Відомий сучасний український композитор Золтан Алмаші написав симфонію на замовлення Львівського органного залу, яку назвав «Переможна». Світова премʼєра твору відбудеться 18 лютого. Симфонію виконає Академічний симфонічний оркестр Луганської філармонії під дириґуванням Івана Остаповича.
Замовлення написати симфонію для Львівського органного залу Золтан Алмаші отримав у 2023 році від директорів концертного залу Івана Остаповича та Тараса Демка. На премʼєрі відбудеться запис твору, який буде презентовано в проєкті Ukrainian Live Classic. Про роботу над твором композитор наприкінці минулого року розповідав так:
«Симфонія №3 "Переможна" для великого симфонічного оркестру, складається з трьох частин:
- "Ноктюрн"
- "Ранок. Ще одне пробудження".
- "Ми переможемо!".
Написана на замовлення Органного і присвячена Луганському симфонічному оркестру та Львівському органному залу.
Хоч присвята виглядає занадто довгою, але мені важливо було в ній об'єднати Луганський оркестр та Львівський органний зал. Зшиваємо країну, схід і захід – разом! Творимо єдину прекрасну Україну.
Остаточним емоційним рушієм для того, щоб почати роботу, був досвід перебування в Одесі у вересні цього року. Я був там два дні і пережив доволі страшну ніч.
Уявіть собі: оксамитовий одеський вересень, найпрекрасніша ніч яка може бути, зорі на небі, тиша, свіже, вже досить прохолодне повітря, і раптом – тривога. Вибухи десь здалеку, а тепер і поруч. Потім відбій, але ненадовго. То були шахеди, а зараз ракета. Знову вибух.
Десь перед світанком нарешті відбій, у мене спроба все-таки поспати хоч трохи.
Але раптом – о 7-й ранку я знову пробуджуюсь від того, що хтось грає гами на віолончелі!
Ще одне пробудження! Але тепер від звуків музичного інструменту. І звучить гама – така собі першооснова, база музики! І замість прикрого відчуття, що поспати перед концертним виступом так і не вдалося, мене накриває почуття ейфорії, радості і впевненості у нашій Перемозі!».
Про те, як музика народилася після пережитої ночі ракетної атаки в Одесі, про магію ідей та про гумор у музиці читайте в ромові з композитором.
Золтане, розкажіть про процес роботи над твором, чи використовували ви якісь напрацювання з попередніх періодів, чи це було повністю натхнення тієї ночі та ранку в Одесі?
Я мав нещодавно розмову з колегою про те, чи має право композитор на самоцитування. Дійшли до думки, що безумовно має!
Але це не той випадок. Це дійсно натхнення ночі та ранку в Одесі. Такі події дуже сильно впливають на людину, хоча б краще їх не було б!
Щодо мого методу роботи: у мене дуже багато ескізів – на клаптиках паперу, на диктофоні в телефоні, на ноутбуці.
Але часом вони так і залишаються невикористаними, мені аж прикро стає! Нова ідея несе за собою нові звукові вирішення. Що робити з тими ескізами – навіть не знаю. Написати «Симфонію ескізів», чи що? До речі, цікава думка!
Ваше феноменальне відображення у музиці пережитих подій робить цю музику кінематографічною. У фактурі оркестру ми чуємо звуки, які імітують сигнал повітряної тривоги, шум «шахедів», вибухи, сирени «швидкої допомоги». Ці звуки українці за два роки повномасштабної війни, звичайно, розпізнають одразу. Багато людей, які пережили ракетні атаки, мають травматичний досвід. Чи вважаєте ви за потрібне попереджати публіку перед виконанням, що у творі деякі моменти можуть викликати у них такі асоціації?
Мені здається, що ці асоціації, які ви описали, хоч і напевне будуть зчитуватися публікою, але все ж вони є також і опосередкованими, вписаними в певні традиційні музичні формули: секвенції, риторичні барочні фігури. Для мене було важливо зробити так, щоб звукозображальність була дуже реалістичною, буквальною, але, разом з тим, вписаною у вироблений століттями музичний синтаксис.
