Львів – особливий, бо нагадує всі найулюбленіші міста, в яких довелося побувати за життя. Там тобі й Краків, і шматочки Праги, і Ризькі завулочки, і вологі графіті на зеленавій цеглі Ліона...
Японці кажуть, що людям шкідливо тривалий час виконувати одну й ту ж роботу: варто змінювати діяльність. З цим у мене все гаразд. У радянські часи таких як я називали «літунами» і карикатурно висміювали на сторінках журналу «Перець». Трудова книжка не фіксує й десятої частини місць моєї праці, які протягом життя змінювала, мов гламурна пані пальчатки.
Кажуть, дуже корисно робити ще й перестановку у квартирі. Щоправда, з цього питання думки психологів розходяться. Дехто вважає, що совати з місця на місце меблі - ознака шизофренії. Але я соваю. Бо одноманітність мене вбиває.
Чого мені справді бракує, то це мандрів. Була б моя воля, перебігала б із міста до міста, мов із кімнати в кімнату.
Колись, мріючи про власну квартиру, планувала, що кожна її кімната матиме інший запах. Адже міста теж по-різному пахнуть. Одна пахнутиме лавандовою олією, а зі стелі звисатимуть керамічні дзвоники. Інша - олією рожевого дерева, а стіни будуть завішані капелюшками. Третя кімната - в сухих оберемках зілля.
Але такий інтер'єр навряд чи влаштував би решту моїх співмешканців. Вони встановлюють власні правила родинного співіснування, головне з яких, звести до мінімуму будь-які правила і позбавити мене приватного простору. Гонорарів вони теж успішно мене позбавляють, тому гайнути в інше місто випадає вкрай рідко. Можу лише вряди-годи дістатися ближніх населених пунктів, так, щоб уранці виїхати, ввечері - повернутися. Як ото пташка з підрізаними крилами чи курка: з двору - на паркан, з паркану - на лавку і знову - на паркан - і у двір.
Правда, від поїздок до Львова не здатні утримати ні мої спиногризи, ні брак грошових знаків. Львів - особливий, бо нагадує всі найулюбленіші міста, в яких довелося побувати за життя. Там тобі й Краків, і шматочки Праги, і Ризькі завулочки з легким запахом деревного вугілля, і безперечно (тезки ж бо) - вологі графіті на зеленавій цеглі Ліона. Та на відміну від згаданих міст, Львів рідний, мов одна з кімнат намріяного помешкання. Там у кожній кав'ярні зустрінеш як не кума, то давнього приятеля. І неодмінно потрапиш на виставку знайомого художника.
Старий Лемберг, коли й не огортає мжичкою, то закутує в таємничий плащ й утелющує на носа антикварні окуляри з сюрчиковими скельцями. Шпацеруєш містом, аж глянь - попід ногами майнув смугастий хвіст якоїсь екзотичної тварини. Повертаєш на Вірменську до «Дзиґи», а там п'є каву загадковий художник Юрко Кох. «Заходь, - каже, - на мою виставку». Заходиш і відразу погляд спиняється на картині, що на ній зображена львівська вуличка, повз будинок на якій пробігає лемур з довгим смугастим хвостом. І не знаєш радіти чи плакати. Бо розумієш, що десять хвилин тому хвіст попід твоїми ногами - то була ніяка не галюцинація. А якщо й так, то таку ж самісіньку галюцинацію мав відомий львівський художник. А що решта відвідувачів виставки дивляться на картину з лемуром і не дивуються, значить вони або так само мають схожі галюцинації, або у Львові є ще й шматочок Африки, де живуть справжні лемури.
Але щоразу, зійшовши в Києві з потяга і сівши в метро, перетинаєш Дніпро, поглинаєш очима несамовитий прозоро-зелений простір і розумієш, що крила у тебе зовсім не підрізані. Хіба що ледь-ледь спутані. Але ці пута приємні. Бо вдома на тебе налітають найкоханіші в світі спиногризи. Та й у кімнаті твоїй є все, про що мріяла: і дзвоники, й капелюшки, і оберемки сухого зілля.
Фото зі сайту www.intelros.ru