Не так багато у нас режисерів, щоб не берегти їх. Однак же – наприкінці цьогорічної сніжної зими львівські театрали попрощалися ще з одним відомим і цікавим: Мироном Лукавецьким. Не вберегли…
Мирон Лукавецький з’явився у Львові в переддень нашої незалежності – щоб відразу ж включитися у процес оновлення українського театру на давніх, освячених віками традиціях. Однією з найбільш значущих його робіт стала класична “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” на сцені заньківчан. Потім надовго, на двадцять років, засів у Першому українському театрі для дітей та юнацтва, фактично домігшися повернення йому саме такої назви. Тут і поставив кільканадцять вистав, які незмінно захоплено сприймали вимогливі наймолодші глядачі.
Мені випало з ним співпрацювати, адже він був постановником чи не всіх моїх вистав, які йшли у ті роки на сцені очолюваного ним театру. Зокрема – інсценізацій “Том Сойєр” за Марком Твеном, “Дві Іванки” за Василем Королем-Старим, та й привезеної ним іскрометної дитячої оперетки “Білосніжка та семеро гномів”.
Взагалі я небагато знав про дольвівське життя Мирона Лукавецького. Здобув фахову освіту у Харкові. Чому саме там, адже він – наш краянин, родом із Коломиї. Щобільше – із родини саме галицьких інтелігентів: його батько Ярослав був знаним художником, художником із грона Г. Смольського і С. Гебес-Баранецької, О. Сорохтея, інших митців школи Новаківського. Закінчив Краківську академію, брав участь у низці виставок, залишив після себе багато цікавих творів. Їх демонстрували кілька років тому на організованій саме люблячим сином Мироном ретроспективній виставці 1998 року. Бо батька вже не було, помер за п’ять років до того. Ярослав Лукавецький встиг відсидіти у зоні вічної мерзлоти довгі роки і повернутися саме тоді, коли син Мирон закінчував шкільне навчання. Не раз переказував сказане батьком афористичне: «Ми всі у зоні, просто я досі був у меншій, тепер вийшов у ширшу...»
Мирон Лукавецький другий праворуч серед земляків на Коломийщині
Може, саме для того, щоб відчути ту «ширину», Мирон і рушив здобувати вищу освіту до Харкова. Та й працювати також – ще далі, до Росії, до Сибіру. Здобув авторитет цікавого творчо мислячого режисера – це після праці у П’ятигорську, Кисловодську, Ростові, Ставрополі, Іркутську. Здається, саме в Іркутську працювалося йому найпродуктивніше. Зрештою, звідти привіз заготовки деяких вистав, які відтворив уже у Львові. Здобув там звання заслуженого – в Україні підтвердження таких заслуг отримав пізніше.
Поділюся деякими особистими враженнями від роботи над спільними проектами. Безсумнівною удачею стала постановка за казкою Василя Короліва-Старого “Дві Іванки” – Лукавецькому тут поталанило з Оленою Криловою, виконавицею головної ролі, ролі двох Іванок – із панським акцентом в однієї і простакуватої карпатської вимови в іншої. Та ще якесь щемливе виконання центральної ролі Господаря Гір – Богданом Вавриком. Рівно як і колористичні експерименти молодої художниці Тетяни Імшенецької.
“Білосніжку і сім гномів” Мирон Лукавецький привіз із Іркутська. Щоправда, там вона була балетом, а тут вирішили перетворити її у дитячу оперетку. Писати лібрето Мирон Ярославович запропонував мені – на основі балетного сценарію. Та ще, звісно, була першооснова – казка братів Грімм. Та й нова музика досвідченого Богдана-Юрія Янівського, напрочуд вдала.
Третя наша велика робота – над інсценізацією повісті Марка Твена “Том Сойєр”. Тут уже працювали обіч від самого задуму, від вибору героїв, монтування сценічної лінії, сольних партій – бо це також була музична вистава. Власне – мюзикл. Вона найдовше протрималася у репертуарі, і то з незмінним успіхом. Десь буквально кілька місяців тому при нашій зустрічі Мирон Ярославович повідомив, що хотів би поновити цю виставу, вважав її однією з найкращих у своєму надбанні.
Це буквально кілька штрихів із особистих вражень, а тепер із того, що знаю – від колег, він знайомих театралів. Мирона Лукавецького вважали найкращим режисером-організатором. Що це таке? В останні роки утвердили ще таку форму масових дійств. Так, саме М. Лукавецькому доручили відтворення акту проголошення Української Держави – до 60-ї річниці. Захід направду вражав. Як і гала-концерти фестивалю “Сурми звитяги” – з часу, коли їх стали проводити у приміщенні Оперного театру, що надавало їм додаткової величі і граційності. Багато колег просто дивувалися, як йому це вдається, адже навіть на театральній сцені він гармонійно і злагоджено розміщував до чотирьох сотень виконавців.
Доля нас звела ще з одним великим проектом: Музична академія вирішила своїми силами поставити оперету Жана Офенбаха “Ключ на бруківці”. Режисером мав бути професор Мирон Лукавецький, він і запросив мене попрацювати над українським текстом лібрето. Робота ускладнювалася тим, що в наявності не виявилося французького тексту, переклад треба було робити з російської. Я спершу навіть не уявляв, яка то мука: в музиці Офенбаха багато примхливих викрутасів, до яких не так просто було знайти українського відповідника. Окремі арії чи діалоги доводилося перекроювати по кілька разів. Зрештою, оперету із цим моїм горьованим перекладом поставили – але вже у Київському театрі оперети, де успішно показують ось уже третій сезон.