Мирон Сич – єдиний етнічний українець у Сеймі Республіки Польща – має непросту для польського політика біографію. Достатньо лише сказати, що свого часу його батько був бійцем УПА.
Для Мирона Сича, польського депутата, Україна і українці є рідними. Він говорить «ми», розповідаючи про поляків, і водночас каже «ми», коли мова заходить про українців. До вашої уваги – ексклюзивне інтерв’ю Мирона Сича для ZAXID.NET .
- Наскільки можна зрозуміти зі стенограм Ваших виступів у польському Сеймі, там Ви займаєтесь передусім захистом прав національних меншин…
- Так, я є заступником голови комісії національних меншин, а також заступником голови польсько-української парламентської групи.
- Тож скажіть: в якому стані сьогодні перебуває українська меншина в Польщі? Останній перепис населення показав, що у Польщі проживає близько 27 тисяч українців, але його проводили ще 2002 року. Минуло 9 років, це – дуже тривалий період.
- Це гарне запитання, тому що якраз 1 квітня починається наступний перепис в Польщі. Він буде трохи відрізнятися від перепису 2002 року. Той перепис справді не показав реального стану справ, але варто згадати, що в ньому майже 1 млн громадян Польщі не вказало своєї національності, тому що цей пункт – здається, 33-й чи 34-й – не був обов’язковим, і багато хто з тих, хто проводив перепис, просто не питали людей, або автоматично записували «польська» - хіба що хтось казав, що такого собі не бажає.
Але я скажу так: в 1947 році переселено на північні і західні території Польщі 140-150 тис. українців, частина з них, очевидно, залишилася, і тому ця цифра має бути набагато більшою. Цей перепис її не виявив. Справа у тому, що старші люди запитували: «Якщо це не обов’язково, то чому я маю це показувати?». Вони просто ще побоюються, для чого це буде потрібно. Зате, що цікаво, з охотою вказували, ким вони є, молоді люди, студенти, а також люди середнього віку – до 40 років.
Зараз для нас це важлива тема, тому ми мобілізувалися, щоби цей результат не був гіршим – це для нас основне. Значною мірою новий перепис будуть проводити через Інтернет, тому тут важливо, як українська громада, як українські громадські організації підійдуть до цієї теми і як вони будуть над тим працювати, скільки змобілізується українських шкіл… А українські школи в Польщі є: тут, поруч, в Перемишлі, в Білому Борі, в Лєгниці, в Бартошицях, в Горові Ілавецькому – там я свого часу був директором – є вищі навчальні заклади, в яких є багато студентів, академічні студентські осередки у Варшаві, в Ольштині, в Ґданську, в Щецині, в Любліні, в Кракові. Я так розумію, що студенти вже зараз працюють над тим, щоби новий перепис був кращим.
Тут варто згадати, що останніми роками до Польщі прибуло багато українців, які прийняли польське громадянство, але з моєї інформації випливає й те, що майже півмільйона українців перебувають в Польщі «неформально». Зараз ми пробуємо щодо цього створити закон про аболіцію ( закон передбачає амністію для нелегальних мігрантів, - ZAXID.NET). Проблема в тому, що багато тих громадян України не дуже співпрацюють з українською діаспорою, а асимілюються, полонізуються. А їх є багато.
- Щодо українців, які перебувають у Польщі, як Ви кажете, «неформально» - досить багато є інформації у ЗМІ про те, що вони перебувають у Польщі не лише у нелегальному, але й просто безправному становищі, і через це в них часто виникають проблеми. Чи Ви працюєте і в цьому напрямі?
- Це також важлива тема. Я знаю людей, які вже по 10-15 років живуть в Польщі нелегально. Як я вже казав, йдеться про велику кількість людей, навіть якби їх було 400, 300 чи 200 тисяч. Уявіть собі двохсоттисячне місто, мешканці якого живуть, хворіють без жодного забезпечення, без страхування! Через це часто стаються трагічні ситуації.
