Спочатку дуже особисте... До Львова (як, до речі, й до Праги) я вперше потрапив не дуже давно, років п’ятнадцять тому – в будь-якому разі, вже після Незалежності. Доти... соромився. Здавалося, що в якості туриста мене там сприйматимуть як представника „великого и могучего Советского Союза”, яким я сам аж ніяк не почувався. Попри очевидну невротичність такої поведінки, в ній можна побачити віддзеркалення тієї символічної функції, яку місто виконувало в свідомості більш-менш типового наддніпрянця, майже позбавленого української ідентичності, але натомість навантаженого ідентичністю імперською.
Львів для нас був, по-перше, осередком морального і культурно-лінґвістичного опору (перше - беззаперечно зі знаком „плюс", друге - залежно від суб'єкта рефлексії), по-друге, закордоном, „заграницей" (у росіян, до речі, ту саму функцію виконували зовсім чужі Рига, Вільнюс і Таллінн, тоді ще з одним „н"). Закордон, у свою чергу, бачився як місце, де п'ють не портвейн, стоячи у під'їзді, а каву з коньяком, сидячи у кав'ярні. Здається, інших ознак іноземного життя ми не уявляли, бо не потребували.
Безумовно, ми ідеалізували Львів: його „закордонність", його „західність", його „культурність", але нас можна зрозуміти: критерії були надто невизначені й непевні. Хоча, з іншого боку, тут ще залишалися люди, які не просто колись були за кодоном (як передовик виробництва за профспілковою путівкою в Болгарії), а жили за кордоном, і не два тижні, а якусь частину попереднього життя.
Головним, звісно, було інше: у Львові справді говорили українською - не на колгоспному ринку, не на філологічному факультеті педінституту, не в Спілці письменників, а скрізь - на вулиці, в магазині, на пошті. У шістдесяті, особливо в сімдесяті, українська мова на Лівобережжі мала напівздивоване, напіввинувате обличчя, ніби вибачалася, що вона досі не сконала природним шляхом. Саме по собі розуміння того, що є в Українській Радянській Соціалістичній Республіці місця, де українська не жевріє, не захищається, а повноцінно існує, без комплексів і навіть зайвих рефлексій, викликало страшенний респект навіть у затятих москвоцентристів. І в цьому захопленні Львовом ми, здається, не перебільшували.
В одному ми, безперечно, не помилялися: енергетика міста була (й залишилася) шаленою й вибуховою, її й досі вистачає на всю країну попри природне виснаження внаслідок відтоку людських ресурсів. Повною мірою ми її відчули наприкінці вісімдесятих. Ще перебував у керма Щербицький, ще секретар ЦК з ідеології Леонід Кравчук читав партактивові лекції про закордонні підривні центри (сам чув на власні вуха, хоч і не був у партії), а у Львові ветерани та молодь відверто готувалися до незалежності. Екзотичне припущення: не виключаю, що на тлі сп'яніння від свободи так званої „перебудови", якби комуністична реакція в СРСР знову перемогла, патріотично налаштована частина міста, себто всі природні львів'яни, знову подалися б у партизани-підпільники.
Після ж дев'яносто першого - це вже загальне місце - столицю Галичини оголосили українським П'ємонтом. Сказати правду, я б не перебільшував виключний внесок львів'ян в українізацію незалежної України. Звісно, він був неоціненним, цей внесок, але не забуваймо про вихідців з Івано-Франківська, Луцька, Полтави, Миколаєва чи навіть Харкова. Значно важливішою для країни та її культури в цей історичний момент була символічно-магічна роль Львова - як раніше, так і пізніше. Це була сила прецеденту, сила прикладу. Явища-знаки, проекти-знаки, люди-знаки... Львів постачав Україні газети і журналістів, рок-фестивалі й музикантів, літературу і письменників, театри і режисерів. Найменше він постачав політиків (найвідоміший з них, до речі, реалізувався в Росії). Чому? До речі, це одне з центральних запитань для розуміння природи міста.
Тут продукуються гасла, ідеї, імпульси та герої для їхнього розповсюдження, але не технології й не менеджери для їхнього впровадження. Львів - радше місто візіонерів, мрійників, а не практичних трансформаторів життя. Принаймні, досі не це було його ключовою компетенцією.
