Всього 20 років від того дня, коли у Радянському Союзі – тоталітарній комуністичній імперії, постраху всього цивілізованого світу, на першотравневій демонстрації у Львові ми спромоглися відкрито заявити про свою українську ідентичність.
Сьогодні ми не задоволені станом справ у нашій незалежній Україні. Але 20 років тому більшість українців ще навіть не сподівалися отримати незабаром таку незалежну державу - боротьба розгорталася лише за українську мову, культуру, базові демократичні цінності.
Тому варто оглянутися назад і усвідомити, який неймовірний поступ вдалося здійснити за такий короткий історичний період. Я вже розповідав цю історію, однак у ювілейну дату сподіваюся отримати коментарі, поправки та доповнення від учасників тієї події.
Першотравень 1989-го
На той час я працював у Спілці письменників барменом відомого клубу «Лис Микита». Намовив мене на цю роль Роман Лубківський, бо треба було наново налагодити роботу у вже давно зачиненому клубі, де віднедавна почала збиратися на свої засідання Крайова Рада Руху - щоб завжди під приводом «кави» можна було посидіти потрібним людям у потрібних справах. Розпочав і налагодив роботу клубу я доволі швидко - наприкінці 1988 року, позаяк мав потрібний досвід. Отже, весь буремний 1989 рік і першу половину 1990-го клуб-кафе «Лис Микита» працював на всю потужність.
Я забезпечував ту частину роботи клубу, яка мене стосувалася, і не пхався у керівні політичні сфери. Тому не пам'ятаю, як виникла ідея і хто оповістив патріотично налаштованих львів'ян про можливу участь у першотравневій демонстрації. Просто довідався про заплановану акцію, що збір буде вранці коло «Ельжбєти» (тепер церква Св. Ольги і Єлизавети) і що варто мати власного виготовлення прапори чи відповідні плакати.
Дорогою до прикостельної площі трапилася для мене доволі знакова зустріч. Поблизу Політехніки розминувся мені пан Володимир Гончарук - другий секретар Львівського обкому компартії. Ми візуально зналися ще з університету - він очолював університетський комітет комсомолу, коли я навчався на мехматі. На час весни 1989 року між нами вже була соціально-елітарна прірва: він був на вершині регіональної влади, а я - робітником. Але він завжди відповідав на мої привітання при зустрічах, що радше було винятком для осіб його кола. Цього ранку він повертався з площі, де безуспішно намагався відмовити національно-орієнтованих львів'ян від участі у демонстрації. А я у вишитій сорочці спішив до них долучитися, і він це зрозумів. Ми мило привіталися і розійшлися кожен у свій бік. Ми вітаємося досі, хоча той день і ознаменував для нього припинення кар'єрного росту та поступовий перехід всього його оточення від статусу господарів життя до невідомого і неуявлюваного на той час статусу політичних опозиціонерів. Хоча, правду кажучи, більшу частину економіки та майна України колишні комуністи-комсомольці змогли назавжди залишити під своїм контролем, а згодом - у приватній власності.
На площі поряд із костелом Св. Єлизавети (ще зачиненим на той час, бо «за совєтів» він функціонував як склад будматеріалів) вже зібралося кілька сотень людей. Ще трохи всі почекали і рушили вулицею Городоцькою вниз. Вся колона налічувала, може, з тисячу осіб. Але багато людей у нерішучості залишалися стояти по обидва боки вулиці. Ми йшли вдвох із Ігорем Підстригачем, моїм давнім студентським товаришем. І от із тротуару нас окликають дві пані - моя кума Ярослава Мельник і давня знайома Ірина Лужецька. Обидві щирі патріотки, із репресованих родин. Нарешті під впливом наших закликів наважуються і заходять до нас у колону. Потім казали, що цей малий крок із тротуару у колону був для них як крок в інший, тривожний і небезпечний світ. Ці кроки робило багато людей. Дійшовши до теперішньої церкви Св. Анни, наша колона вже налічувала 2-3 тис. осіб, очевидно, враховуючи велику кількість «внєдрьонних» сексотів та провокаторів.
Там на перехресті вулиць Городоцької та Шевченка відбувся спонтанний мітинг. Лідери вигукували через мегафон правильні гасла, а одна тітонька у синій спідниці і жовтому светрі вилізла на вантажівку з українським прапором у руках, і весь майдан з ентузіазмом вітав її як нову альтернативу відомому революційному образу «Ленін на броньовику».
