«Мистецтво дозволяє лікуватися без ліків»

Куратор і арт-менеджер Павло Гудімов відомий завдяки проектам «Метрополіс. Минулі утопії майбутнього», «Тіні забутих предків» (на головному фото), «Ангели». У них він акумулював ідеї, мистецькі практики, специфіку середовища, в яких вони відбувалися, для розкриття наративу. Павло ділиться роздумами про роботу з середовищем галерей та про залучення людини до сприйняття мистецтва всіма чуттями.

Куратори працюють з культурним простором, щоб ввести мистецтво у середовище людини, чи людину в простір мистецтва. Про інструменти куратора, роботу зі специфікою галерей та арт-центрів, створення проектів, що розширюють розуміння культури, розмірковує Павло Гудімов.

***

На вашому проекті «Метрополіс. Минулі утопії майбутнього» були представлені утопії чи правильніше – ідеальні образи міст. Чи є візії ідеального простору для кураторських проектів?

Якщо згадати той проект, то серед представлених утопій насправді ідеального не було. Кожна творча особистість мала свій варіант утопії, кожен архітектор, урбаніст, художник бачив по-своєму залежно від свого напрямку роботи, від часу, в якому існував. Тому, якщо казати про кураторство, кожен час має свій тип кураторства.

Це дуже молода професія, яку навіть і професією назвати важко, бо це, швидше, покликання. І для мене зрозуміло, що чим більше робити не по стандартних канонах, тим цікавішим це буде для сприйняття. Я заперечую думку, що кураторство межує з художньою практикою, але з іншого боку, воно включає художню практику в свій інструментарій.

Кураторство – це певна потреба модерувати цей світ, потреба доносити більш чітко ті меседжі, які розмазані у суспільстві, в мистецтві. Коли нам вдається зібрати докупи ці висловлювання, то подаємо так, щоб воно було і зрозумілим, і етапним, і впливовим. Бо кураторська робота впливова, – це є початок.

Насправді, це добре, що не існує однієї вдалої моделі кураторства. Добре, що існує дуже багато варіантів куди прикластися (посміхається – авт.). Маю на увазі, можна бути куратором парку, куратором бієнале, куратором міста, області чи країни. Який масштаб собі вибереш, який подужаєш, який посильний для тебе – будь ласка.

Проект «Метрополіс. Минулі утопії майбутнього» (фото Романа Шишака)

В роботі куратора важливим є передача меседжу. У вашій роботі є наратив, який ви подаєте через всі проекти, чи кожен – це про щось інше?

Знаєте, зі сторони краще видно, який меседж передається, бо для мене кожен проект має автономію. Але, з іншого боку, можна прослідкувати цілу низку проектів, через які проходить символічна естафета: «Метрополіс», «Тіні забутих предків», «Проект Енеїда».

Береш тему, яка є підкреслено темою з минулого, робиш її сучасною і передаєш в майбутнє. Останнім часом я відмовився від простих проектів, навпаки, хочеться набирати масштабу, розвивати теми. Але, що означає «складніше»?

Дещо може бути, на перший погляд, дуже простим, як от виставка «Ангели», але надзвичайно складним в реалізації. Ми подолали високогір'я щоб зробити її.

Як ви ставитеся до концепції білого кубу? Його можна розглядати як ідеальний простір?

Вона має місце. Їх дуже цікаво поєднувати. Уявіть, коли з вписаної в середовище виставки ви потрапляєте в білий куб – це моментально переключає. Я бачив один раз таке в Палаццо Фортуні, де вся сценографія проекту була вписана в середовище, але коли заходив у одну з кімнат, то дійсно опинявся в білому кубі і моментально перезавантажувався. Такий принцип ми частково втілили у арт-центрі ЯГалерея у Львові.

Я за поєднання форматів «білого кубу» і складного контекстного простору. Ось, наприклад, виставка «Ангели» в контекстному об’єкті. Однак, згадайте, як ми це обійшли з Альбіною Ялозою: рожева зала дуже складна для інсталяції, але ми це опрацювали. Специфіка місця дає свій шарм.

Проект «Ангели». Роботи Альбіни Ялози у рожевій залі (фото Максима Белоусова)

В кураторській роботі вам допомагає освіта у сфері дизайну?

Обов’язково! Хоча освіта в мене по ландшафтній архітектурі, але я дійсно маю велику практику в предметному та інтер’єрному дизайні. Ще, напевно, надзвичайно важлива практика для будь якого куратора – це робота з архітектурою.

