Поміж стендами, окрім мене, ходили й інші люди, зовсім молоді. Двійко наблизилося до мене, зупинилося перед одним із стендів – і дівчина сказала: «Він мав стільки років, як я».
Музей Варшавського повстання було відкрито напередодні 31 липня 2004 року, у 60-ту річницю Повстання. Його осідком стала будівля старої трамвайної електростанції на вул. Приокоповій, 28 - одна з небагатьох уцілілих варшавських пам'яток промислової архітектури, що постала у 1904-1908 рр.
Постійна експозиція Музею охоплює 25 тематичних розділів, розміщених на трьох просторових рівнях. Експозиція подає історію Варшавського повстання у хронологічному і тематичному порядку - від німецької аґресії і входження совєтів у 1939 році, через окупацію, підготовку до Повстання і його перебіг, висвітлення міжнародної ситуації у 1944 р. і творення конкурентного осередку комуністичної влади у Любліні, аж до розповіді про долю повстанців у ПНР.
У виставкових залах активно використовуються різні авдіовізуальні та мультимедіяльні техніки, а сам Музей є осередком розмаїтих освітніх та культурних проектів (див.: https://www.1944.pl/). І саме цей аспект його діяльності варто наголосити.
Музей - з усіма його проектами і, зокрема, «Архівом усної історії» - приваблює передусім відкритістю. Річ у тім, що питання, пов'язані з Варшавським повстанням серпня-вересня 1944 року, викликали і досі викликають різні реакції у польському суспільстві. Властиво, суперечка про Повстання розпочалася вже в моменті, коли воно вибухнуло. Різні сторони ставили під сумнів як саме рішення його розпочати у тих воєнних і політичних умовах, що склалися на той час, так по-всякому оцінювали драматичні наслідки поразки Повстання.
Саме через велетенські людські втрати (за два місяці - понад 200 тис. загиблих) і подальші драматичні наслідки Повстання суперечка про нього заторкувала не лише військові й політичні аспекти, а поширювалася на цілу польську традицію й історію, які розглядалися тепер «через досвід Повстання». Зокрема, наголошувався вплив романтичної традиції, як також значення «екзистенціяльної», позбавленої будь-якої патетики, творчості Джозефа Конрада для формування покоління молоді, що становило основу Варшавського повстання, і под. (Про значення книг Конрада для свого покоління зокрема згадував Юзеф Чапський: «Були вони більше ніж художня література. Вони формували не лише артистичну свідомість, але сумління і характер читачів».)
Однак докладний розгляд різних підходів до Повстання чи огляд публікацій на цю тему залишмо історикам. Для мене тут важливішим є наголошення певних аспектів, передусім моральних, які, мені здається, відчутно перегукуються з українською історією ХХ століття. Отож польські дискусії довкола Варшавського повстання - як події (чи феномену), що у дуже суттєвий спосіб підсумувала цілу національно-визвольну традицію, а також позначилася на подальшому перебігу боротьби за незалежність у цій країні (що зрештою вплинуло на переміни у цілій Центрально-Східній Європі), - на моє переконання, за основними параметрами доволі нагадують українські дебати довкола ОУН-УПА (принаймні якщо говорити про «профанну» візію звичайної громадянки, а не про рафінований і здиференційований підхід спеціяліста...) Власне: попри те, що формації УПА й АК у тій останній війні нераз скеровували зброю одне на одного - однак були вони творіннями свого часу. Гадаю, не буде перебільшенням сказати, що етос вояків УПА і вояків АК будувався на тих самих цінностях: «Воля або смерть» - у першому випадку і «Ми хотіли бути вільними і свободу собі завдячувати» - у другому. (Остання фраза походить з виступу на радіо делеґата уряду РП на Польщу Станіслава Янковського. Виступ той прозвучав 1 вересня 1944 року з повсталої Варшави. У