Тому я би публіку все ж не попереджав, евентуально – попередив би, що у творі є радикальні перепади гучності. Так, до них треба бути готовими.
Остання частина симфонії, що має назву «Ми переможемо!», має простий і водночас потужний мотив, який лишає дуже життєствердне відчуття. Іван Остапович, який дириґуватиме симфонією на премʼєрі, розповів, що його вразило, як з чогось ліричного виростає міць. Ця мʼяка сила збільшується протягом усього твору і наприкінці переростає в тотальну радісну перемогу. Особисто мене також заінтригувало соло перкусії наприкінці третьої частини (литаври та тарілки). Виникли такі асоціації: наші захисники йдуть у бій. А які сенси вкладали ви?
Там, в тому соло перкусії є ще і великий барабан. А звук великого барабана добряче додасть гучності, об'єму, глибини!
Ви правильно зчитали меседж: наші хлопці йдуть в бій і знищують ворогів кулеметними чергами та гарматними пострілами. В цьому творі багато є прямолінійності та буквальності. Будем бачити, як воно спрацює в результаті.
Ви зізналися, що присвятили Симфонію Луганському філармонійному оркестру. Що ви можете сказати про цей колектив? Якого виконання свого твору від них очікуєте?
Мушу зізнатися, що писав просто для абстрактного оркестру, мені було важливо написати максимально зручно і комфортно для гри, щоб мої ідеї втілились максимально, і при тому, щоб музиканти грали з задоволенням та азартом. Це важливо для мене.
Я не враховував особливості саме цього оркестру. Не був на жодному його концерті, не чув наживо його гру. Це, очевидно, мій великий прокол.
Але при тому всьому, я багато років поспіль чув, що це оркестр дуже високого рівня (і тоді, коли він базувався в рідному Луганську, і коли він переїхав у Сіверськодонецьк, і коли, зрештою, опинився у Львові). Так що я очікую якісного виконання як мінімум!
Іван Остапович все зробить для того, я впевнений.
І хоч я не знайомий з тим колективом, але мені було важливо написати присвяту саме йому. Слово «Луганський» було ключовим. І Львівському органному залу. Захід і Схід разом.
Я постулюю прості та ясні ідеї, вони в мене – як магічні заклинання. Я вірю в магію цих ідей, цих слів. Захід і Схід разом. Ми – єдина сильна країна. Ми переможемо!
Чи плануєте ви брати участь у репетиціях, вносити якісь зміни в партитуру після репетиційного процесу чи залишаєте повну свободу інтерпретації дириґенту Іванові Остаповичу та оркестру?
Я за те, щоб композитор, поки він живий, міг бути на максимальній кількості репетицій. І тут не йде мова про довіру чи недовіру до дириґента та колективу. Мова йде про творче спілкування, дискусію, новий етап творення.
Якщо потрібно буде – безумовно, вноситиму зміни в партитуру. Я до цього ставлюсь спокійно. Я взагалі дуже часто редагую свої твори, і вони в результаті завжди стають кращими (наголошую на цьому, бо я бачив і зворотний результат у колег).
Але по факту вийде скоріше за все так, що інтерпретувати буде на свій розсуд Іван Остапович, бо в мене напружений гастрольний графік в лютому. Я взагалі переживаю чи встигну приїхати на прем'єру… Дуже сподіваюсь що встигну!
Але не маю жодного сумніву, що трактування Івана буде мудрою, цікавою та якісною!
Ви вже не вперше пишете музику на замовлення Львівського органного залу. Зокрема, у 2020 році відбулася премʼєра вашого твору Elegia Hrebeniсa для органа та струнного оркестру. на скільки мені відомо, твір присвячений вашому батькові – видатному львівському музикантові Ґабору Алмаші – і щасливим спогадам дитинства про село Гребенів, де ви проводили час із батьками. Що допомагає вам, отримуючи замовлення, шукати теми та сюжети для ваших творів? І друге. Розкажіть, чи складно було писати для органа (наскільки я знаю, це ваш перший твір для органа).
