донбасу. Але потім той же Сайдік заявив, що це питання порушили репрезентанти ОРДЛО, яких підтримала РФ. Скасування торговельних обмежень, як уточнила речниця Леоніда Даниловича Дарка Оліфер, можливе лише після повернення активів в українське правове поле. Слова Кучми, однак, не викликали мітингів під гаслами «торгівлі на крові», як це було за часів «бариги» Порошенка. Хіба що генеральний прокурор Юрій Луценко заявив про порушення за фактом кримінальної справи про державну зраду, підготовку до фінансування тероризму і перешкоджання українській армії. Перспективи цих справ туманні та є радше декларацією політичної позиції самого Луценка, його меседжем реваншистам і капітулянтам.
Новий напад «зради» в суспільстві викликало нещодавнє розведення сил у Станиці Луганській, яке роками не відбувалося через те, що там не було сталого режиму тиші. Війська відійшли на один кілометр від лінії бойового зіткнення. У Станиці розміщений єдиний у Луганській області чинний пункт пропуску між контрольованою та окупованою територіями. Громадяни долають шлях між ними через напівзруйнований міст. Розведення сил і відновлення мосту повинні стати першими кроками до нормалізації безпекової та гуманітарної ситуацій. Зеленський назвав цю подію «крихкою надією на початок завершення гарячої фази війни» і закликав громадян не піддаватися паніці й дати можливість воїнам і дипломатам виконати складну роботу.
Мир через капітуляцію
Обережний оптимізм гаранта виявився передчасним, бо вже за кілька днів на приазовському напрямку окупанти розстріляли з протитанкового ракетного комплексу санітарний автомобіль морської піхоти – двоє загиблих, один поранений. А близькі соратники глави держави підкинули ще хмизу в багаття, виступивши з контраверсійними тезами. Так, в інтерв’ю агенції «РБК-Україна» глава Офісу президента Андрій Богдан пов’язав установлення миру на Донбасі з наданням Донецькій і Луганській областям можливості розмовляти російською мовою та надати їй статус регіональної. Ніби раніше там хтось забороняв говорити нею.
Абсолютно хибна логіка очільника президентської канцелярії, яка мало чим відрізняється від меседжів кремлівської пропаганди про те, що «народ Донбасу» повстав проти «київської хунти» і бандерівців, які хотіли змусити всіх говорити українською. За таким ходом думок у війні винен Київ, а не Москва, яка напала на Україну і всіляко підживлює конфлікт. Ще раніше Богдан виступав з ідеєю провести референдум про мирні переговори з РФ, викликавши на свою адресу хвилю негативу. У Зеленського часто відхрещуються від скандальних заяв близького оточення гаранта, проте навіть у такий спосіб можна промацати суспільні настрої та продіагностувати готовність громадян до компромісу.
Однією з невирішених і найбільш чутливих проблем залишається звільнення заручників. Востаннє великий обмін відбувався ще наприкінці 2017 року. Відтоді процес зупинився. Більше того, восени 2018-го в нейтральних водах Чорного моря росіяни взяли в полон 24 українських моряків. За рішенням Міжнародного трибуналу ООН із морського права, наприкінці червня РФ мала б їх звільнити і повернути судна Україні, проте це не у правилах Москви.
Заручники для неї – інструмент політичного тиску на Україну й розмінна монета в перемовинах із Заходом. І це наочно продемонструвала історія з поверненням російської делегації в ПАРЄ. Звільнення моряків було однією з умов поновлення повноважень РФ, однак Москва не пішла на це. Навпаки, вона з особливим цинізмом запропонувала Києву судити хлопців в Україні за російським законодавством. Тільки в такому разі вона їх віддасть. Погодитися на такий варіант означало б потрапити у кремлівську пастку – визнати вину моряків, верховенство російського права в Україні й опосередковано – окупацію Криму. Себто знехтувати всю юридичну базу, на якій ґрунтується правова позиція Києва в міжнародних інстанціях і будується лінія захисту на судилищах у Москві.
Звернення Зеленського до Путіна із проханням «повернути дітей батькам» у Кремлі проігнорували. Зате кумові російського президента Віктору Медведчуку полонених видають без жодних судових рішень. Просто так, як жест доброї волі, саме напередодні виборів, щоб утомлені війною українці чітко побачили, яка політична сила може закінчити війну і повернути мир за один день. Тільки це буде мир на умовах Москви й у статусі Малоросії, буферної, сірої зони між РФ і Заходом, якого цілком улаштує такий сценарій урегулювання «української кризи». Аби не стріляли. Можна як завгодно критикувати продажний Захід і говорити про «страсбурзьку змову» як римейк Мюнхена-1938, але чому Америка і Європа мають більше перейматися Україною, ніж самі українці?