Хочу розповісти про долю чотирьох зшитків двадцятирічного юнака з Бережанщини Мирослава Кушніра – довгий час невідомого в літературних колах, але обдарованого високим природним талантом, уже ограненим концепційно твердими ідейними засадами.
Доля у нього склалася непроста. Народився Мирослав 30 вересня 1922 року у селі Божикові неподалік від містечка Бережани на Тернопільщині. Середню школу закінчував вже за перших совітів, хоча до вересня 1939 року це була Бережанська гімназія. А варто зазначити, що саме під час гімназійного навчання Кушнір зійшовся з молодіжною секцією Організації українських націоналістів. 1940 року вступив до Львівської політехніки, але, як відомо, довго студіювати не вдалося – розпочалася німецько-радянська війна.
Мирослав Кушнір присвятив себе підпільній боротьбі. Хоча вистачало сил і на вірші, які почав писати ще студентом.
А 1943 року керівництво ОУН відрядило Мирослава на західніші землі, в тогочасне так зване Закерзоння. Отаборився у знайомих, у селі Сінява біля Ярослава. Колись тихе переважно польсько-єврейське містечко зажило в ті недовгі часи буйним лихоманним розквітом суспільно-культурного українського життя. Мирослав брав участь у спортивних змаганнях, літературних диспутах, музично-декламаційних та театральних вечорах – і то на примітних ролях. Бо ж таки був капітаном волейбольної команди, а в успішно поставленій “Наталці-Полтавці” блискуче зіграв роль Петра.
Але основне – готувався до важких випробувань, до підпільної боротьби. Вже у своєму осередку вивчав зброю, основи конспірації, брав участь у спорудженні криївки. Мав псевдо Лунь, мав своє місце у підпільній групі борців за волю.
Восени 1944 року Кушнір разом із побратимами вирушив на незримий фронт, щойно на ті землі докотилася сталінська навала, щойно там загосподарювали керовані московськими душителями їх польські вихованці.
Невдовзі трапилося найтрагічніше: облава, сутичка – і загибель разом із двома побратимами: оточені карателями, не побажали здаватися в полон, підірвали себе гранатами...
На щастя, Мирослав Кушнір встиг перед тим передати для зберігання чотири грубі зошити пристрасних віршів п’ятнадцятирічній дівчині, до якої почував щось більше, ніж приязнь – певніше за все, поміж них заповідалося щире правдиве почуття. Дарія Вергун свято зберегла доручені їй послання до громадян майбутньої Вільної України, нехтуючи можливою небезпекою, та й власною свободою: зберегла, щоб передати нам.
Я був ближче знайомий з цією справді гідною найвищої пошани жінкою – адже із її чоловіком, високопрофесійним музичним редактором Юрієм Саєнком, разом працювали на Львівському телебаченні, то й спілкувалися не лише у телевізійних студіях, а не раз і вдома один в одного. Спілкувався і з Даркою – але про вірші невідомого юнака вона тоді не прохоплювалася жодним словом, наче твердо вірила у скорий прихід нового часу, часу, який оспівував у своїх поезіях загиблий юнак...
І лише у часи Перебудови Дарія Вергун наважилася розрити таємницю, яку приховувала понад сорок років. 1989 року були вперше опубліковані деякі з його віршів. Згодом, вже у часи Незалежності, вийшло кілька видань його на подив зрілої поезії: «Слова із книги бою» і «Невкоєне серце». Згодом відшукалися його щоденники, побільшало згадок про нього тих людей, які були причетні до його долі. Знову ж треба дякувати усмішці долі, що збережені молодою патріоткою зошити потрапили до рук Віктора Неборака та Ігоря Калинця – особливо останній доклав майже титанічних зусиль, щоб поезії Мирослава Кушніра прозвучали у пресі. А невдовзі вийшли окремою ошатною гарно упорядкованою книгою із ґрунтовною передмовою близького земляка поета, дослідника Миколи Дубаса про вірші, їхню образно-концепційну систему, про їхню наснагу великим чуттям любові і віри в майбутню місію рідного краю.
