Готуючись до 24-го Форуму видавців, який відбудеться у Львові 13-17 вересня, ZAXID.NET публікує уривок з нової книжки роману Володимира Лиса «Місяць, обмитий дощем», виданий «Клубом сімейного дозвілля».
Це - збірка короткої прози, есеїв та новел, що, за словами самого автора, «містять серйозні, а інколи й іронічні роздуми про сенс буття й плин часу, про історичну долю України й таємниці людського серця».
Десять слів
Якось на зустрічі з читачами мені поставили досить несподіване й дивне запитання: «Кажуть, що дитячі враження найяскравіші. А ви можете назвати, наприклад, десять найпам’ятніших подій вашого дитинства, котрі справили найбільше враження на ваше життя й творчість?» Я почав було пригадувати — і десь на п’ятій події збився. Жартома сказав, що п’ять інших пригадаю на наступній зустрічі, якщо така відбудеться.
Коли ж через якийсь час після тієї зустрічі пригадав це запитання і став міркувати, чи були такі події й чи їх набереться із десяток, зрозумів: були. Більше того, читач мав рацію. Вони справді справили неабиякий, а, може, й визначальний вплив на моє життя, ставлення до нього й мою творчість. Мимоволі став записувати, позначаючи подію одним словом, і вийшли такі слова: бабуся, дід, вовк, гірка, перехід, півень, радіо, хлібина, Бобик, голос. А тепер розшифрую їх, оці десять слів.
Бабуся. Про бабусю Палажку я написав цілу книжку: «Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї». І вона того заслуговувала. І своїм непростим, страдницьким життям, і мудрістю. Шкодую, що раніше не почав записувати її казки, легенди, притчі, розповіді про русалок і вовкунів (вовкулаків), прислів’я, приказки, трохи переінакшені цитати з Біблії, зокрема, Соломонових приповістей, рецепти, як лікуватися від різних хвороб, різноманітні поради, кинуті ніби мимохідь. Але й те, що відтворив у пам’яті вже дорослим, що пригадали й передали родичі й просто земляки, складає неоціненний скарб. А ще ж були знамениті «душевні бесіди» бабусі, які допомагали тим, хто приходив за ними на наш Кусий хутір, щоб почути бабусине слово, яке лікувало людські душі й замиряло сім’ї. Сипати отими шедевральними приказками, епітетами, метафорами (утім, бабуся й не знала цих слів) для Пелагеї було так само природно, як дихати. Частина їх, гадаю, прийшли бозна з яких праслов’янських, праполіщуцьких глибин, а більшу частину вона народила сама. Бо була від природи талановитою, а, може, й справді геніальною. Хоч не знала цього і, звісно, не хвалилася.
Подій, пов’язаних із бабусею, які запам’яталися і, як тепер уже розумію, справили неабияке враження і вплив на формування моєї особистості й мою творчість, було чимало. Все те складалося в цілісну мозаїку поступово, непомітно. Я захоплювався бабусею, хоч і ревнував її до брата Івана. І, чого гріха таїти, підлітком сперечався з нею. Точніше, як тепер уже розумію, шукав точку опори саме у її словах. Бо певний час моя душа, ще не зовсім дозріла, начеб роздвоювалася. Бабуся, яку дуже любив, натхненно, поетично, хоч ніби й просто, розповідала про Бога, цитувала Біблію й (о жах!), не приховуючи, казала, що Ленін — антихрист (вона вимовляла «анціхрист»). А в школі вчителька, яку я теж любив і поважав, переконувала, що Бога нема, то все вигадки старих людей і церковників. Але, можливо, саме авторитет бабусі не дав остаточно зневіритися, став моральною опорою у вірі, у житті взагалі.
Щодо подій, які запам’яталися найбільше і пов’язані з бабусею Палажкою, то наведу дві, які вже відтворив у книзі «Із сонцем за плечима» і які не забулися досі.
...Над хутором пливе хмарка. Одна-єдина у літньому сліпучо-блакитному бездонному небі.
— Може, на тій хмарці й сидить Бог? — питаю я бабусю.
— Бог на кожній хмарці, — каже бабуся.
