У XX столітті популярність у Європі здобув вуличний воркаут – заняття на турніках і брусах, які поєднують силові та технічні елементи. І допомагають виточувати атлетичне тіло – здорове, сильне і красиве.
Львівський воркаутер Ростислав Якимович розповідає: «Насамперед, це індивідуальний спорт. Ти сам собі тренер, відповідаєш сам за себе на 100, 24 години на добу. І досягаючи певних результатів, ти мотивуєш, наприклад, дітей».
Ази вуличного мистецтва ‒ підтягування на турніку. Один підхід має складатися із мінімум 5 повторів. Поступово слід збільшувати ширину захвату рук. А потім можна переходити до віртуозних викрутасів.
Перший елемент силового воркауту – «ластівка», або ж задній вис. Він родом зі спортивної гімнастики. Споріднений із вправою на кільцях.
У спортсменів-професіоналів є й такі собі вправи-візитівки, до прикладу, горизонт (планш), прапор, принц. Топові воркаутери мусять вміти їх виконувати.
Найчастіше воркаутерам дошкуляють мікротравми. Але навіть їх можна уникнути, якщо тренуватися «з головою». Підступи для спортсменів готує низька температура. Якщо вправлятися при +13, +15, суглоби витримують подвійне навантаження.
«Адже, коли прохолодно, ‒ пояснює Ростислав Якимович, ‒ ти витрачаєш енергію на те, щоби розігрітися, а не концентруватися на вправі».
Попри те, що у воркауті сам відповідаєш за результат, спортсмени радять аматорам не кидатися зопалу до снарядів. А спершу все ж порадитися із досвідченими колегами.
Ростислав розповідає: «Можливо, через певну сором'язливість хлопці або дівчата бояться підійти. І тим самим просто відштовхують себе від тих знань, які можуть отримати. Від того результату, який вони можуть здобути».
А ще цей спорт хлопці вважають дуже демократичним. Адже він не вимагає великих ресурсів і затрат. Лише багато зусиль та ентузіазму.