Хто б що не казав, але історія має значення! Образ минулого, особливо якщо він спрощений авторами підручника чи сконструйований пропагандистами, часто стає для людей червоною лінією, переступити яку вони не в силі. Якщо ж наш Хома Брут нічого, крім підручника чи пропагандистських матеріалів з історії, не бачив, сидіти йому у крейдяному колі до ранку. Витворений ідеологами образ часто має силу, що штовхає людей на абсурдні кроки. Це добре видно на прикладі декомунізації. Українці, голови яких засмічені імперськими й радянськими байками, воліють робити дурниці, але не розбиратися, на чому ґрунтуються їхні уявлення.
Це не дозволяє сприймати минуле у всій повноті, складності процесів і неоднозначності, суперечливості персонажів. Пізнання минулого, бажання його осмислити часто підміняють універсальною чорно-білою картинкою, яка здається зручною. Хоча саме вона часто і є щитом, який відділяє від розуміння минулого. Оманою, що не дозволяє тверезо оцінити теперішнє. Тому й будуємо завтра на основі недалекоглядності і мертвих ідеологій. При всій повазі до митрополита Андрея, але десь так можна оцінити перейменування міста Червоноград Львівської області на Шептицький.
Шевченко прогнав «панів». Чому ж йому не вірити?
У XVII–ХХ століттях серед найбагатших мешканців територій, які зараз входять до незалежної України, були представники роду Потоцьких. Це великий рід, який ділився на кілька гілок: Залізну, Срібну і Золоту Пиляву – від назви герба. Чи не найвпливовішим Потоцьким на початку XVIII століття був Франц Салезій. Він займав уряд Руського воєводи (центр – м. Львів), а ще – побудував палац Потоцьких, який і сьогодні можна побачити в Червонограді. Поява в місті греко-католицького монастиря василіан – теж його ініціатива. Потоцький мав сильне військо, навіть окремий козацький полк. У козацьких шароварах, на відміну від окремих епатажних родичів, не ходив, але людиною був знаною і впливовою.
Дідуся Франца Салезія, коронного гетьмана Речі Посполитої Фелікса Казимира Потоцького, можна вважати засновником містечка на березі річки Західний Буг. Потоцький фундував населений пункт у далекому 1692 році і назвав його на честь своєї дружини Кристини Любомирської – Кристинополем. Це поширена практика, гарна і романтична історія. Але є одне «але». Потоцькі – «пани». У цьому переконана більша частина українців. Таке сприйняття вбили в їхні голови і з цим важко розпрощатись. Щодо Фелікса Потоцького, він з 1682 року був ще й Київським воєводою. Мав приязні стосунки з королем Яном ІІІ Собеським і навідував його у Жовкві. Потоцький дбав про свої володіння, а помер у Кристинополі. Був похований у костелі святого Духа, який збудував.
Описані події відбувалися давно. Задовго до народження Тараса Шевченка, який сіяв зневагу до «панів». Шевченко жив у Російській імперії, де «панів» мали за ворогів. Особливо після їхньої участі в антицарських повстаннях, покликаних відновити Річ Посполиту. У Радянському Союзі «панів» взагалі проголосили ідеологічними ворогами, адже вони вміли цінувати приватну власність й особисті свободи. У незалежній Україні цю тему довго сприймали інерційно, не мислили її поза імперськими й радянськими штампами. Тому й вийшло, що для мешканців Червонограда неважливими виявилися засновники міста.
Життя зробить корективи
Червоноград – не єдине місто, яке перейменують під час декомунізації. Також це не єдина історія, коли зміна назви характеризується дивними речами. Скажімо, позиція окремих мешканців, що назва міста давня і змінювати її не варто. Немов пов’язана вона не з комуністами, а з Червенськими містами, що згадуються в літописах. Це не так. Засновниками міста були Потоцькі, а до 1951 року населений пункт називався Кристинопіль. Лише після входження до складу Радянського Союзу місто перейменували на Червоноград. Позицію людей, які відстоюють радянську назву, можна пояснити, але зрозуміти і прийняти складно.
З назвою Шептицький теж є нюанси. Логіка зрозуміла: у Кристинополі 14 серпня 1892 року склав вічні монаші обіти Роман Шептицький – майбутній митрополит УГКЦ Андрей. Він викладав богослов’я при місцевому монастирі василіан. Митрополит Андрей – особа непересічна, але назва штучна. Вона не пов’язана з історією міста та й Шептицький не асоціюється з Червоноградом. Можна вбачати паралелі з назвами міст Хмельницький і Кропивницький. Проте і подібність з Івано-Франківськом, який втратив гарну історичну назву.
Збільшення міст з назвами Івано-Франківськ, Лесе-Українськ, Тарасо-Шевченськ, Семено-Гулако-Артемовськ і Агатангело-Кримськ означає українізацію? Це додає населеним пунктам локального й національного колориту? Чи все ж штучна радянська практика, від якої віє напівмертвими генсеками й незрозумілими абревіатурами? Нова версія старої звички ставити пам’ятники Леніну всюди, де ступила нога «вождя». Такі методи сприятимуть популяризації пам’яті про видатного митрополита? Чи до банального її примітивізують і вульгаризують. Назва міста, який варіант не затвердили б, все одно займе місце поруч з нецензурними висловами і фразами «тут був Пєтя», «Міша+Маша» тощо на стінах закинутих будівель. Життя ж бо не ходить у сорочці, стильному піджаку, начищеному взутті і модному капелюсі.
Не про Шептицький і не про Потоцький
Найбільш активними у виборі назви мали би бути місцеві. Їм жити в місті і творити його історію. Проте люди не завжди знають, чого хочуть. Хочуть того, про що не знають. Пасивні. Їхня позиція нагадує будь-які вибори – не знаю, за кого я, але знаю, проти кого. Червоноградці-кристинопольці-шептиць… (тут складно) проти перейменування Червонограда і проти повернення назви Кристинопіль. Шептицький пропонують владні інститути, які варіантів не почули. Людям не «какая разніца», у якому місті жити, але буде Шептицький.
Що симптоматичне? Несприйняття історичної назви. Чому? Бо за нею «польські пани»! Не зрозуміло хто і на якій підставі визначив, що Потоцькі, Жевуські, Вишневецькі тощо – «польські пани». Так, вони були підлеглими короля Речі Посполитої. Проте Богдан Хмельницький також був. Вони володіли величезними територіями, розкішними палацами і могли похизуватися багатствами. Це стосується і графів Шептицьких. Митрополит Андрей багато зробив для розвитку культури, медицини, української національної ідеї, але майже кожен магнат на українських землях був меценатом: будували храми, утримували монастирі, колекціонували твори мистецтва і фінансували митців. Скромні приклади зі заслуг Потоцьких є вище.
Тому історія з перейменуванням Червонограда – це і свідчення існування в українському суспільстві упереджень, вигаданих і накинутих у радянський час. Продовження міфічної війни «пролетарів» з «панами», коли пропаганда і нашарування ідеологічних конструктів не дозволяють тверезо оцінити минуле рідного міста й регіону. Так є з Потоцькими, які не були святими і близько не стоять біля митрополита Андрея, коли мова про розвиток української національної ідеї. З іншого боку, під час поїздки до Червонограда і розповіді про місто ми один раз згадаємо видатного митрополита, а про Потоцьких можна розповідати довго і багато.