Що ви уявляєте, коли чуєте топонім «Червоногород»? Більшість, мабуть, згадує місто у Львівській області з шахтами та шахтарями, і припускає помилку в назві міста. Проте мова не про колишній Кристинопіль, а про іншу локацію.
Місцевість, котра має ще не один варіант назви – Черленгород, Черленоград, Червоногруд, Червоне. Місто, якого немає на сучасних адміністративних мапах України, проте є майже на всіх туристичних картах та десь у глибинних мапах душ тих, хто там хоч раз побував.
Кілька днів тому у Червоногруді сталося те, що рано чи пізно мало статися – обвалилася одна з двох веж, що залишилися від палацу. Прекрасна місцина, історію котрої не складно знайти в інтернеті.
Ця локація – типово українське пограниччя, це все й одразу – і Галичина, і Поділля, і Буковина. Такі землі найправдивіше відчувають сутність історії, бо вона у них – не одна, а всіх тих народів, що до неї причетні, всіх країн, у чиї межі входили чи з якими граничать, бо ж поГРАНИЧчя. Тому й історія тут традиційно така ж, можна навіть сказати, що існує для неї шаблон, відхилення од котрого лише підтверджує його домінацію. Тільки ці Borderlands у наших реаліях неодмінно перетворювалися, як за Тімоті Снайдером, в Bloodlands. І ці Bloodlands актуальні для Червоногруду як ні для якої іншої місцини, бо ґрунт з домішками пісковику, завдяки якому місцевість отримала назву (урочище Червоне, а перша назва відома як «Castrum Rubrum», за деякими записами «Castrum Rubricum», що означає в перекладі з латини «Червоний замок»), має тут червоний колір. Ці пограничні землі приречені на руйнування, поки залишають свій прикордонний характер. При чому руйнування не лише фізичне, а й моральне.
У Червоногруді поряд із рештками палацу стоїть костел Вознесіння Діви Марії, точніше те, що від нього залишилося. На облуплених стінах храму різного роду моральні виродки залишають свої наскельні писання, зізнання в печерній любові та сповіщають інші особливо важливі здобутки своєї культури. Написи там – різними мовами й різного віку.
Пишуть на хорах, по залишках фресок, на стінах. Пишуть свою історію, нищачи пам’ятку й пам’ять. Пишуть, бо ніхто тому не перечить. І то роблять не лише люди, що приїхали невідомо звідки, а й місцеві, що залюбки розбирали замок та костел на цеглу, розтягували по шматках, а зараз пропонують не відреставрувати вежу, а завалити, як колись уже зробили у Висічці. Пишуть приїжджі із сусідніх міст, містечок та сіл, що знаходяться в тому ж ментальному просторі, залишаючи своє бозна кому потрібне «Чортків-93» на стінах, де би мали прохати щось у Бога, як у графіті на стінах Софії Київської. Чи то зміна часу так вплинула на зміну парадигми, і тепер, щоб залишитися в історії, достатньо лиш осквернити храм своїм йменням чи назвою свого міста, долучивши його тим самим до простору руйнування? Проте стіни ті не вічні й заберуть із собою всі ці наскельні писання, як уже зробила те права вежа замку-палацу.
Поки ж друга вежа залишається стояти. І вже нові туристи, число яких влітку стає незліченним, пам’ятатимуть не дві, а лиш півтори вежі. І весь цей казковий край для людей зараз – ніби вигадане місто, яке питомо було з башточками посеред лісу, мавзолеями-усипальницями на цвинтарі та з водоспадом неподалік всього цього. А ніякого палацу не було, там ніколи не жили люди, не було міста з усіма атрибутами його життя – з усім магдебурзьким правом, торгівлею та ремісниками. Так само в усипальниці ніхто ніколи не був похований – вони були завідомо мертвими, можливо, мертвонародженими одразу тут же, на цьому цвинтареві. Отак і Галичина, і галицький простір в ментальності люду – нізвідки. Вона – винайдення традиції, якої ніколи не було. Готова казка, яку нам вкладають в уста при народженні.
Отак все й розпадеться одного дня, якщо ті, хто живе поряд, у фактичному просторі цього місця, нічого не діятимуть, щоби цьому зашкодити. Щоб не дати забути те, що колись був палац, а веж було дві, а не півтори. Все завалиться і може придавить всіх нас, стане надгробком, усипальницею із завідомо мертвим народом.