Як українська громада, ми стараємося допомагати тим людям, але потрібні великі кошти. Тому закон про аболіцію ми просто мусимо прийняти, але треба, щоб цей закон був реальним, бо вже було два закони, якими скористалась невелика кількість людей. Попередній закон вводив дуже серйозні обмеження. Скажімо, потрібно було подати офіційну адресу проживання – а як сказати, де ти проживаєш офіційно, якщо ти взагалі офіційно не проживаєш? Тож ми над цим працюємо, бо це – важлива проблема для всієї Польщі.
Буває, до речі, так, що і підприємці часто неохоче дивляться на прийняття такого закону, тому що їм вигідніше, коли люди працюють «на чорно» - таким людям потрібно менше платити. Але часто це поважні люди, які хочуть формально, нормально працювати, відвідувати своїх рідних тут, в Україні, бути вільними людьми. Тому ми не тільки хочемо, але й мусимо зайнятися цією проблемою.
- За даними польського МВС, Ви – єдиний представник української меншини, який є депутатом польського Сейму…
- Так. Раніше, у першому скликанні після 1989 року, від «Солідарності» Леха Валенси був Володимир Мокрий – зараз він є професором Краківського університету. Після цього впродовж двох скликань був також Мирослав Чех. Вони, зрештою, мої друзі. А зараз я є представником Об’єднання українців Польщі у списку політичної партії «Громадянська платформа». Для української національної меншості це – єдиний спосіб при тому розпорошенні, яке є: увійти до Сейму зі списку якоїсь партії. Наша партія, очевидно, не є неприхильною до української нації і української держави.
Ще раніше я впродовж трьох скликань, навіть більше, був головою обласної ради в Ольштині – тобто головою сеймику Вармінського воєводства – також як українець. Мені здається, що для української громади це важлива справа, бо офіційні представники об’єднують українців у Польщі.
До речі, 21 березня ми офіційно переказуємо «Народний дім» у Перемишлі (розмова відбулася 10 березня – ред.). Це дуже важливо для нас, тому що, фактично, всі українські депутати, починаючи від Володимира Мокрого і Мирослава Чеха, над тим працювали, а мені випало завершувати цю подію. Мені здається, це буде велика і важлива подія для українців у Польщі, а також, мабуть, для польсько-українських відносин загалом.
Очевидно, як українець, я маю в парламенті обов’язок і велику приємність дбати про українців, які живуть у Польщі – це стосується і освіти, й українських ЗМІ… Скажу, що ми маємо українське радіомовлення і в Ольштині, і в Ряшеві, і в Кошаліні. Є також телепрограма – «Теленовини», а також частково є регіональні програми на телебаченні. Причому йдеться про державні телекомпанії, і для нас важливо існувати в цих ЗМІ.
- До речі, в одному із своїх виступів у Сеймі Ви звертали увагу на те, що в польських ЗМІ подається тенденційний, негативний образ українців.
- Справді, буває так, що – як і в Україні, до речі – є сили, які хочуть підігрівати стереотипи про українця в Польщі, і це для польсько-українських відносин не є доброю справою. Я протестував кілька разів у цій справі. Загально скажу, що Польща хоче бути і є адвокатом України в Євросоюзі, і мені шкода, що цей процес трохи зупинився після Помаранчевої революції.
Отже, справді, є такі сили, але я не вважаю, що варто на це звертати увагу – ми маємо робити своє. Якщо це буде іти в державних ЗМІ, я протестував і буду протестувати. Проблема в тому, щоб ми зосередилися на нашій меті.
Чи справді Західна Європа аж так сильно зацікавлена, щоби Україна була в ЄС? Є питання, як зараз, після подій в Північній Африці, Європа до цього поставиться. Натомість ми свідомі того, що в інтересах Польщі, аби Україна була ближче до Євросоюзу – і, мені здається, це є і в інтересах України.