— Як то? — не розумію. — Ви-те ж самі казали, що Бог їден і все бачить... Може, йому закортіло над нашим хутором на хмарці проїхатись?
— Де Бог, ми не побачимо, — відповідає бабуся після невеличкої паузи. — Али ти, внучку, таки правду кажеш. Бог на тій хмарці, бо ж гинчої нима, і мене питає, чого я ото без роботи сижу...
Забулося чимало казок і приказок. Час, час... Не всі збереглися оповідки й молитви. Рецепти страв — теж. Втрачено багато замовлянь. Втім, те, що вдалося записати, запам’ятати, розпитати в інших, — теж чималий скарб.
Часом уявляю, як несла бабуся додому запаленою оту громничну чи страсну свічку, захищаючи її од вітру своїми шкарубкими натрудженими руками. Якось подумалося, що вона була однією з останніх справді народних носіїв давніх, вироблених століттями знань і мудрості, всього багатства поліського фольклору. Знань і мудрості, які потрібні й досі.
Додам лише один штрих, про який мені розповіла односельчанка:
— Мій чоловік був колієм, приходив колоти свиню і на ваш хутір. За звичкою колієві за роботу дають додому свіжину. А бабуся Палажка була єдиною в селі, хто давав іще й білий круглий хліб, нею перед тим спечений. Досі пам’ятаю, як чоловік приносив той хліб.
Кажуть, що круглий хліб своєю формою нагадує сонце. А мені зі спілкування з бабусею чи не найбільше запам’ятався один епізод.
На хуторі перед вікнами хати, доми по-поліськи, росли в’яз і три вишні. Ще груша і три яблуні за хутором, коло ковбані, де прали й полоскали одяг. Основний же сад знаходився за ровом, метрів за двісті-триста од власне хутора. Там дозрівали яблука, груші, сливи. Звісно, нам, малим, хотілося їх попробувати — ще перед основним, яблучним, Спасом (19 серпня), коли святили фрукти, садовину, як у нас казали, і дари саду можна було їсти. Правда, бабуся робила для нетерпеливої малечі скидку, казала:
— Пождіте, дітки, хоть до першого Спаса.
Перший, медовий, Спас випадав трохи раніше, 14 серпня. І все ж навіть до нього було чекати довго й нестерпно. Тож малі халамидники іноді робили потаємні набіги на садок.
Тоді ми з батьками жили вже у селі, де народилися мої брати Толя і Вася, сестра Галя. А от ми з братом Іванком були «хутірські». І ці «хутірські внуки» надто вже хотіли скуштувати великих, запашних, солодких груш-скороспілок, які звалися «паничі». Одного разу ми з Іванком десь наприкінці липня чи на початку серпня вирушили на хутір рано-вранці, сподіваючись, що бабуся буде поратися коло печі в хаті й ми собі крадькома нарвемо тих груш-«паничів».
Та ледве стали рвати, як бачимо: від хутора хутенько чимчикує бабуся і щось до нас кричить.
— Ну все, попалися, — сказав брат. — Зара нас сваритиме.
І хоч бабуся нечасто нас сварила, ми все ж збентежено й засоромлено завмерли. А бабуся наблизилася до рова перед садом і сказала:
— Пождіте, дайте я ж хоч за вас помолюся й перехрещу.
Вона помолилася й тоді перехрестила нас.
Досі пам’ятаю виразно цю вражаючу картину: бабуся Пелагея з піднятими руками, права рука осіняє нас хрестом, а за плечима бабусі вранішнє сонце, схоже на великий, щойно спечений хліб.
Дід. Діда Федора я, коли правду казати, не любив. Втім, як й інші мешканці нашого хутора. Невисокий, як і бабуся, проте жилавий і жвавий, він був суворий, рідко коли посміхався. Міг вдарити бабусю, за що я раз малим ризиковано вступив з ним у суперечку. Бабусині казки та іншу творчість дід називав побрехеньками, її душевні бесіди — бабусиними «пльотнями». Визнавав хіба лікувальні рецепти, як справді «помочні». Працював він каторжно, не давав спуску собі й іншим, рано вставав і пізно лягав, пас колгоспні коні й невтомно доглядав город, зате після обіду вкладався, коли був удома, годину-дві подрімати в хаті на лавці, підклавши під голову долоню, й Боже борони було тоді озватися й розбудити діда. За все це ми, малі, на відміну від бабусі, ніколи не називали його дідусем, тільки дідом.