Якщо ви невіглас в пропорціях, масштабах, то дуже важко буде робити експозицію. Доведеться наймати людей, які в цьому розуміються, але це не завжди допомагає. Ідея формується в голові, і коли її роблять інші люди, завжди буде питання, чи вони розуміють твоє бачення. Тут важко гарантувати успіх чи якість. Я працюю з архітекторами, дизайнерами, але в голові завжди маю розуміння того, що вони мають робити.

Ми навіть сперечалися з деякими «профіками» по розвісці! Я маю чітке розуміння того, як має бути розташований кожен твір мистецтва. Я бачу його настільки чітко, я знаю на які висоті і чому не нижче чи не вище має бути робота. Це деталі, та коли збирається все до купи і бачиш всі зали, розумієш, що все на своїх місцях.

Ви робите візуалізації проектів щоб краще пояснити як все має виглядати в кінцевому результаті?

Частково. Не всі експозиції можна візуалізувати точно. Наприклад, ті стінки, площинки, які мають шрифтові нанесення, фотографічні зображення – їх елементарно можна змакетувати. Та й всю виставку іноді можна макетувати як книгу. А ті речі, які в об’ємі треба вирішити, то вирішуються вже в просторі.

В одному інтерв’ю, розповідаючи про свій досвід з Франції, ви згадували про арт-терапію в музеях, галереях. Чи плануєте ви впроваджувати такі практики в Україні? Наскільки вони поширені зараз?

Це було в музеї сучасного мистецтва Мак Валь на околиці Парижу. Я був просто вражений тим, як вони працюють і з матеріалом, і з арт-терапією. З людьми, які мають величезні відхилення в розвитку займаються пластичними практиками. Наприклад, з людьми, які не мають розвиненої мови – з ними не говорили, але спілкувалися через образні жести. Я був шокований тим, як можна через мистецтво наблизитися до людини. Але мистецтво саме по собі є арт-терапією.

Зараз ми працюємо з Боженою Чагаровою, і з видавництвом «Родовід» та «Артбук» видали її книжку. В Божени параноїдальна шизофренія і терапія зайнятістю, чи конкретніше – інтелектуальною вишивкою звільняє її від хвороби. Божена вже багато років не проходить жодної інакшої терапії.

Мистецтво дозволяє лікуватися без ліків. До того ж це стосується багатьох хвороб.

Дієвість мистецтва, мабуть, і в тому, що воно працює через різні органи чуттів. У проекті «Ангели» ви використали музичну композицію як експонат. Наскільки звернення до інших чуттів людини допомагає занурювати її в концепцію проекту?

Я бачу величезний інтерес до поєднання музики з візуальним. Скажімо, для виставки «Тіні забутих предків» Святослав Луньов написав саундтрек. Я зрозумів, що ця музика «цементує» проект, що без неї втрачаєш якийсь емоційний регулятор. Коли ми почали робити проект «Ангели», я теж попросив написати музику до нього, як авторське висловлювання, яке повноцінно представляє його погляд на тему ангельських світів і простору.

Мультисенсорність тримається на різних відчуттях, тому ми говоримо про те, що дуже важливо створити атмосферу, і з простору робити середовище. От чим відрізняється простір від середовища? Простір – безлюдний, а в середовище включені люди.

Проект «Тіні забутих предків» (фото Максима Белоусова)

Тому мені надзвичайно цікаво працювати зі складними формами, але доводити їх до абсолютно простих виражень. Колись я казав, що «Тіні забутих предків. Виставка» мали би виглядати в ідеалі так: десять просторів, в кожному своя музика і маленький текст. Все.

Музика іноді провокує дуже серйозні фантазії, це єдина досконала абстракція. Мені подобається включати у виставку медіа, які її оживляють, дозволяють розказати історію і використати рух, вести діалоги.

Мені подобається включати в проекти запахи. Десь років сім тому ми з Павлом Мартиновим (співзасновник Я Галерея у Дніпрі, власник Ароматеки) робили проект «Тінь трави» у Києві і Львові. Він в цьому великий спеціаліст.

Чи є зв'язок між музеєфікацією і кураторською діяльністю?

Так, звісно, що є. Однак куратор має задавати напрямок музеєфікації. Відверто кажучи, музейна сфера знаходиться у достатньо складній ситуації тому, що потрібно вести діалоги на актуальні теми, але, врешті-решт, є сфера академізму, яка теж має існувати. Іноді вони входять у конфлікт. На сьогоднійшній момент функція музею має бути перепрацьована, реформована так, щоб людина на всіх етапах могла доторкнутися і зрозуміти музей. Те, що ми називаємо музеєфікацією, немає ніякого стосунку до декоративних практик, адже ми зберігаємо і демонструємо те, що важливе.