Війна перервала вдалі виступи знаменитого бомбардира львівського футболу, який народився у Мостиськах на пограниччі України та Польщі, навчався в українській гімназії у Перемишлі, де розпочав й футбольні виступи. А мав Мирослав Турко (2.10.1918 – 29.09.1981) талант до футболу й театру.
Може, тому й на футбольному полі виконував свою роль артистично – завжди грав інтелігентно, технічно, ніколи не дозволяв собі брутальної гри. Саме висока індивідуальна техніка й майстерне володіння м’ячем дозволяли йому обігрувати суперника, часом вищого й на голову, і забивати голи. Його хист голеадора виявився вже в молодому віці, шістнадцятилітнім прийшов до української команди Перемишля «Сян». Разом із львівською «Україною» це були два найкращі українські клуби Галичини, які виступали в окружній лізі. Майже одночасно завітав і до українського театру, який після війни переїхав з Перемишля до Львова і став основою Театру юного глядача. Мирослав гарно співав і танцював, особливо йому вдавалися комедійні ролі. З розповідей відомо, як колоритно він виконував роль Возного з «Наталки-Полтавки».
Популярність Турка серед українського спортового товариства виразно виявилася ще восени 1938 року, коли український спортивний тижневик «Змаг» оголосив Конкурс на найкращих галицьких спортсменів останнього 15–річчя (1923–1938 рр.). Читачі «Змагу» упродовж кількох місяців щотижня присилали до редакції свої варіанти «десяти найліпших українських спортовців». Загалом надійшов 1061 купон, в яких містилося 108 прізвищ. Першу десятку очолив відомий велосипедист СТ «Україна» (Львів) Микола Степаняк (5530 голоси), а другим після нього назвали футболіста команди «Сян» з Перемишля Мирослава Турка (4810), який випередив відомого бомбардира «України» Олександра Скоценя (4571). А Мирославу було тоді лише двадцять років! Як встиг молодик здобути таку славу?
Як створював собі репутацію бомбардира, ілюструє скорочений звіт про матч першості окружної ліги, що відбувся 26 березня 1939 року в Перемишлі «Сян» – РКС (Львів), який надруковано у газеті «Змаг» за 27 березня: «РКС технічно перевищував «Сян», який через неточні подачі витрачав даремно багато енергії та сил. Але господарі мають свого голеадора. На 40-й хвилині Турко здобуває правильні ворота, одначе суддя їх не признає. Через хвилину оборонець ловить м’яч рукою, і Турко стріляє карного – 1:0. У другій половині вже через 3 хвилини Турко підвищує вислід до 2:0. У 31-й хвилині партнер гарно випускає Турка у вуличку і 3:0 ( геттрік Турка). Кращого грача на грищі не знайдете».
Війна багатьом понівечила долі – сімейні, службові, спортивні. Мирослав одружився, щойно розпочалася війна, а згодом подався на заробітки аж до Відня. Там якийсь час навіть пробував свої сили у найкращому футбольному клубі Австрії – віденському «Рапіді». В останні місяці війни Мирослав цілком випадково зустрів у віденській кав’ярні батька, який покинув, як і тисячі інших галичан, рідну землю і прямував на Захід. Старший Турко довго вмовляв сина поїхати разом, але той прагнув повернутися до Львова, де вже народилася донечка Уляна. Батько ж потрапив до США, дожив майже до 80-річного віку і помер у Філадельфії. Мирослав повернувся додому і незабаром пережив важку втрату – після хвороби помирає його дружина (їй було заледве 24 роки), залишивши півторарічну доню… Доня пана Мирослава Уляна стане фтизіатром, буде лікувати людей від тої хвороби, від якої згасла її мати.
Післявоєнний львівський «Спартак» був грізною силою на українських стадіонах, постійно перебуваючи на верхніх щаблях турнірної таблиці в тих змаганнях, що тоді проводилися. Особливо вдалою була осінь 1949 року, коли «Спартак» посів друге місце в українській зоні класу «Б» і потрапив до фінальної пульки шести команд, що мали розіграти єдину путівку до класу «А». Львів’яни мріяли про вдалий виступ, хотіли доказати свою справжню силу, а переконував їх капітан команди Мирослав Турко. Йому вже минуло тридцять і він розумів, що такий шанс показатися на всесоюзній арені може більше не трапитися. Однак проявити себе львів’янам не дали. Спочатку не дозволили дозаявити воротаря Ласло Паппа з Ужгорода, бо Іван Зуб зазнав травми, а потім в Ростові, де проходив фінальний турнір, всім фіналістам дали зрозуміти, що в рік 70-ліття вождя і друга всіх радянських фізкультурників Йосифа Сталіна переможцем може бути тільки команда з його рідної Грузії – перше місце посів «Спартак» (Тбілісі)…
Пам’ятаю Турка вже у п’ятдесяті роки, коли він завершував свою кар’єру, – його ювелірно точні штрафні та пенальті. Він мав малий розмір ноги, що дозволяло йому бити по м’ячу влучно і сильно. Цю майстерність влучного удару зберіг на довгі роки і міг при потребі показати футболістам на тренуванні, як треба точно бити по шкіряній кулі.
Закінчивши грати у львівському СКА, залишився у цьому клубі тренером. Головних же армійських тренерів зазвичай присилали з Москви – Гриніна, Никанорова, Дьоміна. Це були футболісти легендарного ЦСКА та збірної СРСР, на яких впав гнів Сталіна після поразки югославам на олімпійському турнірі 1952 року в Гельсінкі. Команду розігнали, а футболістів відправили подалі від столиці. От і працював Турко під керівництвом московських фахівців до 1958 року. Ще коротко тренував команди Тернополя та Дрогобича.
Згодом повернувся до Львова працювати інструктором-організатором дитячих команд при ЖЕК-ах Личаківського району. Він дуже любив свою роботу і вихованців, які платили йому тим же. Адже він навчав їх не тільки футбольної майстерності, але й розумінню життя, поваги до старших і колег. Галицький інтелігент Мирослав Турко багато читав – бібліотека залишилася у помешканні його доньки, де дві стіни заставлені книжковими полицями – тут є видання польською, чеською, німецькою мовами, якими він добре володів. Знову почав вчащати до самодіяльного театру, що збирався у ті роки в Будинку вчителя.
Та важка хвороба поступово підточувала колись міцний організм. Довідавшись, що мусить через хворобу кинути курити, зробив це у той же день, як вийшов від лікаря. Та підступна і зла недуга швидко поклала його у домовину – за три дні до 63-х уродин Мирослав Турко помер. Можливо, через те, що в останні роки він не брав участі у житті великого футболу, його рідко згадують. Однак в історії футбольного Львова він залишив по собі добру пам'ять – як футболіст, тренер та організатор.