17 жовтня 2011 року можна буде внести у львівські анали як день певним чином епохальний. Після багаторічного «благоденственного» мовчання бомонд культурної столиці заговорив. Хай не надто впевнено, хай дещо сумбурно, безсистемно, але це вже можна оптимістично назвати Початком Великого Діалогу. Принаймні, сподіваємося на це.
Чи міг би хто собі уявити, що спричинить цю історичну подію в консервативному Львові молодий хлопець, студент та ще й з російським прізвищем – Станіслав Сілантьєв. Чи слід вважати його провокатором? Безумовно. Уже одна назва виставки «Аґрікульура» містила в собі провокативний натяк на тестаментальну рустикальність національного мистецтва. А вже щодо провокатвності його картин з використанням святих кожному українцеві образів – то годі й говорити.
Була ця провокація радше негативною чи позитивною? Особисто я схиляюся до останнього. Уже з огляду на наступне стрімке підняття питання про те, як сприймати сучасне мистецтво, на дискусію, що з цього випливла, навіть на політичні наслідки, оформленні у владних рішеннях.
13 жовтня, коли я дізнався про таку ситуацію й спробував сам поглянути на цю інсталяцію, то вахтерка при вході до зали заявила мені, що виставка Сілантьєва закрита й робити там мені нічого. Лише втручання директора дозволило потрапити досередини. На щастя, незабаром туди завітав і автор, і один з найпалкіших противників виставки – голова Львівського обласного відділення Українського фонду культури Валерій Потюк. Останній порадив молодому мистцеві спершу навчитися малювати, дорости до рівня Шевченка (хоча, як це, в принципі, можливо), а вже потім організовувати власні виставки. «А чому ти не намалював себе поруч з кенгуру?» – гнівно запитав Потюк.
А й справді, чому? І чому саме з кенгуру? – запитав і я в автора. «Бачите в чому справа, – намагався пояснити свою позицію Сілантьєв,– Кенгуру – це розтиражований мільйонними екземплярами символ Австралії. У нас же таким розтиражованим символом є Шевченко. Тому я й звів їх докупи». Мене ця відповідь цілком задовольнила. Потюка, здається, ще більше роздратувала. Але подальшу суперечку було вирішено перенести на 17 жовтня до конференц-зали Палацу мистецтв.
І дискусія того дня таки вийшла грандіозною. У залі зібралися метри львівського мистецтва, юні мистці й мистці середнього покоління, видатні мистецтвознавці, громадські діячі, журналісти. Ось бачу старого знайомого видатного художника-перформансиста Влодка Кауфмана. «А ти чого сюди завітав?», – питаю. «Я прийшов сюди, бо довівався, що хтось комусь щось заборонив!» - рішуче відповів він. Як зауважив хтось з присутніх, таке репрезентативне товариство не збиралося разом з часів Помаранчевої революції.
Зрозуміло, що у такому барвистому середовищі годі було уникнути балагану. Проте крізь різноголосий гамір при бажанні можна було почути доволі здорові й корисні думки. Для цього, однак, треба було уважно слухати не лише себе коханого, але й опонента. А це вдавалося далеко не всім.
Якщо відкинути елемент сумбуру й спробувати вловити суть понеділкової дискусії, то варто було б звернути увагу на кілька виступів. По-перше, знаного львівського метра, а водночас борця з тоталітарним режимом Любомира Медведя, котрий наполегливо пропонував створити при Палаці мистецтв наглядову художню раду, яка б не допускала в храм мистецтва твори, негідні тут висіти. На це директор Музею ідей Олесь Дзиндра резонно зауважив своєму колезі: «Не треба нам жодних художніх рад. Якби була наглядова рада, коли ти малював образи в Церкві Юра, то тобі б не дозволили цього намалювати. Кожен митець повинен брати власну відповідальність за свої твори. Нам треба позбутися комплексів і страхів. А сил і потенції у того Львова більш ніж достатньо. Львів цілу свою історію бореться з рогулями, він має потенцію вичиститися. Ради Шарікових, котрі будуть приймати рішення, голосувати, а потім один одного бити на каві – це не наша дорога. Вистачить досвідченого куратора для кожної виставки, котрий братиме на себе відповідальність».
Зрештою така рада формально й існує в Палаці мистецтв, як повідомив Юрій Гнатковський. Просто її практично не можливо зібрати.
На бік жорсткого контролю за мистецтвом став, зрозуміло ж, Валерій Потюк, котрий застерігав присутніх: «За 20 років культурне відродження перетворилося в культурне самознищення. Ми втратили освіту, ми втратили місто, втратили культуру. То що, хай у гастрономах продають книжку «Кобзар», з якої можна напитися водяри, чи з гетьманської булави, чи з портрету Шевченка?!!». Можу припустити, що пан Потюк – людина непитуща, а то б знав, що горілку й коньяк вже давно можна випити з пляшки з портретом Шевченка, парсунами гетьманів, з булав і шаблюк. Тож цей фланг культурного фронту ми вже давно здали невидимому ворогові.
Відчувалося, що дискусія заходить у глухий кут. Ситуацію тут спробував врятувати професор Львівської академії мистецтв Орест Голубець, котрий несподівано для багатьох висловив своє захоплення авторові. «Але не його виставкою, – зауважив професор, – а тим, що він нас усіх тут зібрав. Такої зустрічі львівських мистців не було вже останні років 10. Таких фахових розмов уже давно не проводилося. Львів поступово перетворюється на глуху провінцію. Варто щомісяця організовувати провокативні виставки, аби збирати таке товариство. Є такий популярний вислів: відпустити таксиста. Тож я б пропонував відпустити цю молоду особу, бо не про неї розмова. Розмова має стосуватися стану львівського мистецького середовища. Основна проблема в тому, що ми постійно намагаємося говорити, що існуємо в постмодерністському середовищі. Але це – брехня. Постмодернізм зародився в середині 60-х – на початку 70-х років, коли ми були абсолютно ізольовані від усього світу. Постмодернізм є для нас абсолютно чужим явищем. Ми не пройшли останньої стадії модернізму, тому постмодернізм у нас не виник як природне явище». Підсумовуючи свій виступ, пан Голубець запропонував спершу все це усвідомити, зрозуміти, а потім уже з позиції знань починати критикувати…
Таксист чи то пак автор і «винуватець урочистості», проте, відпускатися зовсім не бажав. Навпаки, він прагнув виступити з маніфестом, принаймні, на завершення дискусій. «Не посягаючи на ім’я національних героїв, відмовляюся бути національно приниженим своїми ж національними параноями, понівеченими симфоніями у розгубленому оркестрі», – заявив Станіслав Силантьєв. Ну, і не провокатор він після цього?
То які ж наслідки мала і ще матиме його провокація. Перш за все дискусія, про потребу якої постійно говорили… добре, хай не говорили – думали представники львівського бомонду, таки відбулася. Дай Боже, щоб на цьому вона не захлинулася. Обласна рада не реалізувала своїх погроз із переведення Палацу мистецтв у статус самоокупного підприємства. Виставка продовжує функціонувати.
А скандал довкола виставки може послугувати як каталізатором до самоочищення мистецького середовища у Львові, так і добрим інструментом для зведення особистих порахунків, приміром, у боротьбі за крісло директора Палацу, за його розкішні метри квадратні в самому центрі Львова, за кафедру в ЛНАМ, за монополію на істину в мистецтві тощо. Час покаже.