Вулиця Грушевського – це територія, яка вже не підлягає вертикальному контролю. Тут вже немає авторитетів «згори». Такі авторитети потрібні тоді, коли боїшся взяти на себе відповідальність. Люди, які стоять і діють тут, не бояться ані відповідальності, ані куль і гранат, ані смерті від них. Страх тут більше не живе.
Вони – і ті, хто тримає передову, і ті, хто стоїть далі за барикадами – покладаються лише на тих, хто стоїть поруч. Більше їм розраховувати немає на кого. Ані на підмогу, яка нібито чекає в тилу, в Будинку профспілок, ані на політиків. Хочеться навіть сказати – «тим більше на політиків». Тут не почуєш про них надто доброго чи схвального слова.
- От Гриценко казав, що треба брати зброю. І де він, той Гриценко? Чому він не тут зі своєю зброєю? Всім їм тільки би поговорити… - саме так на передовій обговорюють іще порівняно популярного серед повстанців колишнього міністра оборони.
Щодо менш популярних, то про них говорять більш різко – і не тільки на передовій. Так, коли до гучномовця перед тиловою барикадою на Грушевського пробують запросити «батьківщинця» Олександра Бригинця, один старший чоловік вимагає спершу дати слово йому. І, отримавши гучномовця, рішуче, хоч і не без нотки відчаю, гукає:
- Ми вже втомилися слухати ваш словесний понос!
До Штабу національного спротиву, який засідає в Будинку профспілок і переважно складається з тих самих політиків (плюс, за чутками, двох колишніх військових) і визначає стратегію дій на Грушевського, тут теж ставляться щонайменше скептично.
На барикаді на Петрівській алеї (боковій вуличці біля стадіону «Динамо», яку також забарикадували, щоб відрізати можливість наступу силовиків звідти) біля бочки з вогнем гріється троє чоловіків. До них підходить молодик від Штабу, Жора – перевірити, чи все спокійно і чи всім вони забезпечені. Ті показують заготовані коктейлі Молотова.
- Сьогодні в Штабі засідали, вирішили, що якщо піде наступ, то ви будете відступати після хлопців на передній барикаді і йти на пагорб, а вас будуть прикривати з Грушевського, - каже Жора.
Ці слова чоловіки зустрічають злим сміхом:
- Ми це вже вирішили і про це домовилися ще п’ять днів тому, а Штаб тільки зараз до цього додумався? Нічого не скажеш, швидко вони там думають.
Жора у відповідь запевняє їх у тому, що він теж Штаб не дуже любить, але далі провадить своєї: мовляв, в Будинку профспілок є підмога з «Правого сектору», і в разі наступу «Беркуту» вони будуть на Грушевського за 20-30 хв.
- Знаєш, що, - відповідає йому один із чоловіків, який представляється, як Льоха, - Коли тут почалися перші сутички, то «Правий сектор» так втікав на Майдан, що перед нами ворота закрив.
Коли Жора вже зовсім ніяковіє, Льоха переходить у наступ.
- І я ще таке тобі скажу. Оті ваші гламурні сотники, які ходять в Українському домі в начищених до блиску шоломах і напастованих берцах і знайомляться з дівчатами, ходять в «черепашках» (бронежилетах – ред.)… Зніміть з них «черепашки» і дайте нам. Вони нам тут потрібніші. Бо ми тут – в куртках і шарфиках, в нас нічого немає. Ось в товариша тут більше поранень, ніж в будь-якого вашого сотника! – каже він, з гордістю вказуючи на товариша, який якраз прикурює від розпеченої дочервона залізяки.
Коли Жора нарешті не витримує і йде, чоловіки починають обговорювати між собою те, що Майдан і Грушевського – це дві різні структури, яким одне одного не зрозуміти. Внутрішньо з ними не погоджуюсь: напередодні якраз на Майдані Незалежності люди свистіли і гукали «Ганьба!» після виступів Кличка, Тягнибока і Яценюка про переговори з Януковичем. Тим самим засвідчивши, що й на Майдані політичних авторитетів більше немає.
Крім того, саме охорона Майдану забезпечує і охорону входів на барикади на Грушевського, і іншу організаційну роботу. Насправді більшість це розуміє, і, попри увесь можливий скепсис, люди працюють разом – і «Правий сектор», і футбольні ультраси, і афганці. Адже більшість прекрасно усвідомлює – без горизонтальної організації все може скотитися в хаос і анархію.
Тут утворився несподіваний баланс між невизнанням авторитетів і здоровим скептицизмом і дисципліною та самоорганізацією. Людей, які іноді ставляться одне до одного з підозрою і без симпатії, об’єднує відчуття спільної мети – боротьби з владою.
