Українським правителям є ще чого повчитися у євразійських колеґ.
Євразійські диктатори страшенно не люблять, коли їх називають «диктаторами», і тому вряди-годи проводять у своїх султанатах «демократичні вибори». Вдячний народ майже одностайно переобирає їх ще на п’ять, десять, двадцять років або й пожиттєво, а тоді так само натхненно переобирає на наступних 5-10-20 років їхніх дружин, дітей, онуків та внучатих племінників.
Євразійські диктатори мають усі атрибути європейської демократії, котра в їхніх шляхетних душах цілком мирно поєднується із суто золотоординською дикістю і захланністю. Вони мають «парламенти», «конституційні суди» і «місцеві органи влади», куди запаковують своїх ближчих і дальших родичів, бізнес-партнерів, охоронців, конюхів, водіїв, улюблених поп-зірок та ветеранок гарему.
Всі ці «органи» схожі на справжні, от тільки мають один недолік. Їх неможливо ані використати за призначенням – для ефективного управління країною, ані переобрати. Політолог Олександр Рубцов якось дотепно порівняв їх із гарним новеньким відром, що має лише одну дрібну ваду: дірку, крізь яку вся вода по дорозі від криниці додому витікає.
Дірка повинна бути не дуже великою – щоб не надто впадала в очі міжнародним розумникам, які безпідставно звинувачують наших суверенних султанів у шахрайстві. Але й не повинна бути занадто малою, бо тоді, не дай Бог, не вся вода витече і сяка-така опозиція, екстремісти-націоналісти просочаться таки до султанських «органів» або й до самої (свят-свят-свят!) султанської посади, котра, як відомо, давно вже зарезервована для спадкоємців.
Дірки просвердлюються по-різному – комплектуванням своїми людьми судів та виборчих комісій, знаттям із виборів чужих кандидатів і маскуванням під різними вивісками своїх, купуванням прихильників і залякуванням противників, друкуванням і докиданням фальшивих бюлетенів, а головне – щирою євразійсько-султанською правдою на всіх радіо- й телеканалах.
Євразійські диктатори – щирі естети, і тому надзвичайно полюбляють театральні інсценізації, особливо напередодні виборів. Хто забув уже феєрверк над Райхстаґом чи, скажімо, загадкові вибухи житлових будинків у Москві, хай згадає не менш загадкову гранату, кинуту начебто прихильниками Мороза у Наталю Вітренко, чи не менш загадкові вибухи на Троєщинському базарі шість років тому, влаштовані начебто ющенківцями. Або й зовсім недавні опереткові вибухи «бомб» у Кіровограді. Слава найкращого перфоменсиста, схоже, не дає спокою ні пп. Могільову, ні Льовочкіну, ні Хорошковському, ні нашому головному султанові.
А тим часом у сусідньому султанаті над берегами Каспію теж наближаються якісь чергові «демократичні» вибори. У зв’язку з чим тамтешні естети віддали перевагу, замість перфоменсу, дешевшим і ефектнішим відео-інсталяціям. Проурядовий канал «Лідер-ТV» (а інших каналів у султанатах і не буває) показав, як редактор опозиційної газети «Азадлік» займається – страшно подумати – оральним сексом із якоюсь жінкою. Усе це мало ілюструвати глибоке моральне падіння так званої опозиції, а не, зрозуміло, азербайджанських спецслужб, котрі здійснили філігранну відеозйомку. Для тугодумів, котрі не збагнули суті мистецького твору, диктор пояснював: «Варто це показати на Заході, особливо у Франції, аби вони знали, наскільки їхні методи близькі нашій опозиції».
В Україні султани правлять лише півроку, тож, зрозуміло, до естетичної витонченості азерських колеґ їм іще далеко. Але ж і ті не одразу опанували шляхетне мистецтво продірявлювання полив’яних відер. Перш ніж відзняти нетлінне відео, вони мусили посадити на кілька років головного редактора «Азадліка» за хуліґанство, його колеґу – за володіння наркотиками, а ще одного – слідчого журналіста – поколоти у темному закапелку ножами.
«Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда!» – писала колись, либонь, про євразійських естетів відома російська поетеса Анна Ахматова.
Тобто, перепрошую, Ахметова.