Польща і Україна могли б разом утворити дуже потужну, дуже важливу силу, яка могла би стати елементом стабілізації європейської політики взагалі, а також безпеки у цій частині Європи. Ми – в центрі, і повинні бути свідомі того, що ні сильний Захід, ні сильний Схід не зацікавлені в тому, щоб Польща і Україна були разом. Тому і з одного, і з іншого боку можуть бути великі провокації, щоб не допустити такого примирення і поєднання.
Варто згадати також важливий аспект Східної України, про яку польська держава і польські політики повинні сильніше задбати, бо часто буває так, що є західна частина України, яку Польща розуміє і любить, і є Південно-Східна Україна, яка не розуміє поляків і європейців. Це важливий момент і для західноукраїнських, і для польських політиків, щоби більше було партнерських відносин – може, по самоврядуванню, може, по містах-побратимах. Потрібно, щоб цього було більше, щоб показати Європу не лише з одного боку, а такою, якою вона є насправді – а це означає, що мешканці Східної України та Південної України повинні частіше приїжджати в Польщу, в Західну Європу…
- Щодо стереотипів про українців у європейських ЗМІ: існує думка, що негативний образ українців може поширюватися на замовлення росіян. Як, на Ваш погляд – є для такої думки підстави?
- Мені важко казати, тому що таких доказів я не маю. Але можна задати собі запитання: кому залежало б на тому, щоб Польща і Україна не дійшли до такого сильного поєднання, щоб завершити певний історичний процес? Так що можемо додуматись, кому залежать на тому, щоб ми не були разом.
Мені здається, що це – відповідь на ваше запитання. Уявімо собі, що Україна входить в ЄС, що Україна з Польщею у такому випадку становлять велику силу – це великі держави, це – не Данія, не Бельгія, не маленькі держави, це справді є велика сила. Як би тоді політично міг виглядати Схід Європи, та й Захід Європи? Ми маємо це усвідомлювати, маємо йти до цієї мети.
Це також означає, що Україна повинна виконати певні завдання, поставлені у Брюсселі. Нагадаю, що в квітні 1994 року Польща подала заяву про вхід в Євросоюз – 10 років минуло, поки відбувалося пристосування до європейських законів! Це довгий процес. Теж варто згадати, що Україна, як я бачу, йде польським шляхом, і важливо не повторювати тих помилок, які вже в Польщі були – усвідомлюючи, що на нашому шляху буде багато осіб і організацій, які докладатимуть зусиль, аби ця дорога не була швидкою.
Маємо, наприклад, Євро-2012. Це дуже важлива подія для України, для Польщі і для Європи. Але і в Польщі, і в Україні знайшлися сили, не зацікавлені у тому, щоби ця надважлива подія – не лише спортивна, але й політична – відбулася на високому рівні. Цей іспит треба обов’язково скласти якнайкраще.
- Ви наголошували на потребі розвивати польсько-українські стосунки. В часи Кучми і Ющенка, відповідно – Кваснєвського і Качинського – ці стосунки дуже залежали від особистих симпатій між главами двох держав. Такий підхід, в принципі, вже довів свою неефективність. Чи не варто після зміни влади в Польщі і в Україні шукати якихось нових підходів?
- Так. Я особисто був задіяним в Помаранчевій революції, бачив, якою великою була прихильність поляків до цієї події. Україна поставила перед собою дуже важливу ціль – Євросоюз, і мені шкода, що за тими словами не було вчинено належних дій. Маю на увазі реформи, які мають відбутися в Україні – нагадаю, що в Польщі Сейм також мусів прийняти певні рішення про реформи, і одразу 1991 року у нас вони почалися: децентралізація, створення самоврядувальної ґміни, потім – самоврядувальні райони та області. Це було болісним процесом, тому що державна влада мусила поділитися своїми повноваженнями, обов’язками і грішми. Тепер вже депутати польського Сейму мають зовсім інші завдання і обов’язки, ніж 15-20 років тому. Але це потрібно було зробити, щоб будувати громадянське суспільство. Це дуже важлива справа, і влада в Польщі справді розділилася на державну і місцеву.
