Одинадцятирічний Руфат розпитує про все на світі – про спорт, який я люблю, і про Україну, в якій я живу. Він так тараторить, що я навіть не встигаю за його думками. Після теми музеїв, спорту і географії раптом падає запитання: "А які в України вороги?..." - "Тобто?" - запитую, ніби й не здогадуюся про що йдеться. "Є країни-вороги, - пояснює Руфат: - У нас, в Азербайджану, є країна-ворог – Вірменія, а у вас?". "А що таке країна-ворог?" – "Як, що? Ворог, він і є ворог…" Я пробувала розмовляти з Руфатом про ворогів-країн і про друзів-людей, про своїх друзів, азербайджанців і вірменів, між якими я інколи виступала мало не посередником, і про інших, азербайджанців і вірменів, які спокійно можуть між собою спілкуватися і навіть роздумувати, як же їм далі жити. Одна ремарка – спілкування відбувається поза межами обох країн. Руфат мене не розумів.
Том де Ваал, автор книги "Чорний сад", говорить про радянську специфіку азербайджансько-вірменського конфлікту як про ситуацію, що не передбачала ніяких переговорів, порозумінь чи просто розмов, мовляв, обидві сторони дивилися на Москву, яка мала прийти і все вирішити. "Інколи я собі уявляю, що б було, якби Радянський Союз був іншою, більш демократичною державою. І тоді б усі ці делегації карабаських вірмен, можливо, їздили обговорювати свої претензії в Баку, а не в Москву. І влада Азербайджану прислуховувалася б до цих претензій. А якщо вже зовсім вдаритися в романтику, то можна уявити, як обидві сторони згадують події 1988-го року і визнають, що все це було однією великою помилкою, яку треба було попередити". Як і політичні лідери, так і звичайні люди, які, можливо, й привикли жити поруч як сусіди, не привикли розмовляти. Та поки вірмени й азербайджанці жили разом, вони могли принаймні один одного бачити. Молоде покоління зараз цього позбавлене - воно бачить лише біженців та пам’ятники героям карабаської війни.
Руфат дивився на мене великими чорними очима, стараючись пояснити, хто такий для нього "ворог". Йому було важкувато з англійською, але як на свій вік він нею володів просто бездоганно. Ще Руфат ще міг зліпити декілька фраз російською, а це вже для молодого покоління азербайджанців рідкість. "Ну, ворог, ти що, не розумієш???" І я згадала про Шахіна – давнього знайомого, який воював в Нагірному Карабасі, а під час "Чорного січня" 1990-го ночував у своїх друзів-вірмен, відкривав двері погромникам і казав, що тут вірмени не проживають. До того він, як і всі ровесники-студенти, пішов на фронт, стріляв у вірменів, і вірмени стріляли у нього. "Просто в університеті всі пішли на війну, захищатися треба було. Не було дискусії, ніхто нічого не обговорював. Йшли всі." Два роки після боїв він прокидався від банального дзвінка у двері і лягав на підлогу, прикриваючи голову руками. Як з цим жити? А так: фронт – це фронт, там вбивають. Сусіди – це сусіди. Їх можна захистити. Я Шахіна не розуміла.
Так от, у дні "Чорного січня" 1990-го Шахін "чергував" у квартирі вірмен. І тоді, коли вже вірменів вигнали з Азербайджану, а азербайджанців – з Вірменії, Москва вирішила захопити з боєм Баку. 18-го січня Азербайджан оголосив війну Вірменії. В ніч на 20-е радянські війська розстріляли мирну демонстрацію, загинуло 137 осіб. "Введення в Баку частин радянської армії, яка вперше за часи свого існування захопила радянське місто, став трагедією для Азербайджану і Радянського Союзу. Армія в лічені години взяла місто під повний контроль і відновила владу Москви. Тим не менше, саме 20-го січня 1990-го року Москва, по суті, втратила Азербайджан. Майже все населення Баку вийшло на похорони жертв нічних подій. Вони стали першими шахідами, мучениками, похованими на Алеї Шахідів в Баку," - пише де Ваал.
Восени Горбачов отримав Нобелівську премію миру, а на додаток – надзвичайні повноваження для наведення порядку в країні – він ще встиг навести порядок у Вільнюсі і Ризі. Потім країни не стало, а Френсіс Фукуяма опублікував свій знаменитий "Кінець історії". Після кінця світ мав би модернізуватися на основі ліберальних цінностей – в культурі, політиці і економіці. Останнє ірраціональне, що цьому перешкоджало – радянська диктатура. Зараз у Фукуями більше критиків, ніж тоді, та він і далі стверджує, що універсальні цінності можуть укорінитися в культурну традицію. Коли згадую Руфата – у мене сумніви, коли Шахіна – сумнівів ніби менше. "Якби тоді Горбачов не ввів війська, все ще можна було б направити", - говорив колись Шахін. Для Руфата поняття "якби" просто не існує.