Варто сказати кілька слів про формат тодішніх радянських демонстрацій у Львові, бо молодше покоління цього вже не уявляє. Робітники підприємств, службовці та інтелігенція, школярі та студенти збиралися у заздалегідь визначених місцях у радіусі приблизно одного-двох кілометрів від Оперного театру. Там штатні компартійні організатори формували колони, які помаленьку просувалися у бік театру, кожна своїм визначеним маршрутом. Майже всі інші вулиці були перекриті вантажівками і міліцейсько-робітничими заслонами. Колони одна за одною заходили на проспект Леніна (тепер - Свободи) з боку ЦУМу (тепер «Магнус») і щільним потоком проходили під трибуною, влаштованою на тротуарі перед тодішнім рестораном «Першотравневим». На трибунах стояли всі місцеві компартійні вожді та обласкані ними «лояльно-благонадійні» представники інтелігенції, а з гучномовців лунали дебільні радянські гасла і вигуки «УРА!». Ця хвилина маршу під трибуною коштувала кількагодинного попереднього тупцювання на вулицях, часто на холоді та під дощем. Тому відразу після проходження трибуни люди вибирали з-поміж себе жертву, яка мала віднести і віддати всі плакати та прапори - це строго контролювалося, за викинутий кусок червоної шмати із написаним лозунгом можна було дорого поплатитися. Ті, хто збувся ідеологічного вантажу заповнювали найближчі «чарочні» та «бутербродні» - примітивні засмальцьовані кнайпи, де добре випивали не так за свято, як за зустріч і щоб зігрітися.
Отже, наша колона влилася у колону якогось заводу, якій саме надійшла черга прямувати до Оперного театру. А що мегафонів тоді ми мали мало, і організація була непрофесійною, то частина наших людей нікуди не пішли і залишилися на площі коло церкви Св. Анни. Цей організаційний «прокол», зрештою, і врятував усю справу.
Основна колона прямувала до трибун, і наші люди йшли у ній компактною групою, несучи національні прапори. Фатальним виявився поворот із Городоцької попри Оперний театр. Там стояли основні сили ОМОНу (тепер - ЗМОПу), які вчинили масове побиття наших людей, позабирали і понищили всі їхні прапори і плакати. Якщо хтось і прорвався до трибуни, то не мав ніякого засобу для демонстрації свого протесту. Влада вирішила, що зняла проблему альтернативної демонстрації і щасливо розслабилася.
Але передчасно. До нашої групи навколишніми вулицями прибігло кілька побитих хлопців і повідомили про те, що трапилося. Хтось прийняв рішення заховати всю національну символіку і змішатися з якоюсь ідеологічно правильною колоною. Ми ще якийсь час покружляли вулицями у цій новій колоні і невдовзі вже підходили до місця побоїща наших нефортунних попередників. Фатальний закрут ми майже пробігли, бо організатори квапили людей, щоб перед трибуною не було проміжку у щільній масі щасливих демонстрантів. Ніхто не зауважив нашої «інородності», і ми щасливо домарширували до трибуни.
Як тільки перші наші люди опинилися під трибуною в об'єктивах телекамер то всі як по-команді витягнули, хто що мав - саморобні прапори і прапорчики, просто смужки жовтої і синьої матерії, саморобні плакатики. Нас було небагато, але змішані з «правильними» демонстрантами ми виглядали доволі численно. Ще й зупинилися на якусь хвилину під самісінькою трибуною і голосно проскандували універсальне на той час протестне гасло «Ганьба!».
Ніколи не забуду виразу обличчя партійних босів коли вони побачили наші прапори. Розгубленість, жаль і переляк. Напевно, відразу ж уявили собі, який наганяй отримають із Києва і Москви, які фатальні наслідки будуть для їхньої партійної кар'єри.
Розгубленими були також і «сексоти», котрі йшли разом із нами. Очевидно, вони не встигли чи не змогли повідомити міліцію про наше існування і пересування - мобільних телефонів тоді ще не було. Оснащені радіозв'язком «сексоти», напевно, пішли із першою нашою групою і долучилися до її побиття. Отже, нашим «сексотам» нічого не залишалося, як пасивно йти за нами, нехотячи збільшуючи нашу чисельність. Пам'ятаю обличчя знайомого «мента», якого зауважив у колоні аж після проходження трибуни, - на його обличчі побачив дивний вираз розгубленості та безсилля.
Ці короткі хвилини проходження з національними прапорами під носом у влади виявилися дуже важливими. Люди зрозуміли, що вже можна. Що влада не завжди всесильна. Що навіть за такий зухвалий вчинок вже нікого не буде покарано - нас надто багато, щоб карати.
Львів показав приклад усій Україні. І менш, аніж за рік в Україні відбулися перші демократичні вибори.
Пам'ять має властивість із часом стиратися і грішити неточностями. Вся відома історія людства - це зафіксована пам'ять у спогадах і документах. Так із маси суб'єктивних елементів вимальовуються цілісні картини епох. Тому закликаю учасників тих подій присвятити трохи часу і зафіксувати свої спогади та враження. Записати їх для себе самих, а також для уроку нащадкам, щоб не повторювали наших помилок. А, можливо, ці спогади колись згодяться і дослідникам.