цій формулі найповніше відображено головну ідею Повстання.) І в першому, і в другому випадку було заплачено найвищу ціну, яку людина і нація може заплатити - життя найкращих, найчесніших, наймужніших. Так само діяльність УПА після офіційного завершення війни і фактичної поразки державотворчих аспірацій, як і підняття Варшавського постання поміж двома тоталітарними потугами - гітлеризмом і сталінізмом - наражалися і наражаються на звинувачення у безголовому романтизмі, фанатизмі, у браку політичного реалізму і под. Так само у совєтські часи з комбатантів обох формацій, за допомогою тих самих засобів і прийомів, ліпився образ «звіра зі схрону» - або ж політично неокресленого «повстанця» активно протиставлялося «безвідповідальному керівництву АК, що прийняло рішення про початок Повстання» (бо про яку іще свободу можна було мріяти, крім її совєтського (сталінського) формату, несеного цілій Європі на довгих півстоліття?..) Так само в обох випадках помітні спроби сховатися від «незручних» питань за романтико-державотворчою патетикою. І якраз цей останній - оборонний - синдром, набутий у часи, коли сама ідея чину народу, здатного виступити за свою свободу (бо ані наші хлопці, ані варшавські повстанці нізащо не протрималися би стільки - кожен у своїх умовах та обставинах - без щонайширшої допомоги цивільного населення), піддавалася девальвації, сумніву, забуттю або через виключення із суспільного дискурсу цієї теми, або через її спотворення чи обкраювання на відповідне ідеологічне «замовлення», - наші сусіди, здається, навчилися долати швидше.
Цікавим для українського читача напевно виявиться виведення ґенези подальших, мирних, форм боротьби за незалежність якраз із драматичного досвіду Варшавського повстання. Саме так у деяких текстах трактувалося польський жовтень 1956 року, коли важливих змін було досягнуто без збройного виступу. Другим серпнем називають появу «Солідарності». Зокрема, Даріуш Ґавін, упорядник збірки «Spór o Powstanie. Powstanie Warszawskie w powojennej publicystyce polskiej 1945-1981», що її видав Музей Варшавського Повстання у 2004 р., пише: «Десь у глибинах суспільної пам'яті і колективної ідентичності відбувалася предивна синтеза позиції (назвімо її умовно романтичною) з так само умовно, на наші потреби, названою, позицією політичного реалізму. Отож можливим виявилося поєднання конрадівської вірності і праґматизму (...). Тією предивною синтезою був рух «Солідарності», який (...) можна назвати «самообмежувальним повстанням», першим безкровним повстанням в історії Польщі». І хоча далі «після перемоги серпня 1980 року настала поразка грудня 1981-го і воєнний стан, який виглядав як повернення на з'їжджені тори польського романтичного фаталізму в історії, - проте ця поразка виявилася лише програною битвою у війні, яка остаточно завершилася перемогою 1989 року, так само безкровною» (с. 41). Додам: якраз вироблення того способу боротьби, який запрезентувала «Солідарність», уможливило переміну цілої Центральної і Східної Європи, що згодом дуже конкретно вплинуло на мою країну, на моє покоління і на мене особисто.
Саме тому для мене такий важливий спосіб, у який говориться про шлях, який для цього треба було пройти. Власне так: без патетики і зайвої риторики. Бо завдяки цьому я можу зрозуміти вибір Варшави 1944 року. Музей Варшавського повстання чудово для цього служить, бо є структурою, відкритою до суспільства, а передусім до молоді. Музей став осередком, де про таку знакову подію, яким було Повстання, говорять відверто, не оминаючи певних «негероїчних» аспектів. Маю на увазі випуск на DVD - у рамках проекту «Архів усної історії» - першої добірки свідчень під назвою «Поза боротьбою: повсякденне життя у Варшавському повстанні» (2006).
