8 років тому, коли я показував партнерам приміщення, де зараз розташована кнайпа «Під Золотою Розою», на мене дивились, як на людину несповна розуму. Порожня площа, жодних людей, поруч за парканом смітник, за яким залишки фундаментів синагоги «Золота Роза». Приміщення, яке ми мали брати в оренду було фактично без вікон і дверей - зі сміттям та порожніми шприцами. Але я відчував ту енергію, яка колись так вирувала на цій території. І ми ризикнули.
Інвестували в ремонт, терасу та відкрили ресторан. Ми свідомо робили проект, присвячений тому історичному кварталу міста - тобто життю галицьких євреїв - феномену львівського мультикультурного простору, який скінчився з Другою світовою війною. Насправді ж - скінчився не лише єврейський, а й польський та український. На жаль, так складається історія, коли щось закінчується, а щось починається; зникають одні простори, наповнені побутом місцевих мешканців, з'являються нові, зовсім інші.
В кожному випадку, коли ми зібрали купу інформації про той світ і спробували розповісти історію галицьких євреїв через стіни, меню та об'єкти кнайпи - ми виявились єдиним легкодоступним публічним простором, котрий почав розповідати цю уже напівзабуту історію «Золотої рози».
Вочевидь розуміючи, що ми мусимо привернути увагу звичних туристів та львів'ян, ми пішли на доволі попсовий хід і зробили єдиний в Європі ресторан, де нема цін, а по закінченні вечері треба домовлятись про вартість. Не секрет, що для багатьох взагалі єврейська тема - це те, про що ліпше не дискутувати в європейському товаристві, а в нашому львівсько-українському (краще сказати, постсовєцькому) ця тема має багато й негативно-асоціятивних ноток. Навіть дещо образливих. Не мені судити, наскільки ці асоціації є виправданими, а наскільки надуманими. Проте є так, як є. Тому й виникла думка - привернути увагу до культури, до досить ортодоксальної культури, у легкій формі - нічого страшного не станеться, якщо спробувати відчути себе євреєм навіть у той спосіб, щоб приміряти шапку з пейсами і поторгуватись за обід.
Історія кнайпи почалась досить контраверсійно, бо ж, як звично, відразу почались дискусії, наскільки далеко ми мали право у тому зайти.
Але допоки суперечки тривали, ми щодня приводили сотні гостей та львів'ян, розповідали історію «Золотої Рози», родини Нахмановичів, показували експонати юдаїстики з Етнографічного музею, зібрали величезну колекцію клезмерської музики - одним словом робили все, щоб хоч якось створити атмосферу живого простору, який існував колись у Львові.
Пригадую, перед тим як відкрити заклад, ми запросили частину львівських інтелектуалів та представників єврейської громади і сказали просто: «Ми не маємо єврейського походження. Ми зробили проект, присвячений історії нашого міста. Якщо ми щось зробили не так – скажіть, і ми змінимо, без дискусій і громадських обговорень».
І отримали у відповідь купу позитивних відгуків - за добрий приклад взаємоповаги. Вже після того ми відчинили двері для відвідувачів.
Після того був і є Lviv Klez Fest, купа вечорів-сейшенів - ця тема ожила, стала сучасною, наповненою позитивними емоціями та життям.
Потім ми відкрили «Дім Легенд», разом з власником будинку інвестором з Канади, що теж ризикнув зайти в складний об'єкт, який довго не могли відкрити, бо мешканці просто хотіли пару десятків тисяч доларів відступних, «Пструг, хліб та вино» - і якось той простір отримав той настрій, який там є тепер. Сьогодні саме львів'яни найчастіше відвідують ці майданчики – він, цей простір, в міру камерний, та все ж доволі живий. На це пішло неповних десять років. Приклад внутрішнього інвестора - за якого так бореться країна та місто...
