Тема можливих переговорів між Україною і Росією періодично спливає протягом усієї повномасштабної війни. Заяви на цю тему традиційно нічим не завершуються, забуваються – і через деякий час з’являються знову. Іноді навіть від тих самих суб’єктів міжнародного права, які кілька місяців тому уже намагалися організувати перемовини між сторонами повноцінної війни у центрі Європи.
От і Туреччина, яка минулого року намагалася зібрати за столом переговорів двох Володимирів, Зеленського і Путіна – знову затягнула стару пісню на новий лад. Міністр закордонних справ Хакан Фідан заявив днями, що «настав час розпочати діалог». Заявив після зустрічі з російським колегою Сергієм Лавровим. Заявив, в принципі, керуючись цілком логічними міркуваннями – як тоді ж відверто і пояснив. Мовляв, обидві сторони конфлікту дійшли до тієї межі, коли нічого більшого досягти уже не зможуть, тому – треба домовлятися.
І все це правильно. Якщо забути про те, що Росія ніяких перемовин вести не збирається. І йдеться не про ті декорації у вигляді Володимира Мединського, які ми побачили у Стамбулі 2022 року, а про реальні переговори. Країна-агресор принаймні до моменту, коли Володимир Путін перестане бути диктатором – не піде на жодні переговори. Чи ж турецька влада, чи ж досвідчений політик Реджеп Ердоган (зрозуміло, що очільник турецького МЗС діяв не з власної ініціативи) не розуміють цього?
Звісно ж, розуміють. Так само як розуміє безглуздість свого чергового вояжу на Захід спецпредставник Китайської Народної Республіки Лі Хуей, який відправився поговорити в Москву, до лідерів ЄС та з українською владою. Навіщо ж ці заклики до перемовин чи натяки на їхню необхідність з’являються знову і знову?
Причини можуть бути різними. І переважно вони зовсім не пов’язані з Україною та майже не пов’язані з Росією. Скажімо, Ердогану переговори чи принаймні розмови про переговори потрібні для того, щоб і надалі демонструвати, що він є впливовим регіональним гравцем. У Туреччині є свої інтереси в регіоні – це і Азербайджан, і Іран, і Сирія, і курдський фактор. Для того щоб діяти у всіх цих ситуаціях з позиції сили, турецькому президентові потрібно мати відповідний імідж. Імідж діяча, який може вирішувати складні геополітичні питання.
Інтереси Китаю глобальніші. Їх, в принципі, ніхто і не приховує – це біполярний світ, світ, розділений на дві частини, на дві сфери впливу – Вашингтона і Пекіна. Світ, у якому Росії відводиться місце молодшого партнера – а фактично сировинного придатку. До речі, нещодавно китайська влада зробила один цікавий хід, серйозно обмеживши кількість своїх банків, які можуть проводити торгові операції між китайськими і російськими компаніями.
По суті, це таке собі «пляшкове горло», яке перетворює вибрані комуністичною владою для співпраці з РФ компанії на монополістів. Із відповідними наслідками. У вигляді, скажімо, можливості знижувати ціну на свої товари, щоб, умовно кажучи, за певну кількість барелів нафти чи кубометрів газу віддати російським партнерам не один вітчизняний автомобіль, а половину.
Причина тут також проста і зрозуміла – у Китаї погіршується економічна ситуація, тож якщо можна у партнера, який не має жодної реальної альтернативи, виторгувати більше сировини (вуглеводнів, деревини тощо), це варто робити. А причому тут візит Лі Хуея? При тому, що Китай, щоб отримувати нафту і газ з Росії за зручними цінами, має демонструвати геополітичну турботу про свого молодшого партнера. Що спецпредставник КНР, власне кажучи, й робить – чудово розуміючи, що жодних реальних переговорів, жодних реальних домовленостей про припинення вогню не може бути.
Тож усі ці заяви, натяки і візити – вони взагалі не про перемовини. Вони – про власні інтереси. Політичні чи економічні. Про те, що турбує не Україну чи Росію, а про те, що потрібно Туреччині чи Китаю.
І в цьому ніхто не може їм дорікнути. Бо будь-яка нормальна влада турбується насамперед про добробут своєї країни і свого суспільства. Хоч у Туреччині, хоч у Китаї. Звісно ж, з регіональними, історичними чи ідеологічними особливостями – скажімо, Ердоган, як електоральний політик, змушений дбати про добробут турків, тоді як Сі Цзіньпін може до певного моменту ігнорувати запити суспільства. Та загалом позиції цих та інших лідерів більш-менш однакові – і висловлені вони були під час другої президентської кампанії американського президента Вудро Вільсона, 1916 року.
Звучить ця позиція так – America First. І для керівництва КПК на першому місці – Китай і його майбутнє. Для Реджепа Ердогана – Туреччина і її, а разом з нею і його власне майбутнє. Правду кажучи, і Захід, допомагаючи Україні, допомагає передусім собі. Джо Байден про це сказав чітко – якщо ми не допоможемо Україні перемогти, то надалі будемо воювати уже самі. І це не просто спроба зіграти на емоціях американських платників податків та виборців. Це розуміння того, що рано чи пізно Росія дійде і до війни проти НАТО. А тут уже тільки передачею десятка «Абрамсів» та АТАКМСів не обмежишся.
Кожен учасник цього процесу, хай що б він говорив і пропонував – дбає насамперед про власне майбутнє. Крім одного. Того самого, який знищує не тільки усі свої перспективи, а й наші теж. А переговори з людиною, яка сама, власними руками знищує свою країну заради якихось вигаданих «найбільших геополітичних катастроф ХХ століття», – неможливі в принципі. Бо немає предмету для переговорів. Перемовини ж бо – це завжди компроміс, який ґрунтується на якихось практичних моментах. Жодної ж практичної сторони у війні Росії проти України немає. Це лише божевільне бажання приниженого наприкінці 80-х сіренького ленінградського КДБшника, який просто мститься всьому світу за те приниження.