Зокрема, в ці дні у Варшаві відбуваються акції в рамках проекту «Відчитати Повстання». У поясненні своєї ідеї автори проекту зазначають, що «зазвичай Варшавське Повстання представлялося як типово польська подія - або як нестерпна польська мартирологія, або як досвід, що у незрівнянний спосіб прославляє Польщу перед усіма іншими народами. Тимчасом в історії Повстання, немов у лінзі, заломлюються всі екзистенціяльні досвіди, що їх упродовж сотень літ описувала і називала філософія та література. Хіба досвід свободи, страху, масових убивств, великої політики та безіменної смерті не був темою творів Шекспіра, Еклезіяста чи Софокла?» І далі: «Може, дискусію про значення Повстання варто розпочати саме із зуніверсалізування трагічних подій серпня-вересня 1944 року, щоб побачити їх не як типово польську подію, а таку, у якій відображається досвід юдеохристиянської Європи понад двох з половиною тисячоліть» (https://www.culture.pl/pl/culture/artykuly/wy_in_odczytac_powstanie_2008).
Коли ж дотримуватися заданої на початку цього тексту паралелі з УПА, то належить визнати, що цей український досвід ХХ століття не надто присутній у ширшій суспільній свідомості - попри те, що годі переоцінити феномен настільки тривалого спротиву тоталітарній системі, за якою стояла ціла наддержава. І так є не лише через брак визнання статусу цієї формації у ІІ Світовій війні, а й через брак «місця для зустрічі» з цим досвідом. Саме тому Музей визвольних змагань (який, здається, ось-ось має відкритися у Львові) я хотіла б бачити побудованим не на оборонній стратегії (присутність якої відчулося під час Волинської дискусії) і не на патетиці (бо найгірше, що можна зробити для іще присутніх серед нас вояків УПА - це «забронзовити» їхню історію через риторику державництва і жертовності). Я хотіла би, аби цей музей став місцем зустрічі досвіду свободи мого покоління із досвідом свободи покоління моїх дідів, яке поповнювало лави УПА. Я хотіла би, аби цей музей навчав відповідальності за свободу.
І в цьому якраз може дуже допомогти доробок польських колег-істориків, які випрацювали багато різних форм оприсутнення історії у нашому повсякденні.
P.S. Цей текст писався у Варшаві у грудні 2006 року, коли у польській столиці саме відзначалося 25-ліття запровадження воєнного стану. Коли наші сусіди переживали ті драматичні події, я була школяркою і, зрозуміло, не могла охопити їх важливості і значення для нас у - як з'ясувалося, не такому вже й далекому - майбутньому. Пам'ятаю лише схвильованість і збудження своїх вуйків і стриків (котрі мали повоєнний «антисовєтський» досвід), які говорили про це із щирим уболіванням - ніби й забувши про певні родинно-історичні польські «симпатії» - і вечірнє «лапання» заглушуваної «ворожої» хвилі на WEFівському приймачі. Єдине, що до мене безсумнівно доходило - те, що діється зараз у Польщі, дуже важливо для нас (інакше дорослі так би не переймалися).
Й ось через 25 літ, у ці незвично теплі грудневі дні, я повільно проходжувалася площею Замковою, де було розгорнуто виставку Інституту національної пам'яті, присвячену жертвам воєнного стану. Уся виставка - це стенди із фотографіями тих людей, короткою біографічною довідкою і повідомленням, за яких обставин загинув. Я зупинялася перед кожним, прочитувала біографію і якийсь час вдивлялася у фото, ніби намагаючись відчути, якою була та людина із того часу, із тих подій. Поміж стендами, окрім мене, ходили й інші люди, серед них зовсім молоді. Двійко таких наблизилося до мене, зупинилося перед одним із стендів - і я почула, як дівчина сказала: «Він мав стільки років, як я».
Тоді я теж здала собі справу, що порівнюю свій вік із їхнім. І що шукаю серед тих стендів немовби себе саму з-перед 25-ти літ, згадуючи, як ті події відлунювали у мене вдома. І що намагаюся уявити собі, як виглядала оця площа, на якій зараз стоять стенди, коли по ній проїжджали танки і бронетранспортери. І що відчували люди, які тоді попри них переходили. І що зараз ця площа є територією НАТО і Європейського Союзу. І що відбулося усе це за мого життя.
Властиво, про це мені йдеться: історія повинна вийти на вулицю і зупиняти нас.
Фото зі сайту www.1944.pl