Потім з'явився міжнародний конкурс, німецький архітектор, громадські обговорення. Хоча я й був там, але насправді то нікого вже не цікавило, бо то було радше представлення, аніж обговорення, як то часто буває з громадськими слуханнями - така собі ілюзія демократії. Але ми ж розуміємо, шо змінювати місто треба - і великі справи не можуть зупинятися інтересами якихось там дрібних гендлярів в єврейській дільниці.
В нас уже забрали більшу частину майданчика, який насправді хоч якось давав закладу заробити в сезон. Тепер кажуть, шо й попереду ми маємо його скоротити. Та й взагалі ми нібито маємо бути вдячні, що нас ще не закрили і лякають розмовами з інтелектуальними середовищами. Нібито цей простір і площа тепер не для комерції і майданчиків там взагалі не має бути і то лиш питання часу, щоб нас звідти вижити :) Хоча, коли починався проект, всі чиновники говорили інакше - та нам не звикати.
Знаєте, а от я так не думаю. Бо що має бути на тій площі – все-таки вирішувати всім разом, і нам в тому числі.
Бо найважливіше для міста - це чути один одного. Робити так, щоб кожен з нас був щасливим в ньому житті. Бо всі біди і негаразди від того, шо не чуємо, а дуже часто не хочемо навіть слухати. І коли ми щось змінюємо в місті, ми спершу маємо всіх послухати, а для влади найбільше мистецтво - чути навіть тих, хто мовчить.
Я дуже тішусь, що цей кавалок міста ми змінюємо та перегортаємо ще одну незакінчену сторінку львівської історії. Щиро тішусь, бо ми купа часу цьому присвятили, своєю працею та грішми - без іноземних фондів та великих програм. І коли пишуть, шо зараз середовища у Львові намагаються вплинути на власника кнайпи, щоб змінити концепцію - то це не так, бо силою не вплинеш :)
Була в мене зустріч з одним Високим Чином, який займається громадською роботою - про те, щоб на певний час припинити торги в закладі (хоч врешті він погодився з цим). Так от він розповів, що коли розказував своїм друзям в Ізраїлі про нашу кнайпу у Львові, всі були в захопленні - як круто місцеві євреї придумали, може б щось таке у них спробувати. І тут мій співрозмовник каже: є одна проблема - то не євреї, то українці. Ну, якщо українці, то не пасує - треба закрити, віє стереотипами та антисемітизмом.
Я з радістю прийду 4 вересня на відкриття «Простору Синагог». Мені справді дуже подобається те, що вийшло, я неймовірно вдячний усім, хто до цього причетний. Нарешті я не буду вечорами водити гостей через хвіртку в майданчику та показувати руїни синагоги, і з соромом розуміти, шо так не може виглядати простір в центрі міста.
Трохи дивно, але зараз я відчуваю себе так, ніби я у чомусь винен. За іронією певно так себе відчував єврей, який стояв за лядою в кнайпі в українському селі, а всі бавились та гуляли, але не любили його, бо ж він заробляв гроші. Хоча, думаю, може й не відчував, бо певно звик. А я не звикну, бо мені нема чого.
Повірте, що створити бізнес так, щоб він працював, купу років платив податки і зарплати - не легше, ніж просити гроші у фондів та проводити громадські слухання. І часом це відповідальніше.
В кожному випадку, я б дуже не хотів, щоб цей простір став сумним, як то пишуть «громадсько-меморіальним». Вже трохи забагато в нас меморіалів, дуже хочеться, аби місто було живим, навіть коли в нього була складна історія з багатьма смертями.
І наостанок - не личить міській раді разом з іншими шановними інституціями реалізовувати проект без жодної відповідно погодженої документації. Ті, хто пильнують, не можуть самі показувати поганий приклад. Це не тому, що я хотів когось вколоти, а тому, що коли прийде чергова «Свобода» - є ризик повернути назад, чого не хотілось би. Але то вже певно залишиться в історії, то ж не кнайпа якась чи майданчик :)