Моє перше уявлення про це місто створилося ще задовго, як я туди потрапила. З «Імперії» Капусцінського. Там не багато, але є класні пасажі про спроби знайти позитив у місті з купами вугілля і темно-брунатними смугами пилу, що тягнуться над кілометровими блоками однакових будинків.
Саме звідти я вперше дізналася про «місто мільйонів троянд», найбільшу гордість донеччан (жах!!! напевне, нормальна радянська молодь знала це явно не з того джерела). Там є ще одна важлива для мене річ: автор не може сказати нічого критично у відповідь на запитання, чи подобається йому місто. Він бачить вразливість моменту, коли не можна відкрити свої відчуття міста. Минулого року Донецьк гордо повідомив, що вісімнадцятирічна боротьба за відновлення іміджу міста мільйонів троянд завершилася – тепер їх знову мільйон і навіть скількись там тисяч. Та чомусь влітку мені було не до троянд – позитивно-веселий настрій у мене викликала табличка з написом «Вихід у місто» на вокзалі – під нею було нашвидкоруч наклеєно «Outlet to the city». У цей час в Донецьку і Маріуполі проводився Чемпіонат Європи з футболу серед юнаків – напевне, для іноземних гостей наклеїли.
Потім якось виплило моє друге уявлення про місто – все тут ніби якось робиться, але якось ніби невідомо навіщо, тобто все крутиться навколо потреб/інтересів/«фьолів» однієї особи. Стадіон робиться для однієї людини. Найдорожчий готель для однієї людини (його навіть фотографувати не дозволяють, мовби секретний об’єкт). Ця людина – найголовніший Ангел на архітектурному шедеврі «Добрий ангел миру». Усе, що йде в розріз з візерунком Ангела, тут просто не робиться. Коли півтора року тому почалася дискусія про пам’ятник Стусу і про присвоєння імені Василя Стуса ДонНУ, то по постаті Стуса так «пройшлися», що подумалося: нехай вже в футбол і в ангелів своїх граються. Закінчилася дискусія про присвоєння імені дуже просто – Донецький національний університет не отримав імені Стуса, але й не отримав імені секретаря Донецького обкому КПРС Володимира Дегтярьова (це була така собі «альтернативна» кандидатура). І від цих протиставлянь якось стало гидко. Нехай вже буде собі просто Донецький національний…. Раз Ангел не втручався, значить нікому це не було потрібно.
Нещодавно я заспокоїлася, бо моє розуміння міста домоглося паралелей: Мінськ, ось яке місто чимось нагадує Донецьк. Забороною фотографувати божественне місце Ангела (там це називається адміністрація президента чи якось так), намаганнями задовольнити хокеєм усі потреби людей, добровільно-примусовим зганянням на матчі школярів, одноманітністю втомлених облич, відсутністю туристів, непоганим набором кнайп і ресторанів, невеликою кількістю книгарень і задоволеністю своїм життям. Насправді, там живуть щасливі люди, вони не знають альтернатив і вірять у свою стопроцентну правоту. Це третє розуміння з’явилося у мене тоді, коли я в Мінську наткнулася на венесуельського офіцера, а потім на жіночок, які, дізнавшись, що наша компанія представляє собою всю європейську частину СРСР, почали слізно вити щось на кшталт «і-зачєм-нас-только-тогда-разлучілі». Бо солдат солдатом, а той безвізовий режим з Венесуелою білорусам потрібен так само, як донеччанам наш прикордонний рух. Картинка зійшлася.
Цей текст написаний за три дні до того, як я знову поїду в Донецьк (ось приїду, подивлюся, що трапилося з табличкою «Outlet to the city»). Насправді, мені про це місто важко думати, я там мало що розумію, тому часто віддаюся інтерпретаціям інших. Капусцінський писав про Донецьк радянський, зараз він може б побачив більше «світлих сторін», а сірі патьоки кілометрових блоків віднайшов би лише в індустріальних околицях і шахтарських «посьолках». І, може, на фоні золота теперішнього Донецька, ці мільйони троянд не так вже й потрібні. Та потрібен імідж – створений в радянську епоху, він уособлює позитив минулого. Минулого, де не треба було думати, бо за тебе думали профком, партком, райком і директор заводу/шахти. Усі, хто думали, автоматично опинялися в меншості. Тому й не буде тут Стус героєм, а буде Кобзон, прижиттєво відлитий у бронзі, аж на цілі два метри. Не може бути у місті двох протилежних героїв. Десь люблять тих, хто боровся, а десь тих, хто пристосовувався. Перших – зневажають (віршики писав і протестував невідомо проти чого, поки ми пахали), інших – роблять Ангелами (молодець, і собі нажив, і місту дає). Це для мене найбільша цивілізаційна різниця, яка тільки може бути. Я не вірю, що вона зникне. Єдине, що можна – це якось навчитися з тим усім давати собі раду.