Цей тиждень можна впевнено охрестити тижнем «військового» ПДФО – податку з доходів фізичних осіб, які є військовослужбовцями Збройних Сил України. Про нього не сказав хіба що лінивий, або той, хто його ніколи не платив і не знає, що це таке.
Начальник Львівської ОВА Максим Козицький задав правильний тон цій дискусії і своїм блогом на Економічній правді перевів його у професійне русло. Тому і я не залишусь осторонь цього мейнстріму та викладу кілька своїх тез. Можливо, навіть часом дуже категоричних.
Розпочну з того, що загальна проблема з ПДФО не зʼявилась сьогодні чи вчора. Зараз вона просто різко оголилася. А утворилася вона вже дуже давно і полягає, насправді, в тому, що завжди всі боролися за ПДФО, але ніхто не боровся за його детінізацію. А я про це наголошував у своїх попередніх блогах. Ось тут і тут.
Який у нас зараз реальний стан справ із ПДФО? Віртуально чи формально – ПДФО є дуже багато, обʼєктивно – його стільки, скільки є, і майже ніхто в державі не працює над тим, щоб збільшити його кількість. Всі боряться лише за те, що ми зараз маємо.
Боротьба за ПДФО почалася вже давно і ніколи не зупинялась. Просто ця боротьба рідко знаходилась у публічній площині. Якщо хтось призабув, то нагадаю кейс, який ми мали на Львівщині із перереєстрацією обласних установ зі Львова у громади області. Або можемо пригадати шалену конкуренцію між головами громад за те, щоб бізнес реєструвався саме у них, а не в сусідніх громадах. Або ще можемо подивитись на те, скільки бізнесу зареєстровано у Львові, а Львів потім реверсними дотаціями повертає це ПДФО в Державний бюджет. Це теж були публічні батли за ПДФО. Просто в менших масштабах, ніж ми маємо зараз.
Відповідно у питанні збору ПДФО завжди вигравали ті голови громад, які були кмітливішими і вміли домовлятись з бізнесом.
А що ж таке ПДФО? Відповідей є дуже багато і не лише в законодавстві. На мою субʼєктивну точку зору, ПДФО – це податок на благоустрій. Тобто це податок на соціально-адміністративну інфраструктуру, якою користуються люди, де вони безпосередньо перебувають - живуть чи працюють. Я завжди був прихильником того, що ПДФО має розщеплятись - частина залишатись там, де людина працює, але інша частина має таки потрапляти в ту громаду, де ця людина проживає. Але я не законотворець, тому можу свої думки висловлювати у блогах.
Тепер поглянемо на цю проблему з іншого боку. Зараз в Україні розпочалось публічне і політичне цькування голів громад за те, що вони якось не так витрачають кошти, які їм надходять у вигляді ПДФО. Бумерангом прилітає за це і обласним військовим адміністраціям, начальники яких розділяють політичну відповідальність із головами громад. Але нюанс полягає в тому, що Україна - це правова держава і всі повинні діяти виключно в рамках Конституції і законодавства України.
А що нам кажуть закони? А закони, насправді, дозволяють головам громад витрачати кошти так, як вони витрачаються. Якщо б закони цього не дозволяли, то, повірте мені, правоохоронні чи контролюючі органи вже б давно це зупинили. Тому звинувачувати потрібно не голів громад, які реально нічого не порушують, витрачаючи кошти в той чи інший спосіб. Давайте спробуємо трохи змінити питання, а чи достатньо зробив законодавець за півтора роки повномасштабного вторгення і 9 років війни з росією у питанні врегулювання цих питань? Чи є у нас закони, які регламентують видатки місцевих громад? Наскільки я знаю, то ні. Так, ви можете згадати про постанову Уряду, яка регламентує почерговість бюджетних видатків, але вона лише визначає пріоритетність цих видатків, а не обмежує їх. Тобто у нас в законодавстві станом на сьогодні немає заборони на фінансування тих чи інших видатків, а є лише пріоритизація. Відповідно у нас склалась така ситуація, що голови громад, діючи у межах і на підставі законів України, порушують закони моралі.