Залишається обмежитися формулою: „Львів - інтелектуальний чи культурний центр України (основний чи альтернативний)". Але така проста констатація була б неприпустимим спрощенням. Насправді, в позиції міста є як своя сила, так і своя слабкість. Львів є абсолютно самодостатнім, він це відчуває, він не має потреби в якомусь підживленні зі сторони, хіба що з західного напрямку. Водночас він відчутно претендує на те, щоби решта країни його наслідувала. Інакше кажучи, так чи так він хоче, щоби решта України стала рано чи пізно Львовом. Ця утопія є конче вразливою, проте в якомусь сенсі продуктивною. Без підсвідомої, але твердої віри в те, що це колись мало б статися, місто б зів'яло.
Що стосується підживлення, то постійна ментальна орієнтація львів'ян на Польщу - якоюсь мірою дивний феномен. Він змушує замислитись про природу людської пам'яті, адже об'єктом ностальгії є соціум, де українці de facto були не найпривілейованішою верствою, як утрачений рай його можна згадувати тільки за контрастом із принадами совіцької окупації. Але така духовна еволюція водночас говорить про зрілість Львова як середовища, його відкритість і спадкову толерантність, адже перелік взаємних провин і претензій донедавна було не так легко „обнулити". Можливо, до речі, нинішня відкритість до Польщі є шляхетним відгуком на аналогічний імпульс з-за західного кордону: в особі нинішніх поляків, принаймні їхнього освіченого класу, ми маємо переконаного захисника наших інтересів і репутації в Європі.
Власне, це загадка всіх полісів із довгою історією: де ті хромосоми, той носій інформації, який транслює культурні сигнали крізь покоління? Гіпотеза прямого наслідування тут не спрацьовує, адже значна частина населення - львів'яни в другому - максимум третьому поколінні, які замістили собою висланих чи репресованих після війни поляків (а також закатованих до й після війни міських українців).
Утім, комплекс іншомовного міста всередині автохтонної провінції довелося долати багатьом центрам цивілізації. Півтораста років тому Прага й Рига розмовляли німецькою. Тбілісі - вірменською. Вільнюс - і, так, так, Київ! - польською... Між іншим, з огляду саме на це 1834 року за наказом Миколи І було синхронно закрито Віленський університет і відкрито Київський - як форпост русифікації „Південно-західного краю".
Самі львів'яни постійно скаржаться на те, що в місті надто велика частка, як вони самі дозволяють собі неполіткоректно висловлюватися, „рогулів". На мою думку, це свідчення певного неврозу, завищених вимог до себе, адже від „навали варварів" потерпає будь-яке велике місто скрізь у світі. Проблема не в „тонкості прошарку", а в його структурованості, здатності оперувати в існуючих умовах.
Слабкість Львова в тому, що він не продукує способів життя, точніше, його способи життя не приживлюються на новому місці. Проте всередині спостерігається дивовижна активність, в усякому разі, в рамках певних осередків. Їх треба плекати, ними варто пишатися. До Львова корисно з'являтися регулярно на „підзарядку акумуляторів", нейтралізуючи зайвий пафос прощі життєрадісним вживанням алкоголю в гідному товаристві.
Інакше кажучи, місія Львова - бути перекладачем, транслятором, мостом між Заходом і Сходом (себто, рештою країни), між минулим і майбутнім, формуючи та формулюючи контексти, які не можуть народитися деінде.
Довідка ZAXID.NET
Юрій Макаров - народився 1955 року в Болгарії у сім'ї емігрантів з Росії.
З 1961 року живе в Києві.
Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г.Шевченка у 1972 році.
Викладав французьку мову в Київській консерваторії, був кореспондентом та оглядачем Радіотелеграфного агентства України (РАТАУ), редактором на Київській кіностудії науково-популярних фільмів.
Режисер кількох документальних стрічок.
З 1995 року працює на „Студії „1+1".
У 1997 році як автор програми „Телеманія" отримав премію Телевізійної академії України „Золота Ера" в номінації „Найкраща культурно-історична програма".
З 1998 року обіймає посаду головного редактора телерадіокомпанії „Студія 1+1".
1999 року обраний дійсним членом Телевізійної академії України.