Ти не дай мені, Боже, спочити,
Не дозволь мені скинуть оков,
Але дай мені силу скорити
Пружність мови – найкращої з мов.
Так він ішов – від поетичного самонавчання до витворення власного поетичного і життєвого кредо.
Мирослав Кушнір багато чим нагадує мені Олега Ольжича. Нагадаю: саме він вимагав від новітньої поезії слів і ритмів вогню та заліза, відданості в борні, нещадної ненависті до ворогів України. Ті ж саме засади Мирослав Кушнір задекларував у своєму рефераті “Де шукати наших історичних традицій”. Ні, не в гуманістичних постулатах Михайла Драгоманова, Грушевського чи Єфремова, які перед загрозою комуністичної навали з півночі відхрещувалися від збройних конфліктів, а два останні та їм подібні виступали проти розбудови власних збройних сил, за що й поплатилися жорстоко: всім бо ж відомо, чим це скінчилося. Мирослав Кушнір закликає в пошуках гідних наслідування традицій:
Звертатись дальше, в глибину століть, до часів, які славою вкрили ім’я нашої батьківщини... На грізних сторінках нашої тисячолітньої історії шукаймо наших традицій.
Нині вже відомо, що Мирослав Кушнір поруч з основним навчанням посилено поновлював свої знання самоосвітньо. Разом зі своїми товаришами Ярославом Скасківим і Осипом Дяківим він студіює Липинського, Донцова, Франка, Кримського, захоплюється Аркадієм Любченком, Тодосем Осьмачкою, Петром Карманським – тими, хто допомагав утвердитися у вірі, у рішучості посвятити молоді життя борні за Українську Державність.
Тож не дивно, що й до власних віршів молодий поет ставився із надзвичайною відповідальністю, і ми можемо сьогодні лишень дивуватися та високо оцінювати його натхненну вигранену поетичну культуру.
І хай ще раз і ще раз гранати –
Ви гарячку в душі погасіть:
Ще нам трьом позосталось вмирати,
А наказ був, відомо, для всіх...
Як бачимо, правдиві поети були точними у висловах, хоча й передбачуваними в думках.
Зрештою, в даному випадку маємо всі підстави говорити про запрограмованість долі поета. В одному з останніх листів Мирослава збереглися такі пророчі слова:
“Ми кинемо зерно посівне в поорану землю. Ми сповнимо свій обов’язок, хоча б цим зерном мали бути наші власні кістки. Нам байдуже, хто збиратиме жнива – ми чи нащадки наші, але ми свідомі, що жнива ці будуть величаві і святі, як святе є зерно нашого посіву...”
Невдовзі після героїчної загибелі трьох молодих героїв, коли фронт пересунувся західніше, до німецьких кордонів, на цих землях запанувала повстанська стихія. Тоді ж при урочистому велелюдді відбулося перезахоронення полеглих. Після жалобної служби, після промов та сальв присутні відзначали: з двома юнками прощалися батьки. А з третім?
Родина Мирослава Кушніра на той час була далеко від рідних країв: із багатьма такими ж непокірними вони емігрували на захід, подалі від червоного терору. І до останніх днів життя в заокеанській еміграції батьки зберігали віру в правильність життєвої дороги свого сина.
Вона справді була правильною й по-своєму щасливою – але вже в ореолі посмертної слави. Слави, яка осяває життя не лише самого поета, а й “об’ємніше і чіткіше вимальовує подвиги когорти бійців, до якої він належав. Він – один із багатьох. Один із покоління, яке змагало до побудови Держави, яке усвідомлювало, що Держава “будується не в будучині, а нині”... власною кров’ю, власним життям і могилами незнаних” – це слова із передмови поета Миколи Дубаса.
Україна моя – це жагою набрякнуті брови,
Блискавиці розіскрених вій.
Україна моя – це на кусні порвані окови,
Революція, бій!
І певність, що офірний шлях молодих українських повстанців не був марним.