Так, зараз всі мають працювати на Перемогу і допомагати Силам оборони. Але це має регулюватись законом, а не мораллю чи моралізаторством. У керівників громад мають бути чіткі права і обмеження, а не крики в соцмережах про те, що хтось вчинив неморально. Бо ми всі реально не знаємо, де є та межа моралі. Більше того, а що робити з тими громадами, які так роблять «морально»: спочатку допомагають ЗСУ, а потім витрачають кошти на благоустрій громади? Чи морально «карати» таких голів громад.
Більше того, а хто у нас в державі визначає мірило моралі або є тим мірилом моралі?
Оперуватиму тими цифрами, якими реально володію. Ми маємо обласний бюджет, у якому цьогоріч закладено 3 мільярди на реалізацію обласних програм. Понад 1 мільярд з них – це видатки на медицину та охорону здоровʼя мешканців Львівщини. 330 мільйонів - це програма, яка скерована на інфраструктурні проекти, в т.ч. і на облаштування місць тимчасового проживання для вимушено переміщених осіб. Понад 300 мільйонів – це програма «Безпечна Львівщина», яка передбачає підтримку збройних формувань та правоохоронних органів Львівщини. Понад 70 мільйонів – це програма підтримки Захисників і Захисниць України. Більше 60 мільйонів – це програма підтримки окремих категорій громадян. Тобто на медицину, соціалку і оборону ми витрачаємо майже 60% обласного бюджету, який мав би йти на розвиток у мирні часи. І тут я б повернувся до мірила моралі: цих 60% достатньо для того, щоб всі сказали, що ми все правильно робимо? Чи нам ще треба трохи підтягнути цю цифру?
Нам всім потрібно трохи пригальмувати, видихнути і задуматись над тим, до чого може призвести ось це перетягування каната у вигляді ПДФО. Україні зараз потрібні чіткі правила гри: як по зарахуванню ПДФО у різні бюджети, так і по забороні чи незабороні бюджетних видатків. Але тут також важливо законодавцю не забувати, що якщо ми забороняємо якісь видатки із місцевих бюджетів, то не можна забувати про функціональні типи територій. В гонитві за обмеженням видатків на благоустрій ми можемо забути, що на Львівщині, для прикладу, є військовий госпіталь, де лікуються наші поранені Захисники, і за ним теж потрібно доглядати і його потрібно робити безбар’єрним. А це видатки на благоустрій, а не оборону.
Так, проблем є багато і їх потрібно вирішувати вже і зараз. Але їх потрібно вирішувати виключно на законодавчому рівні, а не в соціальних мережах. Якщо законодавець не готовий взяти на себе таку відповідальність, то ми на місцях готові. Але тоді законодавець повинен законодавчо покласти цю відповідальність на обласні військові адміністрації. Ми готові взяти на себе таку наглядову функцію і контролювати всі видатки громад на Львівщині. Думаю, в інших ОВА теж будуть готові нести не лише політичну відповідальність, але й юридичну. Потрібна законодавча база.
Без законодавчої бази, говорити про забирання ПДФО від громад після того, як в Україні відбулась одна з наймасштабніших і найуспішніших реформ децентралізації і публічного урядування, після яких дуже багато повноважень були передані на місця, як мінімум несправедливо. Більше того, ми врешті реально відчули незавершеність цих реформ, адже на рівні областей вони застрягли - обласні ради не розширили своїх повноважень, префектури, які б мали наглядати за дотриманням законодавства громадами, так і не замінили обласні державні адміністрації, а райради, які залишились без повноважень, і далі функціонують, а з держбюджету на них виділяються теж мільярдні субвенції. Де тут мірило моралі? Чому тут ніхто не хоче навести лад і зекономити мільярди, які потім можна використати на оборону і Перемогу?