Ще створився один сектор, без якого, мабуть, ті реформи були б неможливі: сектор неурядових організацій, який в Західній Європі і в світі довів, що деякі речі можна робити дешевше, швидше і краще. Там є ентузіасти, там є серце, і часто вони набагато дешевше виконують різні завдання. І при цьому всьому – ЗМІ, які моніторять, контролюють, промують і показують недоліки. Коли всі разом будуть працювати, ефект може бути набагато кращим. Я вже не один раз говорив про те, що кількість місць в парламенті – обмежена, в місцевому самоврядуванні – обмежена, натомість необмеженою є кількість місць в громадських організаціях.
В демократичних державах, зокрема в Польщі, влада навіть трошки побоюється громадських організацій, тому що це є такий капітал, який пізніше створює сильну конкуренцію. Більше скажу: практично кожен депутат польського парламенту є членом щонайменше 2-3 громадських організацій. Я сам є членом, здається, 5 організацій – можливо, і більше – де я активно працюю. Це дає великий досвід. Навіть на завдання, які місцеве самоврядування у нас могло би виконати, часто оголошується конкурс для неурядових організацій.
Це правильна дорога, і я вірю, що в Україні ми також мусимо піти тим шляхом. Тим більше, я бачу, що в Україні є дуже багато молодих людей, які хочуть щось змінити – а це ж не тільки проблема вибору до рад. Йдеться про те, що самі ці молоді люди можуть щось зробити, і громадські організації дають їм таку можливість. Молоді люди не обтяжені певними історичними чинниками, і їм легше йти вперед. Вони знають, ким вони є, знають, що є українцями, що є поляками, шанують рідну мову, але це не заважає їм іти вперед.
- Повернімося все-таки до вищої влади. Ось уже рік, як Президентом України є Віктор Янукович. Чи помітили Ви вже якісь зміни для польсько-українських відносин у цьому зв’язку? Скажімо, в своєму інтерв’ю, яке Ви давали в лютому 2010 року, Ви сказали, що організувати міжпарламентську зустріч між українськими депутатами і польськими послами фактично неможливо. Це було іще до обрання Януковича главою держави. Чи сьогодні ситуація покращилася?
- Покращилася. Як заступник голови польсько-української парламентської групи, а також польської делегації до міжпарламентської асамблеї Верховної Ради України і парламенту Польщі, мушу з прикрістю сказати, що довгий час ми добивалися, аби такі зустрічі могли бути, і важко було розмовляти на певні теми. Вибори нової влади в Україні також поставили Польщу, поляків і польську владу у таке становище, що ми не знали, як до цього поставитися. Але все-таки Польща абсолютно не відмовилася від стратегічного партнерства.
Причому варто згадати, що «Східне Партнерство», яке Польща запровадила разом зі Швецією, було подією, в якій Західна Європа, особливо Франція, не дуже була зацікавлена. Її більше цікавило, що діється в басейні Середземного моря.
Повертаючись безпосередньо до вашого запитання: відбувся перший візит Януковича до Польщі. Я говорив з нинішньою українською опозицією - і з «Нашою Україною», і з іншими депутатами, запитував, як ми в Польщі можемо ставитися... Це велика відповідальність, ми не можемо в Польщі працювати так, щоб відвернутися від чинної української влади – бо яка альтернатива? Україна, напевне, сама дасть собі раду з тими проблемами, які є, і ми нічого не можемо зробити. Натомість ми мусимо пам’ятати, що влада часто міняється, а Україна залишається Україною, і ми мусимо допомогти цілій державі, усьому населенню. Зі стратегічних міркувань ми не повинні від них відвертатися.