Почну з кінця. Для органа писати і неймовірно складно і водночас легко. Головне правильно розуміти його принцип функціонування. А численні регістри, тембри вже придумає сам виконавець. Якраз у співпраці з органістами найбільш яскраво проявляється саме Співтворчість композитора та виконавця.
Стосовно Гребенова – тут інформація потребує уточнення. Річ у тім, що я в дитинстві безліч раз їхав повз Гребенів по дорозі до Закарпаття, де я відпочивав влітку у бабці. Але власне у самому Гребенові вперше побував тільки в 2020 році, разом з батьками. І вийшло так, що останнє. Моє тісне спілкування з батьком було саме в Гребенові. Саме там ми востаннє з татом ходили по гриби. І саме тому цей твір, присвячений памʼяті батька, отримав назву Elegia Hrebenica. Назва селища Гребенів віддає болем у моїй душі!
Творячи «Місто Марії» та «Переможну» ви особливу увагу надавали назві твору. Як ви пояснювали, щоб у майбутньому виконавці, які гратимуть цю музику, знали, про що вона, коли і де була написана. Наскільки для вас, як композитора, при створенні такої програмної музики важливо, що слухачі розшифрували коди, закладені в ній?
Насамперед, для мене дуже важливо, щоб музика була настільки якісною, щоб наступні покоління виконавців хотіли її грати. Далі – я дуже надіюсь на небайдужих виконавців, які будуть уважно читати назви і присвяти та досліджувати, що за ними стоїть. І розповідати слухачам про це.
Для мене важлива пам'ять, щоб наступні покоління не забували, яка біда коїлась у нас і хто був винуватцем цієї біди. І щоб ці трагедії не повторювались ніколи більше!
От бачите, я зараз говорю про позамузичні речі. Але мистецтво заради мистецтва померло разом з початком російсько-української війни. Мистецтво знову стає прикладним, воно служить ідеї пам'яті, воно знову стає магією, воно допомагає воювати та перемагати. Таке моє глибоке переконання.
Ви найчастіше пишете для струнних, що цілком зрозуміло, бо ви є віолончелістом, солістом «Київської камерати». А для якого складу хотіли би написати зараз? Чи тяжієте до більших форм – симфоній, можливо, опер, творів для хору та оркестру, чи більше душа лежить до камерних творів? І від чого це залежить?
Я мрію писати дво- і трьохголосся для малих складів, або ж складати пісні. Я хочу якимось нетривіальним способом впорядкувати свої численні ескізи. Хочу набрати в «Сібеліусі» (компʼютерна програма для набору нотного тексту – ред.) та відредагувати за потреби мої старі твори, яких теж накопичилося чимало.
Але разом з тим, мрію про оперу, про нові симфонії, концерти!
Ось такий я непослідовний.
Та й численні замовлення не дають можливості розслабитись. Так що, побачимо що буде.
Слухаючи вашу музику, одразу спадають такі епітети про неї: самобутня, яскрава, смілива, з почуттям гумору, відкрита до експериментів. Хочеться особливо підкреслити почуття гумору, адже це ознака високоінтелектуального митця. Це відчуваєш і в «Порах року», і в Сонатині «графа Болбочанського». Розкажіть трохи про появу цього «персонажа», і чи він ще «пише» музику.
Час від часу трапляють на очі пожовклі пергаменти, залиті вином, авторства графа Болбочанського. Доводиться їх розшифровувати. Найгірше – коли доводиться додумувати за автора, бо не видно нот з-за численних винних плям. І завжди сумніваєшся, чи правильно ти реконструював… Ось так і народжуються сенсації!
Ади во, ніби музика XVIII століття – а які цікаві гармонії. Болбочанський випередив свій час!
А він просто багато та неакуратно пив вино, а Золтан мусить ото здогадуватись, що там мало бути. А коли інтелекту не вистарча, то доводиться включати фантазію!
