- Шкляр іде на вибори, Марія Матіос, але чи будуть вони у політиці переконливими, як і в книжках? Наші письменники вже були там. Людина, коли має натхнення, то використовує його. Коли воно вичерпується – починає шукати щось інше. То краще вже – Бога. Бо сказано ж: не покладайтеся на князів світу цього…
Мирослав Дочинець – один з найзагадковіших сучасних українських письменників. Мешкає на Закарпатті і здебільшого описує сюжети рідного краю через призму власного оригінального бачення. Мабуть, тому його твори стають бестселерами. Більше того, що для книжкової галузі в Україні чи не унікально, на ринку можна знайти піратські копії його видань. А такі зусилля «піратів» свідчать, що книга цього автора справді може принести дохід. З-під пера Мирослава Дочинця вийшла «більше ніж книга» «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона – як жити довго в щасті і радості», романи «Лис у винограднику», «Вічник» (номінований на Шевченківську премію 2011 р.) та «Криничар», а ще численні збірки оповідань та есеїв. У розмові з письменником – про митця і політику, «етику» вітчизняних книгорозповсюджувачів, витоки творчості і не тільки.
- Пане Мирославе, почну з парадоксального у розмові з письменником проте, на диво, актуального сьогодні питання: чи не сватали Вас у партійні списки?
- Україна – не та країна (і не на тому етапі), якою могли б керувати митці і романтики. Це красномовно засвідчили перші скликання Верховної Ради і президентство Віктора Ющенка… У владі я колись вимушено працював – редагував першу демократичну газету для міської ради. Спочатку мені було смішно, відтак – тривожно, а далі – страшно. І я пішов на творчі хліби. Наші владці не раз пропонували мені співпрацю, посади та інші блага. Дякувати Богу, я можу без цього обійтися. В мене сильніша влада – влада слова. Я це відчуваю і дуже обережно ним користуюся. А щодо виборів, то для мене віщі слова Бориса Пастернака: «Не дай мне, Господи, вляпаться во власть!». Знаю, Шкляр іде на вибори, Марія Матіос, але чи будуть вони в політиці переконливими, як і в книжках? Наші письменники вже були там. Людина, коли має натхнення, то використовує його. Коли воно вичерпується – починає шукати щось інше. То краще вже – Бога. Бо сказано ж: не покладайтеся на князів світу цього…
- Тоді ще одна провокація: а чи можете писати на замовлення?
- Час від часу мене про це просять. От недавно зателефонували з Рівного: «Нам треба написати книжку про нашого директора, унікальну людину. Ми вас привозимо сюди, ви тут будете жити і писати про нього…». І я не кажу їм, що взагалі такі речі не роблю, а питаю – чому я? Може, я й допоможу їм, хтозна (усміхається). Може, я й сам їм заплачу за те, що знайшли для мене такого персонажа. Але я зараз пишу про напівосвіченого чоловіка у глухому, дикому гірському селі. Доля його неймовірно понищила, його сім’ю і дім. На старості літ чоловік мав би мати духовний, моральний і фізичний прихисток, а він починає осмислювати своє життя і починає боротися зі стихійними силами, із самим собою. І цей герой (зовсім не герой) мене більше захоплює, ніж великі інтелектуали чи поважні начальники. Ніж той-таки Балога, про якого теж можна книжку написати. Книги можна по-різному писати. Якщо цей директор зробив завод на уламках, і цей завод є дуже потужний і робить продукцію на світ, якщо цей директор є мудрим благодійником, – це вже якась цікава особистість. Але я не думаю, що сам писатиму про це. Я можу просто порадити, як це зробити йому, написати про самого себе. Це буде цікавіше. Отже, на замовлення я не пишу. Хіба на замовлення власної душі. Бо те, що я пишу, повинно бути цікаво передусім мені самому. Кожна моя книжка – це новий щабель самопізнання, духовних студій.
- До речі, Балога, Ви ж з ним давно знаєтеся…
- Про Віктора Балогу я першим написав у пресі. Коли вже можна було писати про перших підприємців, які ще були у напівтіні – Балога, Петьовка, Кріль, Токар (Геша) (зараз це відомі люди). Вони тоді їздили на старих «жигулях», знімали якийсь ангар за містом, возили із-за кордону води і пиво та продавали. Я знаю цих людей. Віктор Балога має на своє середовище потужний і неагресивний вплив. Це свого роду харизма, коли люди самі хочуть біля нього краще і більше працювати. І він уміє скерувати їхню ініціативу. Балога ще не сказав своє слово в українській політиці, і це буде не найгірше слово. У всякому разі, не гірше, ніж тепер ці хлопці роблять. Він – патріот із грошима.