Але тепер вже я розумію, що тоді поряд зі страхом і неприязню до діда (на певній відстані) манила якась неусвідомлена приваба. Тепер-то знаю, що дід був справжнім українським селянином, хліборобом, який, як міг, беріг свою ідентичність, оте своє «Я», котре було міцно, не тільки душевно, аж до фізичного болю пов’язане з землею.
Якось дід Федір розповів, що переселившись у 1932 році на хутір, коли польська влада дозволила переселятися із села на хутори, він шістнадцять років, до 1948-го, щодень копав канаву збоку від хутора, осушуючи заболочену діляночку за діляночкою, по крихті, ще під поле. Кожен день, казав дід, мусив прийти до тієї канави і хоч трохи викопати, щоб із заболоченої місцини збігала вода.
— А чого у сорок восьмому році перестали копати? — спитав я.
— Бо тоді в селі знов став колхоз і я зрозумів, що землю все одно скоро заберуть, — відповів дід. — То нащо було копати?
І землю таки забрали. Але дід, як міг, захищав свій хутір. Довкола села, я потім підрахував, було десь до двох десятків хуторів. І всіх їх наприкінці сорокових — п’ятдесятих роках знесли. Лишився один-єдиний наш Кусий хутір. Дід як міг, правдами й неправдами, оберігав його. Якось, уже пізніше, я почув од нього:
— Володько, я ж мусив до Паски і Дмитра (храмове свято в селі) годувати два кабанці — їден собі, другий — начальству. Або півсвині їм віддавати.
За те, щоб дозволили лишатися на хуторі, де не було електрики і радіо, щоб його не знесли, як інших. А ще час від часу на хутір завертали голови колгоспу, сільради, парторги, агрономи, які часто мінялися, іноді з візитерами з району. Знали — дід Федір нагодує, напоїть самогонкою, ще й на дорогу дасть. Треба сказати, що дід не випускав цигарку-самокрутку з рота, смалив, як чорт (слова прабабці Пріськи), але до спиртного був байдужим. Міг випити хіба якусь чарку на велике свято. А ось начальнички, самі ласі до «смирдюхи» (бабусина назва самогонки), заставляли пити й діда, шантажуючи, що інакше знесуть хутора — відсталий символ колишнього життя.
Одна сцена назавше врізалася в пам’ять. Якось, коли мої тато й мама разом з нами малими вже перебралися в село, я, підліток, завітав на хутір. А там, як не раз бувало, сиділа за столом весела компанія — колгоспний голова (до речі, колгосп у нас спершу називався імені Чапаєва, потім після укрупнення — імені Кагановича, далі «Світанок», а ще далі, на довгі роки, аж до самої ліквідації — «Правда»), парторг, міліціонер і двоє незнайомих чоловіків, очевидно з райцентру. Коли я зайшов, непрохані гості якраз переконували діда, щоб випив із ними.
— Та я ж, хлопці, вже випив, і не їден, а три рази, — пробував відбитися дід.
— І ще випийте, — наполягав голова, а що дід відставив склянку, повернувся до сотрапезників: — Нє, Федір Іванович нас таки не уважає. — І до секретаря парторганізації: — Все, їдь у село, бери бульдозера, будемо зносити хутір.
І дід, хоч із гримасою огиди, але таки випив. Я не витерпів цієї наруги і пішов надвір. А за пару хвилин побачив, як з хати швидко вийшов дід. Відійшовши убік, заклав два пальці до рота і, вибачайте, все щойно випите лишилося на траві. Дід витерся рукавом, болісно зиркнув на внука й вернувся до хати далі пити.
Ця сцена не раз поставала перед очима. Як і те, як дід вперто копає канаву, осушує клаптик землі. Вони теж мусили відбитися не тільки в пам’яті, але й у творчості.