Отже, відбувся візит Президента. Після дворічної перерви в Києві відбулась чергова міжпарламентська Асамблея, в якій я брав участь. Думаю, що найближчим часом відбудеться зустріч парламентських груп. Однак вважаю, що найбільш динамічне зближення дала співпраця на рівні міст-побратимів, сіл, районів і областей. Тут є реальна співпраця. Важливо не те, щоб президенти і прем’єр-міністри обіймалися – вони завжди будуть обійматися. Важливо, щоб народи між собою обіймалися. Вони почали обійматися під час Помаранчевої революції, але нехай це продовжиться.
Наші самоврядні структури – ґміни, повіти – добре це роблять. Вони мають такий досвід, вони набули його, коли Польща була в такій ситуації, як Україна, вони отримали цей досвід від німецьких самоврядувань-партнерів. На історичний аспект теж варто звернути увагу: на те, якою є польсько-німецька історія, які великі в ній є кривди – а це партнерство привело до того, що зараз про ці кривди ніхто не говорить. Історія це, звичайно, записала, і це всі знають, але також зрозуміло, що треба йти вперед, бо сьогодні є зовсім інший світ.
Мені бракує того, щоб люди з людьми співпрацювали, не чекаючи на те, що буде робити влада. Саме тут самоврядування і громадські організації дають своєрідний шанс – «ви говорите, ви не можете, а ми показуємо, що можемо». У Польщі адміністративна реформа, децентралізація призвели до того, що так сильно це все пішло вгору, що ми могли їздити до німецьких партнерів і дивитись, приглядатись, як що працює. На це були гроші, і був ефект, ми подивились, що можна по-іншому. Зверніть увагу, як багато за 20 років у Польщі всього змінилося – це ж неймовірно!
Ясна річ, всі нарікають, кажуть, що дороги погані, що є проблеми з лікуванням, з освітою – а ви тут показуєте, що у нас такі чудові дороги, такі чудові закони, і так далі. В нас так взагалі не думають. Річ у тім, що ми маємо свій досвід, зробили багато помилок, і Україна не має тих помилок робити, тому що дорога – та сама.
- Давайте від великої політики перейдемо до більш особистісних речей. Так, відомо, що Ваш батько з 1938 року був членом ОУН, що він був бійцем загону «Месники» в УПА, а в 1947 році був засуджений польською владою до страти – лише згодом покарання було змінене на 15-річне ув’язнення. Це нетипове походження для депутата польського Сейму. Як таке Ваше походження взагалі сприймають у Польщі – серед колег та в суспільстві?
- Свого батька і своєї мами ніколи не можна встидатись. Я – гордий, що мав таких батьків (вони вже покійні).
Можливо, не до кінця було так, як пишуть. Від 1937 до 1939 року мій батько був у польському війську, в Кєльцях, а після того, як повернувся за Сян, там вже були радянські, москальські війська. Він жив в селі Ляшки в Ярославському повіті – до речі, разом зі знаним у Львові Володимиром Середою. Після усіх подій, які тоді були, він справді був членом Української повстанської армії. Після війни потрапив в концтабір Яворжно разом з іншими українцями, і після цього в Кракові його було засуджено до смертної кари, потім були амністії, і під кінець 50-х років він вийшов з тюрми. Він ще встиг віднайти своїх рідних – вже на північних землях колишньої Східної Прусії, в Бартошицькому повіті, неподалік від кордону з Калінінградською областю. Там я, між іншим, і народився – як і мій брат і сестра Дарка, яка зараз є директором української школи в Торонто. Там і жив.
Батько з мамою багато працювали над тим, щоб я знав рідну українську мову, щоби я знав історію такою, якою вона справді була, а не такою, як вчать нас у школі… До речі, це, можливо, смішно, але в Польщі, коли я йшов у початкову школу, я не знав польської мови. Я жив у такому селі, де просто ніхто не знав польської мови, і рідною мовою для мене завжди була українська. Зараз значна частина з нас, молодшого, середнього покоління, своїх дітей також спершу вчить рідної української мови.