- Про гроші: Ваші книги нині продають великими тиражами, як на український видавничий ринок. А з чого Ви починали, які були стартові наклади?
- Перший наклад «Многії літа…» був 600 примірників. Зараз він сягнув 300 тисяч. Я не враховую піратських – хлопці їх тиснуть і під Тернополем, і у Львові, і на київській «Петрівці»… Мені дають сигнали конкуренти тих, хто продає задешево, на поганому папері. Але в нас ринок такий – книжку хочуть якнайдешевшу. І хоч ми даємо книгу гуртівникам, приміром, за 10-15 гривень, вони ставлять 30-40 грн. Я питаю, чому ви так робите, який сенс? Чи не краще, аби більше продавалося, адже книжку купляють не олігархи, а ті, кому вона справді потрібна, які рахують зарплату і пенсію. А мені відповідають: «Вона й так продасться». Ось така мотивація, і тут нічого не зробиш. «Криничар», до речі, надрукований на папері із соломи. Один угорський читач мені зателефонував і каже: «Знаєте, ваші книги треба друкувати на папері, для якого не рубається дерево». Вони видавали для рабинів з України якийсь посібник і папір ще залишився. І він каже, мовляв, вам, як хорошому автору, можемо привезти той папір за найнижчу ціну. Я зв’язав їх з друкарнею, і вони привезли. Цей папір має зовсім іншу вагу. Книга елегантна, легка і приємна на дотик. В Україні своєї соломи… немає, це солома з Кореї. І папір з неї дешевший на 30 відсотків за звичайний, із целюлози. От вам ще один абсурд нашого книжкового бізнесу. Українська ж солома здебільшого спалюється чи гниє.
- Якщо згадалося про солому, то можна звернутися до джерел: звідки витікає Ваша творчість?
- Мій батько був містечковим філософом із складною долею, який пройшов Колиму. У шістнадцять років його забрали, тому що був інтелігенцією, писав вірші, після гімназії працював коректором, а це ж була буржуазна гімназія. Прийшли «визволителі», і людина вже була під ковпаком. Я навчився читати зі Спінози, Файєрбаха, Геґеля… Він читав, а я засинав у нього на плечі, і так навчився читати. Це була дивовижна людина. Він був завжди відкинутий від якоїсь прилюдної діяльності, хоч написав дисертацію, але не дали захистити. Він мусив працювати у гірських школах-інтернатах, аж доки його взяли в місто. Помер уже заслуженим вчителем і почесним громадянином Хуста, але встиг застати лише три роки цієї незалежної України, коли це було його заслужене і вистраждане. Якщо є в мене якийсь філософський напрям, афористичність, то це від нього, тому що він говорив дуже своєрідно, дотепно, мав особисту лексикопедію. Для мене мова – це один з головних героїв. І це справді дуже важлива річ, тим більше, якщо пишеш про якісь історичні моменти та ще прив’язані до карпатської місцевості.
- А коли пишете, буває таке, що спотикаєтеся об мову, чи такого не буває?
- Як не буває?! Я її вибудовую, ретельно добираю слова. Страшенно мордую фразу, щоб вона не була примітивною, штучною, синтетичною. Це тривка і марудна справа – інкрустація тексту. Але інакше писати мені не цікаво.
- А на комусь апробовуєте свіжі твори?
- На собі. Більше нікому не даю читати. Річ народилася, я її відпускаю у світ і втрачаю до неї інтерес. Згодом не переписую, хоч знаю, де провисає, де слабинка, де би можна переписати. Але мені зрозумілий в цьому плані старий Мікеланджело, який в дев’яносто років обходив площі Риму провулками, щоб не стикатися зі своїми класичними скульптурами. Він не міг на них дивитися. І я розумію цей стан. Ми міняємося, зростаємо самі в собі, щось заперечуємо, щось бачимо по-іншому.
- І яку зі своїх книг ви не можете читати?
- Мені справді важко їх перечитувати. Ось зараз мене схилили написати версію «Вічника» для юнацтва. Було багато розмов, що дітям треба такого українського героя. Я сів і зробив таку версію, і мені дуже важко було це робити. Може тому, що «Вічник» – особлива література. Це не роман, а сповідь великої душі.
- Тобто видавництво вважає, що «Вічник» у такому вигляді, як є, занадто складний для юнацтва?
