У Кракові на Головному Ринку можна з головою зануритись у чарівний світ наших предків – в галицьку минувшину, «Міф Ґаліції». Живопис і фотографія, предмети побуту і документальні фільми, а також мапи, монети, креслення, медальйони – всього шістсот музейних предметів. Не зважаючи на використані експонати зі східно-галицьких музеїв та приватних колекцій, в Україну виставка не приїде.
Міжнародну художню виставку «Міф Ґаліції» (Mit Galicji) організували краківський Міжнародний центр культури та віденський Wien Museum. Захід підготували і реалізували з розмахом, експонати для виставки позичили із 12 архівів та бібліотек, 44 музеїв, інститутів та інших структур, а також 33 приватних колекцій із семи країн світу. Півроку виставку експонуватимуть у Кракові, а півроку – у Відні. Окрім загальних тематичних залів, розташованих у хронологічному порядку, є ще й так звані національні, у яких представлено засновницькі міфи Ґаліції – польський, український, австрійський та єврейський наративи.
Ґаліція як спогад про минуле
Останній зал презентує концепцію «Ґаліція після Ґаліції». У розкішно виданому каталозі виставки відповідний розділ розпочинається словами «Ґаліції юж нєма» (Ґаліції вже немає). У цій частині експозиції подано і книжки та картини сучасних художників (Влодко Костирко, Юрко Кох, Віталій Комар та Олександр Меламід), що апелюють до «галицького міфу», і взірці масової культури, що експлуатують галицьку тематику з маркетинговою метою – соки з Львівщини “Galicia”, вивіски краківських кав’ярень і ресторанів зі зображенням «цісаря» тощо. Але не тільки. Є тут і відео з 28 квітня 2013 року – Марш вишиванок в 70-ту річницю створення «СС Галичина». Що в певному сенсі є логічним доповненням до фото у попередньому залі – парад у Львові на честь візиту гітлерівського губернатора Ганса Франка (жінки в національному одязі і мужчини з табличками із зображенням двох есесівських «блискавок»). В результаті залишається осад, що нинішня українська Галичина – це гастрономія і неофашизм. Осад неприємний, адже такий образ сучасної Галичини у європейській свідомості перекреслює всю нашу європейську традицію, а разом з нею відбирає нам право претендувати на свою історичну спадщину, на своє місце в Європі, якого нас насильно позбавили 75 років тому. Таким чином – втрата нашої «галицькості» стає не так втратою минулого, як втратою майбутнього, бо без цього минулого ми в Європу будемо не повертатися, а входити ніби вперше, як й інші території, що колись були частиною Російської імперії.
А от правильно культивований «галицький міф» може стати, навпаки, перепусткою до Європи, якою зможе скористатися вся Україна. Однак для цього ми повинні повернути своєму галицькому міфові природну для нього ідею міжнаціональної мультикультурності, поліконфесійної толерантності, ідею перехрестя культур і звичаїв. Для цього треба зрозуміти, у чому полягає цінність Галичини для нас сьогодні?
Співавтором ідеї і концепції виставки став відомий польський вчений, один з найкращих галичанознавців професор Яцек Пурхля… В одному інтерв’ю з нагоди відкриття виставки на запитання: «За що ми любимо Галичину – цей штучний витвір, епізод, продукт австрійської дипломатії?» – він відповідає:
«Це той світ цінностей, що базувався на правовій державі, самоврядуванні, кооперативному русі, громадянському суспільстві, повазі до особи і свободі, якої так сильно бракувало при комунізмі».
Для нас і для поляків міф Галичини має трохи інше навантаження. Габсбурґи намагались поборювати польську суспільно-політичну активність в Галичині, а для цього сприяли розвиткові активності українців. «Австрія дала українцям шанс розвивати свої національні амбіції», – каже проф. Пурхля.
Тому нині, маючи у межах своєї держави «той світ цінностей», про який йдеться вище, поляки з легкістю можуть відмовитися від своєї колишньої галицької ідентичності, зберігаючи лише більший чи менший сентимент до того періоду.
Незалежна ж Україна нам цього не дала. Тож культивування своєї галицькості нині для нас є чимось більшим, ніж просто збереження історичної пам’яті та традиції.
Галичина як думка про майбутнє
На чому ми, галичани, будуємо свою історичну пам'ять? Оскільки історики не спроможні сказати, що точно було на цих землях до окупації руськими князями у Х столітті, то першим державотворчим періодом на цих землях вважають владу братів Ростиславичів та створення ними удільного князівства зі столицею в Галичі. Це є підставою для усвідомлення нашої незалежності та «споконвічної» присутності на землях своїх предків.
Другий важливий етап – це перебування Галичини під різними назвами у складі Першої Речі Посполитої, де аристократія руського походження займала високі позиції, хоч у релігійному і політичному сенсі досить швидко сполонізувалася. Це дає нам відчуття співучасті у житті старої Європи та римської Церкви.
І третій етап – це Королівство Ґаліції і Лодомерії у складі імперії Габсбурґів, де Галичина упродовж кількох десятиліть мала справжню автономію. Це дає нам відчуття причетності до великої європейської цивілізації.
З 1918 року Галичина юридично припиняє своє окреме існування і зазнає розподілу спочатку на три воєводства у складі ІІ РП, а потім на кілька – врешті-решт на три українські області. Отже, формально Галичина не існує вже майже сто років. Тож дивним могло б здаватися постійне повертання до особливого статусу цього регіону – в політиці, культурі, релігійному житті тощо.
Тут варто хоч би згадати про такі яскраві сплески відродження міфу Галичини, як створення однойменної дивізії у складі гітлерівської армії, чи, наприклад, спроби об’єднання трьох областей в єдину Галицьку асамблею 1991 року задля захисту своїх інтересів у ворожому середовищі комуністичного Радянського Союзу.