Будучи на студіях – я закінчив математику в педінституті в Ольштині – ми з студентами-поляками часто говорили на трудні, важкі теми, до яких їх ставлення було зовсім іншим – таким, як подавали в комуністичних підручниках з історії. Ці молоді люди, поляки, відважилися говорити з нами на ті трудні теми, пізнавати цю проблему, довідуватись, що український народ взагалі існує, адже протягом довгого часу в Польщі бути українцем вважалось чимось найгіршим, такою образою… Поляки часто нас підштовхували: «Говоріть про себе, будьте такими, які є!». Так теж можна було працювати з інтелігенцією.
Варто згадати, що на території Вармії, Мазур, в колишній Східній Пруссії, майже немає корінного населення. Так, є автохтони – мазури, вармяки, але їх – невелика кількість. Там переселено багато поляків з кресів, з Литви, з Білорусі, Волині, Галичини, з Центральної Польщі – через акцію «Вісла». Комуністична влада мала чудову можливість маніпулювати тими людьми, напускати їх одне на одного – і прекрасно це робила, незважаючи на те, що той регіон потрібно було господарчо розвивати. В регіон не було інвестовано, але тих людей поділили.
Після 1989 року був такий перший момент, коли люди між собою примирились і почали спілкуватися, співпрацювати. Тоді вже було видно, що можна говорити. Демократія призвела до того, що кожен голос став важливим, незалежно від того, чи він є німецький, український чи польський. Адже часто буває так, що депутатом хтось не став, бо одного голосу забракло. Це означає, що треба шанувати кожну людину – і не тільки для голосування. Так ми почали творити зовсім інше суспільство і взаємно себе шанувати, та й по-справжньому пізнавати одне одного. Доти ми одне про одного знали тільки все погане, натомість про те, що було спільне і добре, не говорилось.
Я скажу так, що і до обласної ради, і до Сейму Речі Посполитої мене вибрали не тільки українці, хоча їх там є багато, але також значна частина поляків. Вони дивляться на те, що ми робимо, а не обов’язково на те, яких ми мали батьків і ким ми є. Хоча я щасливий, що мав саме таких батьків. Скажу вам більше: якби я не мав таких батьків, мені здається, я не був би в тому парламенті, не був би собою. Батько завжди говорив: «Як хочеш, щоб тебе шанували, шануй сам себе». Це було для нього головним і стало головним для мене.
Ми часто говоримо про складну історію. Але справа в тому, щоб історія була фактами. Найгірша річ – це те, як політики пробують між собою цю історію інтерпретувати по-своєму. Треба ті факти показати і з одного, і з другого боку. Нічого ж не діється без причини. Якщо говорити про Волинь і важкі події 1943 року, там теж були причини – говорімо ж про це, покажімо це суспільству і йдімо вперед. Так потрібно робити, так роблять цивілізовані народи. Але пам’ятаймо: «Шануймо себе, бо ми того варті!».
- Ви розповідали, що до семи років не говорили польською мовою, що вдома говорили тільки українською…
- Говіркою. В нашому селі жили переселенці з різних регіонів: і лемки, і бойки, і надсянці, і з інших місць, де говірка була різна. Тому просто бувало так, що в кожному селі з них усіх створювалася ще одна говірка. (Сміється)
- Отже, наскільки можна зрозуміти з Ваших розповідей, Ваш батько був переконаним патріотом України?
- Так.
- То, власне, цікаво, як Ви сьогодні почуваєте себе в ролі депутата польського Сейму, який складає присягу на вірність польському народові. Які у Вас відчуття у цьому контексті?
- Я є громадянином Польщі, я маю цю свідомість, я користаю зі своїх прав. Польща є демократичною державою, і мені здається, що моя присутність у польському Сеймі, як і моїх попередників-українців, сприяє тому, що польські політики Україну теж пізнають не такою, якою хотіли б деякі організації в Польщі її показувати, не такою, якою вони вчились її бачити з комуністичних підручників.