- Там не було переписування. Я просто дещо утяв, прибрав діалектизми, розмисли, наліт публіцистичності. Дорослий читач на цьому не спотикається, він інтуїтивно здогадується. Але діалектизми, архаїзми не завжди сприймаються. Потім мудрації всякі – це не обов’язково треба дітям. Видавці сказали: як зроблю, так і буде. Книжку вже друкують, заплановано її презентацію на Форумі видавців у Львові. Видавництво «Апріорі» вибрало дуже гарний формат, пропонує мені випустити серію таких книжок.
- Пане Мирославе, а чи багато листів одержуєте від читачів?
- Від жінок здебільшого. Вони проникливі й активні читачі. Листів багато. А ще більше дзвінків, їх було щодня більше десятка. Тому й поміняв номер телефону.
- І чи були історії людей про те, як на них вплинула Ваша література у сюжетному сенсі?
- Хтось казав, що література не врятує світ, і краса не врятує. Але книжка може окремій людині допомогти. І такі випадки я дуже ціную. Надзвичайно багато відгуків і дуже різних. Інколи це мене заганяє у незручні ситуації, далеко не на все маю відповіді. І взагалі, запитання поділяються на дві категорії: ті, на які є відповіді, і ті, на які немає відповідей взагалі. Але ми пробуємо відповідати. Хоч насправді треба читати між рядків, там набагато більше заховано. Часом надсилають настільки складні і дивні історії, з якими просто не знаю що робити. Люди теж є різні. Їм здається, що я це маю оцінити. А кожен з нас – трішки графоман. Просто добрі письменники на такому рівні, що роблять це шляхетно, цікаво і розумно. Важливо знати, як не писати. Коли я це зрозумів, то стало важко писати.
- А як не треба писати?
- Книжка – це документ серця, він вийшов з душі і має право бути. Але інколи щось читаю і думаю: для чого це написалося, для чого? Воно в «топах» на перших місцях, а от до кінця не можу зрозуміти – для чого. Писати не варто того, що не дає ніякого пожитку ні розуму, ні душі, не підносить наш дух.
- В архівах багато працюєте?
- Ніколи. Мені там нудно. Мене пригнічують стелажі книг. Після Форуму видавців мені не пишеться тиждень. Цей вал книг давить. Книга – це не тільки добро і світло. Це й енергія, яка може придавити. Ну, для чого стільки книг? Ця стіна може впасти на людину. Я відчуваю енергію книг, і вона не завжди добра. Є письменник Володимир Фединишенець, його квартира перетворилася у бібліотеку, і книги притіняють його і родину. Книги всюди – на столах, на підвіконнях, у шафах, на кухні. Неможливо зробити ремонт, нормальне опалення. Мало того, що вони світла не дають, вони ще й не дають кисню. У них ще й маса всякої гидоти збирається – бактерії, кліщі й т. д. Книга взагалі не має бути у приміщенні, де ми спимо. Це казав Ворон. Є трактат Вольтера «Про шкоду книг». До речі, Вольтер – блискучий стиліст, один з моїх найбільших учителів. Перший – це святий Павло, як прозаїк високого класу, і Вольтер, Флобер, Стендаль, Бунін, Паустовський, Коцюбинський… А свіжонадруковані книги я тримаю на мансарді, у гаражі і в підвалі. Машина у мене на вулиці живе. А підвал інколи відкривається, і от прибігла моя донька, принюхалася, і каже: «О, феромони літератури!». Книжка має давати знання, світло і задоволення. Художня правда більша за правду життя, на жаль. Документальна правда не цікава. Так само й абсолютна істина. Читачеві вона рідко потрібна, він хоче бути біля істини. Він часто боїться самої істини. А от біля істини покрутитися цікаво. Так пишуться книги.
- А на ніч любите читати?
- Читаю тільки ввечері, бо тоді маю час і можу сповна віддатися цій благодаті. Письменник я у вільний від читання час. Читаю тільки лежачи, хоч кажуть, що це неправильно. А пишу на колінах, на прогулянках, в дорозі… Воно у голові складається, а прийшов – переписав. Я багато ходжу пішки, я це також взяв від Ворона. Є три архіважливі речі. Рух. Треба багато ходити пішки. Це не просто ганяється кров. Є дуже тонка залежність між нашими підошвами і мозком. Вони труться, і йдуть не просто якісь нервові імпульси, а навіть фізіологічні речі в мозок. Друге – повітря. Кожен день людина має одержати певну кількість кисню в легені. Ми недоотримуємо його, особливо, після сорока років, коли легені починають зсихатися. А коли ти гуляєш, картинки перед очима постійно міняються, і це вже – для душі. Для внутрішнього світу. Простір. Там я й шукаю натхнення. Маю будиночок біля лісу, під горою з двома джерелами. Довкола нього дуже добре ходиться, а всередині – пишеться.