Ідея Галичини жива й нині, коли якість української держави є для нас – галичан – вкрай незадовільною ось уже понад два десятиліття. Що менше Україна справляється зі своїми функціями держави, то більше певна частина галичан схильна ідеалізувати батьківщину своїх предків, вбачаючи у ній своєрідний взірець.
Жодні цифри чи факти про вбогість та зацофаність регіону не можуть нас знеохотити до ідеалізованого образу Королівства Галичини та Галицької автономії. Передусім тому, що це не спроба заперечувати очевидні факти чи наслідувати те, що було колись, а спроба втілити у життя міф Галичини, як проект майбутнього європейського регіону добробуту і безпеки.
Для галицьких патріотів міф про Галичину – це як міф про святий Ґрааль у секуляризованому світі. Нагадаю, що ідея святого Ґрааля для багатьох людей є важливішою від самого предмета. Його шукають від початків XIV століття, коли після ліквідації Ордену Тамплієрів Ґрааль разом з іншими їхніми скарбами мав потрапити в руки Ордену Госпітальєрів, але зник безслідно. Може й потрапив, але ніхто його ніколи не бачив.
Чому його шукають нині люди, які не є вірними слугами Церкви? Бо його цінність пов’язують саме з легендами про тамплієрів, з вірою у володіння ними якимось таємним знанням. Захоплення тамплієрами базується ще й на тому, що вони стали жертвою несправедливості, інтриг поміж духовною-папською та земною-королівською владою. Тому багато хто вважає, що «поразка тамплієрів була однією з найбільших катастроф західної цивілізації».
Поразка українців Галичини у польсько-українські війні, ліквідація автономії краю, як і самого краю, нереалізовані надії на власну українську автономію і власний університет – теж багатьма сприймається як несправедливість і наслідки інтриги великих європейських можновладців. Не кажучи вже про радянську окупацію і відокремлення Галичини від Європи, від європейської культури та звичаїв.
Отже, спроби по-новому віднайти Галичину як європейський забезпечений і цивілізований регіон є підсвідомими чи й свідомими намаганнями відновити справедливість. А також повернутися до тих основ, на яких колись трималось і тепер мало б триматись наше життя.
Основами того уявлення про світобудову були:
- мудрість, базована на реалізмі та раціоналізмі;
- сила, як сила розуму, базована на освіті і знаннях, що панувала над стихіями емоцій;
- краса, яка втілилась у нематеріальній та матеріальній культурі,як поєднання майстерності, естетичності й ужитковості.
Мудрість – це ознака мислителя, а не просто вченої людини. Це, окрім знань, ще й обачність, інтуїція та вміння скористатися досвідом. Тому ми зобов’язані пам’ятати про те, що в багатьох галицьких родинах чотири покоління роду жили у чотирьох або й п’яти державах. У всіх цих державах ми були найбіднішим регіоном, який програвав конкуренцію іншим передусім тому, що відставав на крок від інших народів у розвитку – зокрема розвитку уяви про своє майбутнє. Тому в нашому розумінні мудрим є пам’ятати про минуле, а думати про майбутнє. Наприклад, що буде з батьківщиною і з нами завтра?
Сила нам потрібна, щоб захищатись – це сила тіла, сила духу, та перш за все – сила розуму. Ця сила потрібна нам для того, щоб мати можливість приймати важливі для нас рішення і вміти їх захистити. Якщо у нас немає своєї сили, то в потребі захисту ми можемо розраховувати на якщо й не чужу, то іншу силу. А вона завжди матиме за пріоритет власні інтереси. Отже, без створення галицької патріотичної еліти, яку б сприймав і підтримував посполитий люд, ми ніколи не зможемо захистити власних рішень.
Краса ушляхетнює наше життя і змушує любити його, хоч би яким жорстоким і вбогим воно було. Тому наші предки, яким пощастило жити в період «бель епок», мали всі підстави почуватися щасливими. Старі майстри завжди поважали тих, хто будує, і зневажали руйнівників. Тому ми своє завдання повинні вбачати у тому, щоб захистити і врятувати все те, що збудували і створили наші предки. Захистити його від сьогоднішніх новітніх варварів, які замість того, щоб творити щось вартісне своє, воліють перебудовувати або й просто руйнувати створене до них. Галицькі міста і містечка є спільною європейською спадщиною кількох народів, релігій та культур. І це те, що ми зобов’язані врятувати, а не «українізувати» за допомогою пластикової вагонки. Треба визнати той факт, що туристи з усього світу їдуть в Галичину, аби побачити те, що було створене за часів Австрії і Польщі, але не за часів України.
Для реалізації цих завдань нам потрібно повернути у своє життя ще дві цінності: Свободу і Спільноту.
Нам потрібна свобода від засилля пороків та пристрастей, а також від рабського перебування у солодкій омані самозакоханості і в полоні забобонів. Ці вади поїдають нині українське суспільство – з одного боку це споживацька нестримність, невігластво, інтелектуальне лінивство, з іншого – ксенофобія, закомплексованість та націоналізм. Не подолавши цих вад, ми ніколи не станемо вільними.
А тільки вільні люди зможуть створити Нову галицьку спільноту – як своєрідне коло для танцю Аркан – у якому б об’єдналися люди без огляду на їхнє національне походження, конфесійну належність чи світоглядні відмінності. Люди, для яких добробут, безпека і цивілізаційний розвиток нашого краю стануть головними пріоритетами.
І на завершення ще раз звернуся до інтерв’ю Яцека Пурхлі. На запитання журналістки: «Де сьогодні найсильніше б’ється серце Галичини»? – професор не вагаючись відповів:
«У Львові! Там галицькість є лакмусовим папірцем і легітимацією європейськості».