Окрім того, часто ми з іншими політиками їздимо сюди і бачимо, що ми можемо бути корисними тут. Коли у польсько-українських відносинах виникають добрі ідеї, ми допомагаємо їх швидше реалізувати. Ми робимо спільну справу. Тож мені здається, що у польському парламенті я сприяю тому, щоб допомогти Україні іти шляхом на Захід, який визначило українське суспільство.
Також не можна дозволяти, щоб українців, українську державу і українську діаспору ображали у польському Сеймі. Якщо є такі ситуації – а вони бувають – я просто займаю в цій справі своє однозначне становище.
- Свого часу Ви критикували Ющенка за те, що він в останній тиждень своїх повноважень похапцем присвоїв звання Героя України Степанові Бандері. Ви казали, що якщо він справді хотів це зробити, він мав це зробити раніше і приготувати до цього українську і польську громадські думки…
- Це зовсім не критика. Це моє зауваження, що Президент України Віктор Ющенко – якого я, до речі, дуже шаную – повинен був, на мою думку, ці проблеми вирішити набагато раніше. Можливо, це треба було зробити на початку каденції. Після Помаранчевої революції був слушний момент, щоб з поляками говорити на такі трудні теми. Варто було показати, що ці відносини складні не лише з польського боку, що була не тільки Волинь, 1938-й рік, палення церков, але що теж була акція «Вісла», в якій страждали власне українці.
Ці два аспекти варто показувати одночасно. Ми ж часто говоримо або про Волинь, або про акцію «Вісла». Мені здавалось, що Віктор Ющенко у тому моменті «Помаранчевої революції» мав можливість проблему Української повстанської армії, проблему Волині і проблему акції «Вісла» підняти. Не може бути такого, щоб інші держави хотіли Україні писати історію! Не може бути, щоби Україна обирала польських героїв в Польщі, і так само не може бути, щоб поляки обирали героїв в Україні.
Цього мені й забракло на початку президентства Ющенка. На мою думку, якби це сталося на початку, ми могли б просунутися набагато далі. У цьому й полягало моє зауваження. А це сталось аж насамкінець… Зверніть увагу, як цілий світ відреагував, коли на закінчення президентства робляться такі рішення. До того ж, хіба герої України заслуговують на те, щоб отак назвати їх героями, а після виборів їх не було кому охороняти і захищати? Було ж ясно, що так може статися… З чого ж тут тішитись? Все могло бути по-іншому.
Свою історію треба мати і знати, але час уже закінчити сварню з історичних питань між Польщею і Україною і йти вперед.
- Цікаво, а яке Ваше особисте ставлення до Степана Бандери? На Ваш погляд, йому належить звання Героя України?
- Як офіційному польському політикові, мені важко говорити на цю тему. Скажу так: якщо на Західній Україні до нього ставляться, як до героя, то ми повинні ставитись до цього з повагою. Кожна держава має свою історію і своїх героїв, і рівно як Україна не може писати історію Польщі, так і Польща не може писати історію України. Водночас ми повинні пам’ятати, що перед нами – майбутнє, і саме до нього ми маємо рухатися.
Поляки, до речі, не розуміють українського націоналізму. Український націоналізм не можна сприймати, як шовінізм, тут є велика різниця: українські націоналісти – це патріоти, і часто вони самі не розуміють, чого поляки дивуються і їх не сприймають.
Довідка за Вікіпедією
Мирон Сич (нар. 3 січня 1960) – польський політик українського походження, посол польського Сейму поточного скликання, активіст Об’єднання Українців у Польщі. Засновник Об'єднання шкіл із українською мовою навчання у м. Горово Ілавецьке. У 1998-2007 рр. — голова Вармінсько-Мазурського сеймику. Був активним сподвижником в побратимстві польських міст з українськими, та долучився найменування однієї з вулиць в місті Ольштин іменем Тараса Шевченка.
2007 року пройшов до польського Сейму за списком партії Громадянська Платформа (РО), здобувши в ельблонгському окрузі 9075 голосів.