Всю провину за те, що у нас, в колишній Галичині, на перші ролі вибилися люди примітивні і неосвічені я покладаю на нашу галицьку інтелігенцію. Це вона швиденько, за найменшим подувом політичного вітру, змінювала свою орієнтацію, прославляючи або повний несмак, або підносячи до небес цілковиту бездарність. Це наші науковці спокійно спостерігали за лекціями з «історії» президента Ющенка, потакаючи йому у всьому від Трипілля до Бандери. Це ми мовчазно погоджувалися на те, що все українське стало набувати карикатурного звучання. Специфічна хитрість української галицької інтелігенції є загальновідомою. Промовчати, щоб при нагоді скористатися, підтакнути начальнику, щоб взяв заступником – це поведінкові стратегії, напевно не тільки галичан, але в Галичині це відчувається особливо гостро. Наша інтелігенція та фахівці «промовчали» майже двадцять років, а за цей час виросло ціле покоління невігласів, партачів, псевдоінтелектуалів та ще легіон усілякої крикливої потолочі.
Коли мені кололи очі рустикальністю української міської культури, я завжди відповідав словами, що ви, інтелігенція, не запропонували моделі міської поведінки і людина, потрапивши до міста, так і не побачила зразків для наслідування. Коли радянські патріоти, а насправді шовіністи, просторікували про принесену сюди високу культуру, я завжди просив порівнювати радянські зміни в Галичині з повоєнними змінами у Чехословаччині, Польщі та Угорщині, а не покликатися на довоєнний стан. Але сьогодні, прочитавши блог Мар’яни Варців, мушу визнати, що я помилявся… Читачі можуть мені заперечити, що це приватна думка одинокої особи без доброї освіти із провінційного Івано-Франківська. Може воно й так, але слова пані Варців прозвучали для мене колективним голосом галичан-українців, вихованих в радянській школі на класовій ненависті до «панів», а також тих, що повірили у нісенітниці про восьмитисячолітню українську культуру, які радо вірять у всесвітню змову проти благородної і найдавнішої української нації.
Пані Варців взяла слово, щоб сказати, що треба збурити всі залишки «окупаційної» цивілізації, бо вона запаскуджена і справжнім українцям просто смердить. А справжні, чисті українці звикли жити в гармонії з природою в хатах типу «стодола». Всі ці архітектурні «стилі» придумали окупанти і ті їхні палаци муляють око справжнім українцям, нагадуючи їм про зґвалтованих панами бабусь. Висновок один – щоб не згіршувати моральний стан українців треба всю ту колоніальну спадщину – австрійську і польську – знищити до щенту. А на тому місці побудувати українські квадратні хати типу «стодола», або супермаркети, бо це українцям миліше…
Гасло «Мир хатам, війна палацам» є квінтесенцією боротьби світового люмпену за побудову свого люмпенізованого суспільства – байдуже де, в революційній Франції, збунтованій Росії, або здеградованій Україні.
На завершення пропоную читачам ознайомитися з програмою майбутнього справжньої українки Мар’яни Варців з Івано-Франківська, української письменниці-поетеси, яка працює медсестрою: «Той просмерджений карболкою і фекаліями палац (а насправді сифілітичну руїну) треба знести до фундаменту як гноячку на тілі міста.
Немає в ньому ніякої архітектурної цінності. І про цінності теж треба вже казати правду і казати вголос. Ідеальним типом будівлі, як вже відомо науковцям, є проста прямокутна українська сільська хата типу стодола, яка виникла ще за часів Трипілля. Вісім тисяч років її архітектура залишається незмінною. Чому? Тому що вона є вершиною всієї архітектури, усього світового дизайну. Все геніальне - просте. А те, що принесли сюди зайди, усі ті витребеньки і «стилі», це все нам чуже, це мистецтво окупантів. Звільняти Україну від тисячолітньої окупації треба не принизливою пошаною до гнобителів-магнатів, а руйнуванням окупаційного спадку – отих австрійсько-польських кам’яниць у центрі Івано-Франківська і в інших містах, які викривляють психіку перехожих-українців, нагадують їм, що вони й досі дрібні, бідні і зрабщені.
Не маємо власної архітектурної школи, яка б вела українську архітектуру від української правдивої хати. Від рідного, свого, не спотвореного чужинською думкою. Шевченко, Франко, Бандера не в палацах народилися. А в палацах народжувалися ті, які стріляли в українців і вішали їх. Тому я зрадію, коли зноситимуть те прокляте нашими прадідами румовище, над яким так квокчуть перешиванні хлопи і грантоїди. Нехай там буде хоч і торговий центр, від нього хоч якась користь українській громаді».