Колу слухаєш «Становлення», то думаєш, що це така собі квінтесенція неофольку у вашій творчості. Чи погоджуєтеся ви з твердженням, що сьогодні велика популярність фольклорних мотивів в українському мистецтві пояснюється не в останню чергу російсько-українською війною, яка пробудила в українцях самоусвідомлення та самоідентифікацію?
У мене насправді багато неофолькових творів. Є у мене така інтелектуальна забава – придумувати «фольклорні» мелодії. Потім мене питають, що за пісню я процитував. Кажу: «То я сам придумав!» «Повага», – відповідають мені.
Війна дала потужний поштовх до самоідентифікації, то правда! Але в мене вона відбулась набагато раніше.
Що митець, зокрема композитор, має робити зараз в Україні в часи війни?
Кожен сам для себе вирішує. Якби я мав міцніше здоров'я, був у гарній формі і знав військову справу, то напевно би пішов у військо. Але з мене там користі дуже мало. Поки держава мене жаліє, то я маю щось максимально якісне зробити для культури. З такою думкою наразі живу.
Для мистецтва у нашій країні ніколи не було легких часів: 90-ті, кризи економічні, політичні, ковід, війна. Як виживає український композитор сьогодні в Україні?
Композитор виживає завдяки іншій професії. Хтось викладає. Я працюю в національному колективі як виконавець. Українські оркестри не замовляють музику у сучасних композиторів, Іван Остапович – щасливий виняток. Тому ситуація у нас для композиторів дуже важка.
У мене є замовлення, але вони недостатні для того, щоб я ризикнув кинути роботу в оркестрі.
Але, зрештою, мені робота в моєму колективі подобається, і вона багато дає мені саме як композитору. Я живу в середині живої музики. Це величезний привілей.
І потім, я один з кращих віолончелістів України, я володію нестандартними сучасними техніками гри на інструменті, якими ніхто крім мене не володіє наразі.
Тому кидати це все для мене було б гріхом. Саме гріхом в християнському сенсі. Тому – борсаюся!
У своїх інтерв'ю ви багато говорите про українських композиторів і щоразу за будь-якої можливості називаєте імена наших геніїв, і більш і менш відомих широкому загалу. Кого ви вважаєте найбільш недооціненим з українських композиторів?
Я вважаю що у нас недооцінені – всі! Ну, може, крім Сильвестрова. Над промоцією нашої великої, не побоюсь цього слова, музичної культури нам ще працювати і працювати, тяжко, денно і нощно, багато років! Мають бути сконсолідовані зусилля і мають вливатись гроші, багато грошей.
Що надихає вас? Як народжуються мелодії?
Мелодії приходять нізвідки, зненацька, і в різних дивних, а також буденних ситуаціях. А надихає життя у всій своїй різноманітності. А також стан "саторі", який теж приходить зненацька.
Що ви читаєте? Назвіть ваших улюблених письменників.
Останнім часом читаю тільки фейсбук. У мене там багато френдів-письменників, читаю їхні пости й оповідання, поезії. Надаю перевагу саме поезії, причому короткій, лаконічній.
Довідка: Золтан Алмаші – сучасний український композитор, віолончеліст, педагог, організатор музичного життя, соліст-інструменталіст Національного ансамблю «Київська камерата». Народився у Львові в 1975 році, закінчив Львівську Національну музичну академію за класом віолончелі та композиції у Юрія Ланюка, а також в аспірантуру Національної музичної академії України. Співпрацював з багатьма музичними колективами України, засновник і артистичний директор струнного квартету імені Левка Ревуцького, один із засновників та керівників фестивалю класичної та сучасної камерної музики «Гольфстрім». Автор близько ста творів, один із найчастіше виконуваних композиторів в Україні. Лауреат міжнародних конкурсів як віолончеліст та композитор, отримав дві найпрестижніші державні премії у сфері класичної музики – Державну премію імені Левка Ревуцького (2003) та Державну премію імені Бориса Лятошинського (2013).