Що ж до згаданих переговорів з нею, то в них на Грушевського просто не вірять.
- Про що з ними говорити? Немає про що. Треба роздавати людям зброю і йти вперед! – каже один із чоловіків біля багаття із автомобільних шин поруч із входом до стадіону «Динамо». І каже це з таким переконанням, що в його руках з чорного диму ніби матеріалізується автомат.
- Що б вони там не домовилися, поки не буде відставки Януковича, я звідси не піду. Не буду казати за всіх, але я – не піду, - каже інший чоловік, зблискуючи очима – єдиним, що в нього видно за маскою.
За всіх він і не мусить казати. Достатньо один раз подивитися на ці закоптілі від диму обличчя, на їхні чорні, розпухлі від морозу руки, побачити їхні трохи втомлені, але зосереджені і рішучі погляди, щоб зрозуміти, що, поки президентом буде Янукович, вони боротимуться проти нього до кінця. Навіть якщо це означатиме, що для них цей кінець настане зовсім скоро.
І не можна собі навіть уявити, щоб, досягнувши політичних домовленостей, лідери опозиції могли прийти сюди і сказати людям розходитися додому – і ті б пішли. Це для політиків фрази на кшталт «Куля в лоб – значить, куля в лоб» є засобом політичної гри; для людей на Грушевського це – реальність.
Вулиця Грушевського – це територія, де руйнуються міфи. Зокрема, міф про те, що до активного, наступального спротиву готові лише мешканці Західної України. Тут зустрінеш людей звідусіль: і з Києва, і з Жмерики, і з Харкова, і навіть з Росії. Росіянин, щоправда, дещо напружує оточуючих розмовами про те, що «ми – одна нація, один слов’янський народ», але толерантність і вдячність за підтримку все-таки переважує.
На першій барикаді висить великий прапор з надписом «Ялта». А перший чоловік, який привертає мою увагу 25 січня, вкритий замерзлою водою з брандспойнта, - з Одеси.
Вщент руйнується міф про те, що українці – індивідуалісти, нездатні на самоорганізацію та взаємодопомогу. Так, для них вже немає авторитетів «згори», жителів політичного Олімпу, однак для них дуже конкретно є ті, хто стоїть поруч. І тому вони допомагають одне одному носити дрова і автомобільні шини, разом роблять коктейлі Молотова, разом будують барикади. Безстрашні жінки, які іноді майже силою прориваються через охорону на передову, кожні декілька хвилин приносять і пропонують чай, каву, молоко, гречку, пиріжки, вареники. Цих пропозицій так багато, що нерідко на них вже погоджуються неохоче, чисто з ввічливості – щоб не образити. Хоча є й такі, що не витримують.
- Я не маю здоров’я стільки чаю пити! В мене вже просто не влазить! – відмовляється один із бійців.
На Грушевського падає міф про те, що в наступ ідуть лише молоді «екстремісти». На кожного молодого тут – щонайменше по одному вже зрілому чоловіку. Так, вони поводяться стриманіше, і не вони товчуть металевими палицями і щитами по каркасах спалених автобусів, створюючи шумовий фон і намагаючись психологічно тиснути на «Беркут». Вони виваженіші. Навіть головного ворога в цьому протистоянні, бійців «Беркуту», вони називають без нецензурщини – «контрацептивами». Але вони – теж тут. Вони теж готові до бою не на життя, а на смерть.
Тим часом смерть тут – вже не абстракція, а реальність. І це усвідомлюють усі. Для тих, кому потрібне зайве нагадування, в неділю проходить величезна колона за труною з тілом загиблого Михайла Жизневського. Люди в цій колоні гірко скандують: «Герой!».
Смерть на Грушевського – це реальність. Але реальність, якої тут мало хто боїться.
- «Беркут» - наперед! «Беркут» - наперед! – скандують молоді люди, озброєні битами і щитами, які стоять на каркасах спалених автобусів. Вони хочуть дивитися в обличчя не юним курсантам з Внутрішніх військ, яких поставили навпроти них, а бійцям спецпідрозділу, яких вони звинувачують у смерті своїх побратимів.
Коли «беркутівці» нагадують про себе, включивши з пагорба прожектор, чоловік, який стоїть поруч, мало не тішиться:
- О! Зараз почнеться «дискотека»!
В цю ніч «дискотека», себто наступ силовиків, не починається. Але його тут не бояться, а навіть чекають. Бо страх на Грушевського більше не живе.
Данило Мокрик, ZAXID.NET